«Люди у себе». Лекція Ольги Токарчук про ідентичність, яка не виключає

olga_tokarczuk_gettyimages-1702154961.jpg, default, Ольга Токарчук, фот. Lorena Sopena/Europa Press via Getty Images

Етнічне, мовне й культурне розмаїття – це не загроза для суспільства, а його багатство, – сказала Ольга Токарчук у Валбжиху під час конгресу «Тут є Польща».

Промову лауреатки Нобелівської премії було виголошено 15 грудня 2025 року. За згоду на її публікацію щиро дякуємо Фонду Ольги Токарчук. Заголовок і лід створено редакцією Culture.

Я народилася через кільканадцять років після війни в Сулехові (Züllichau) на північних окраїнах історичної Сілезії. Перші десять років свого життя провела у Клениці (Kleinitz) на Любуській землі, потім мешкала в Кетші (Katscher) в опольській Сілезії. Згодом я поїхала на навчання до Варшави на шість років, і це була подорож не лише в іншу кліматичну й соціальну зону, а й у край невідомих мені раніше мовних нюансів. Потім я повернулася до Вроцлава (Breslau) і Валбжиха (Waldenburg), щоби зрештою знайти своє місце поблизу Нової Руди (Neurode).

Мій батько походив із прикордоння Галичини й Поділля, мати – зі Свєнтокшиського воєводства. Культурні відмінності між ними, їхні різні звичаї були доволі помітними й часто поверталися, стаючи причиною непорозумінь, а іноді й суперечок. Тож я від початку знала, що люди різні, але водночас можуть кохати одне одного. Бувало, я обирала, чию сторону підтримаю – чи дивитимуся на питання з маминої чи з татової точки зору. Пам’ятаю смуток, який відчула, коли в сімдесятих роках батько десь утратив свій східний акцент. Найбільше мені бракувало того красивого сценічного, задньоязикового «л», яке перетворилося на пласке «ł».

Навідуючи в дитинстві дідуся й бабусю на канікулах, я була переконана, що ми їдемо до якоїсь сусідньої країни, за кордон. Мене оточувала інша архітектура, земля пахла інакше й була сухішою, а рослинність – менш буйною, принаймні так мені здавалося. Люди говорили якоюсь загрозливою для дитини говіркою (зазвичай те, чого ми не розуміємо, здається небезпечним), одягалися трохи інакше, їли на вечерю щось інше. Пам’ятаю, як сильно я здивувалася, побачивши написи на надгробках польською мовою. Доти я вважала, що саме німецька є мовою цвинтарів. Думала, що її вигадали як спеціальний набір слів для запису минулого та історій наших померлих.

Так, я їхала на канікули за якусь невидиму межу, що перетинала залізничні колії десь поблизу Каліша чи Скальмежиць.

Повернення були не менш цікавими – пам’ятаю це відчуття добирання до гнізда. Високі, зруйновані будівлі, бруковані вулиці, рівно підстрижені алеї дерев уздовж доріг, садові стежки, вимощені цеглою, оздоблені фасади, палаци, перетворені на школи або державні господарства, величезні старі парки. Наше життя складалося з усіх цих давніх предметів, вивісок готичним шрифтом, під’їздів із ажурними сходами. І з людей довкола. Наприклад, мою няню звали Ґертруда Нічке, вона була місцевою й погано говорила польською, але я любила її безумовною любов’ю. Саме завдяки їй у дитинстві я їла гарбузовий суп і особливу страву, яка – як я згодом з’ясувала – називалася «Сілезьке небо».

Я – полька, глибоко занурена в польську мову й польську культуру, але також я нижньосілезійка.

Нещодавно в надзвичайно цікавому інтерв’ю Норман Дейвіс нагадав, що після війни зіткнулися кілька давніх концепцій Польщі. Згідно з однією з них – професор посилається тут на модель генерала Владислава Андерса – повноправними громадянами Республіки Польщі поряд із поляками були литовці, українці, євреї та німці. Дейвіс каже так: «Сам Андерс, зрештою, народився в німецькій євангеліцькій родині. Варто пам’ятати, що в польському війську в 1939 році служили люди з дуже різними національними ідентичностями. Серед захисників Вестерплатте можна було побачити багатьох українців». Від себе додам, що громадяни Польщі – представники національних і етнічних меншин – воювали не лише в усіх війнах, які вела Польща, а і в усіх повстаннях, які ми звикли називати «національними».

Цитую далі: Андерс «домагався, щоб до його армії могли долучитися всі громадяни РП – незалежно від етнічного походження, мови чи релігії. НКВС хотів дозволити виїзд лише полякам, яких вбачали в католиках, що послуговуються польською мовою. Попри опір, Андерсу вдалося вивести з СРСР людей із дуже різними національними ідентичностями, за винятком німців. З очевидних причин у СРСР на це не погодилися».

Друга концепція Польщі була зовсім іншою. Згідно з цією моделлю – що цікаво, тотожною до позиції совєтів щодо армії Андерса – поляком вважали католика, який говорить польською. Цю ідею Романа Дмовського та довоєнної польської націонал-демократії прийняли та творчо модифікували польські комуністи та совєти. Професор Дейвіс пояснює це так: «Додали […] концепцію панслов’янської солідарності й визнання братньої, провідної ролі Радянського Союзу. А потім переселили мільйони поляків, українців, білорусів і німців. Людей, які залишилися в Польщі, піддали примусовій полонізації, аби створити гомогенний народ, якого раніше ніколи не існувало. Далі було сфальсифіковано історію, аби переконати поляків, що їхня країна й народ щойно повернулися до свого природного, історичного вигляду». «Завдяки цій інженерії, – продовжує Дейвіс, – СРСР зміг пояснити відбирання у Польщі Кресів, які відійшли до окремих народів: українців, білорусів, литовців. Їхні держави увійшли до складу Радянського Союзу під домінацією Росії. Натомість нові, гомогенні поляки отримали нові кордони – посунуті на захід, на "історично польські" землі. До цього було додано ідеологічне пояснення, що це повернення Польщі до історичних кордонів з тисячного року. Це було цілковито умовно». Знаряддям реалізації цієї концепції мала стати цілком нова і нав’язана силою ідентичність.

