Як не втратити, на вашу думку, відчуття відповідальності за свою країну? Якою має бути наша пам’ять аби більше не дозволити втручанню ворога?
Працюючи над темою Бабиного Яру або подорожуючи в Маріуполі, я переконувалася, що перше, що роблять імперії — забирають мову. Це дуже видно, коли спілкуєшся з українськими євреями, які до сьогодні розмовляли російською, бо їм знищили ідіш, їхній код. Їхню мову їм вирвали з корінням, але зараз вони не хочуть розмовляти російською. Те саме сталося з греками Приазов’я, які теж спілкувалися між собою російською. Чому? Бо їм було заборонено своєю мовою говорити. Тому найголовніше, що ми мусимо берегти, це мову. Друга річ, про яку я думаю, Україна — це маленька Європа, в ній стільки культур і стільки релігій співмешкають, що ніяка ідея з нацизмом в нас просто не проходить. Це українське різноетнічне багатоголосся.
І третє — це чесний погляд на історію. Це дати собі раду і визнати, де ми були жертвами, а де часом з різних причин були співучасниками насильства. Це питання присутності «жида» і «цигана» в наших вертепах і не просто як персонажів, а саме в негативних кліше, це про співучасть у нищенні євреїв. Це оця відповідальність і дзеркало, в яке ми мусимо глянути, проговорити чесно. І ми бачимо куди веде непроговорення таких речей і викреслення з пам’яті. Бо якщо ми це не проговоримо, то історія буде вчергове викривлена і зманіпульована. Потрібно глянути на себе максимально відверто, як каже Грицак, подолати історію.
Ви говорите зараз про психологію нації. А як Ви себе морально, психологічно підтримуєте? Що допомагає Вам впоратися з емоціями?
Скажу чесно, мені допомагають антидепресанти, хоч раніше я була їхньою противницею. Розумієте, мені дуже важко говорити про війну, бо я не маю того досвіду, який мають люди в Україні. Але коли бомблять українські міста і я спаралізована заходжу у фейсбук, і читаю «ми не боїмося, ми не боїмося». Це найбільше мені допомагає — ота сила людей, які залишаються в Україні, які боряться. Але я розумію, що моє життя тут, в Німеччині, і я багато чим допомагаю Україні.
Ще з приємного: нещодавно мені вдалося на годину поїхати на свій город — запущений, неймовірні осінні кольори (одразу Леся Українка пригадується), калина росте, колись привезена з городу моєї бабці. Зібрала там м’яту, вербену, два гарбузи і посадила часник. Торкнулася землі, і запах оцей. А потім в інтернеті читаю новий вірш Катерини Калитко, де вона пише саме про запах землі. Отакі моменти.
Світлина з городу, з приватного архіву Мар'яни Садовської Тут в Німеччині є так звані «Schrebergarten». Це в місті дають маленькі діляночки і там люди можуть мати дачі, але такі дуже маленькі. У них завжди травичка підстрижена і все таке має бути чепурненьке. І ми з того завжди сміялись. А зараз змінилось покоління людей, які шукають контакт з природою. І ми такі екологи, в нас росте все на купу, в бур’янах. І коли йдеш через ці городи, то бачиш: отут стара генерація, а тут вже хтось вселився, вже все буяє. А цього року весна і вторгнення, то який город, не було коли. І десь в кінці квітня я, думаю, поїду, хоч гляну. Приїжджаю, а в мене там все обрізано, все гарно. Виявляється, то сусіди переробили усю роботу і сказали, що це їхній вклад в підтримку України. Це було так зворушливо. У нас дійсно є таке сакральне ставлення до землі. Оці люди, які повертаються в Ірпінь, Мощун, у них будинок зруйнований, а городик висаджений, чи наші військові, котрі садять цибульки десь там біля окопів. Отакі ми, українці.