Пам’ятаю, що в дитинстві я теж опинилася під цим пропагандистським впливом: читала щойно написані «давні» казки про мужніх лицарів Хороброго й підлих німецьких кнехтів, про постійну, споконвічну й нібито органічну польсько-німецьку напруженість на цьому прикордонні. Під час націоналістичної гомогенізації, про «чистоту» якої дбали не лише через антинімецьку істерію, а й через антиукраїнськість чи антисемітизм, комуністи фактично реалізовували візію Дмовського – якщо не всього національного табору, включно з найрадикальнішим його крилом. Та з плином років, із приходом нових поколінь, з’явилася інша ідентичність. І вона відрізнялася від тієї, про яку мріяли націонал-демократичні та комуністичні ідеологи.

Подумаймо, чи на приєднаних землях у якійсь формі не збереглася та андерсівсько-ґєдройцівська концепція Речі Посполитої як багатонаціональної й багатокультурної спільноти, де поляком ставав не лише той, хто був просякнутий культурою й спадщиною центральної Польщі, і не лише та, що походила з Кресів із зовсім іншою традицією польськості. Поляком ставав також єврей, який або не мав куди повертатися, або не хотів вертатися на свої старі місця. Ними ставали переселені лемки й українці, роми, які оселялися тут ще століття тому й масово після 1945 року, а також німці, які були настільки пов’язані із землею, що вирішили залишитися – а серед них також ті, хто почувалися поляками (звучить як парадокс, чи не так?). А ще – греки й македонці, які після 1948 року знайшли тут прихисток після громадянської війни, а також велика кількість репатріантів із Франції, Бельгії та Німеччини, які повірили в кращу, справедливішу молоду країну, де будуватимуть своє майбутнє. Інакше кажучи – справжня довоєнна Польща, різноманітна й багатонаціональна, магічно відтворилася в Нижній Сілезії, на Любуській землі й Північних землях у межах дивного геополітичного експерименту.

Однак нині, у третьому й четвертому поколінні, сталося щось іще більш дивовижне. Ця суміш народів, що після війни прибули на Західні землі, цей мовний, культурний, релігійний і ментальний сплав у глибоких процесах колективної свідомості виробив власний тип ідентичності, який був несхильний до політичної, комуністично-націоналістичної пропаганди і втомлений від її тиску. Із усмішкою додам, що якби не жінки, які в повоєнний період становили переважну більшість мешканців цих територій, цього не сталося б у такій мірі.

Спільнота, що формувалася тут із нуля, із «Права і кулака» (фільм Єжи Гоффмана 1964 року – прим. ред.), виконала неймовірну роботу, надавши нав’язаному соціальному експерименту власне обличчя й характер і не погодившись на маску, яку їй намагалися надіти силоміць. Потужні сили відродження, оновлення, асиміляції, оптимізму й творчого ставлення до життя спричинилися до того, що з дивної суміші народів, які ходили вулицями цих міст вісімдесят років тому, постало цілісне у своїй пристрасті, відкрите суспільство поляків та європейців. Людей у себе. На своєму. Ці риси дозволяють нам із оптимізмом дивитися в майбутнє, навіть якщо воно заповідається дуже бурхливим.

А оскільки ми живемо і в просторі, і в часі, минулого наших місць неможливо ігнорувати. Щоб мати відчуття сенсу й тяглості, ми маємо включати у власний досвід пам’ять про працю й зусилля людей, які жили тут до нас – незалежно від того, якою мовою вони говорили й до яких державних структур належали. У культурному й духовному сенсі вони також є нашими предками.

Я не маю з цим жодних проблем. На каміні в моєму домі стоять фотографії його попередніх, німецьких власників, які тут проживали й з великими зусиллями дбайливо ремонтували його після ще давніших мешканців – тих, хто заклав перші фундаменти на скелі кількасот років тому, в часи Тридцятилітньої війни. Вони – моя родина. Усе це спонукає мене до роздумів про появу тут, на Західних і Північних землях, своєрідної нової ідентичності, яку умовно можна назвати трансгресійною.

Ця ідентичність ширша й місткіша за отриману при народженні. Вона виходить за межі генетичної та культурної спадщини предків і є результатом свідомого й активного перебування у світі, динамічної участі в ньому – фізично, інтелектуально й емоційно. А передусім це результат власної праці й рефлексії, постійно стимульованої питанням: КИМ Я Є? Вона формується через полеміку з нав’язаним, жорстким і незмінним. Не ув’язнює, а звільняє й відкриває очі. Це ідентичність, що безперервно досліджує інші способи, моделі й форми існування, а тому стає ідентичністю в пошуках, здатною вбирати в себе нове, незнане й інше. Її сутність – розумна, але й смілива зміна. Сьогодні ми маємо нагоду осмислено відповісти собі, чим були ці вісімдесят років новітньої історії, що ми збудували і що мусили втратити. І ким ми є.

Переклад Марії Шагурі

Мова Ukrainian

нобелівська премія

Сілезія