Цей огляд літніх резиденцій митців не охоплює масово відвідуваних курортів, таких як Закопане чи Сопот, хоча й там можна зустріти відомі обличчя. Ми пригадуємо ті місця, які увійшли в загальну свідомість завдяки творцям, які там відпочивають. І слідуємо за думкою Тадеуша Кантора, який вважав, що коли Пабло Пікассо йшов паризькою вулицею, то це не він завдячував чимось Парижу, а радше навпаки.
Зґон
Мазури над озером Мокре, 1967 рік, фот. Мирослав Станкевич /Forum
Село Зґон, засноване в 1708 році, розташоване в мронґовському повіті, в ґміні Пєцкі, над озером Мокре. Назва походить не від смерті, а від зганяння (згону) худоби до водопою. Цей мазурський острівець тиші та спокою в 1950-х і 1960-х роках полюбили митці Студентського Театру Сатириків (STS).
Iґор Неверлі з псом, 1965, фот. Aнджей Шиповськийi / East News
Головною перевагою місцевості є її історичний характер. Більшість тамтешніх будівель мають цікаву історію. У Зґоні мешкав письменник Іґор Неверлі.
Перед нами напівколом з’явилося рідкісної краси поселення. Біля дерев’яних причалів спокійно погойдувалися човни, а на березі на сонці сушилися рибальські сіті та вентери. Кольорові будинки виглядали так, наче були побудовані з кубиків. Над червоними дахами височіла конусоподібна вежа з великим вітряком.
[Ярослав Абрамов-Неверлі, «Леви СТС-у», Варшава 2005]
Над озером Мокре, фот. Пьотр Плачковський / Reporter
Сьогодні мешканці Зґону живуть переважно за рахунок туризму. Тут збереглися дерев’яні будинки, що на Мазурах є дуже рідкісним явищем..
Відпустки ми традиційно проводили на Мазурах, [...] у Зґоні разом із Анджеєм Дравічем та Анджеєм Ярецьким. Дравіч приїжджав сюди на початку відпустки і сидів до осені. Він працював у відділі культури «Sztandaru Młodych» і був зобов’язаний виконати щомісячну норму текстів. Свій кабінет мав у саду під старою яблунею, де поставив собі стіл. Там, вмочуючи перо в каламар, працьовито писав рецензії та статті, які потім надсилав поштою до Варшави. Для цього він ішов на станцію до Курві, яка змінила назву на Карвицю Мазурську, де в одній кімнатці розміщувалося відділення пошти з поштарем. [...] У липні приїхали Марек Луштіґ із Ришкєм Прачем, які збиралися на двотижневий сплав байдарками ПТТК. [...] Вранці ми дісталися до табору ПТТК у Сорквітах, де чекало багато людей з СТС-у, в тому числі Лєшек Біскуп, який плив байдаркою зі Стасем Міренським. Із подруг були Зюта Утрата й Анка Томчик.
[Ярослав Абрамов-Неверлі, «Леви СТС-у», Варшава 2005]
Приїжджали також Анджей Віктор Пьотровський, Войцєх Соляж, Аґнєшка Осєцька та Конрад Свінарський.
Ми ходили разом купатися. Кондзьо розповідав про свої театральні плани і заохочував Анджея [Ярецького] та Аґнєшку перекладати пісні Брехта.
[Ярослав Абрамов-Неверлі, «Леви СТС-у», Варшава 2005]
Чарівне село зачарувало молодих людей із СТС-у. Літні відвідини у Зґоні були для них відпочинком, а водночас — часом зосередження та роботи.
Войцєх Соляж: Коли СТС виїжджав до Зґону на Мазури, то це не були відпустки. Ми їхали туди, щоби робити нову програму. СТС настільки запанував над нами, що в певний момент — досить важкий для театру, коли ми намагалися подолати кризу в нашій діяльності, — я відмовився від одного року навчання у кіношколі. Я не шкодую про цей рік.
[Павел Шляхетко, Януш Р. Ковальчик, «СТС — тут усе почалося», Варшава 2014]
Кжиже
Аґнєшка Осєцька на Мазурах, 1960 рік, фот. Артур Старевич / East News
Перші згадки про село Кжиже, розташоване над Нідзьким озером, датуються 1706 роком. Одна з етимологій пов’язує назву з формою хреста, яку утворює Нідзьке озеро із затоками Великі та Малі Замордеї. Інша версія відсилає до німецької назви села Kreuzofen, де der Kreuz означає хрест, а der Ofen — піч. Першими поселенцями, які прибували сюди з Польщі, були смолярі, які випалювали деревину.
Кжиже — це курортне селище, сюди приїжджає багато відомих людей, митців, науковців і журналістів. Постійно в Кжижах мешкає лише 60 осіб, проте влітку ця кількість зростає до 500. Більшість гостей — це ті, хто повертається сюди протягом багатьох років, цінуючи місцевий клімат.
Є на Мазурах, неподалік від села Кжиже, така лісова дорога, де панує вічний морок і напівтінь. Часом світло зеленіє там, як вітражі, а часом — густішає до вересу. Якщо ж терпляче мандрувати цією дорогою, то зненацька настає прозріння: темрява раптово розсіюється і дорога вибухає величезною, світлою галявиною. Хтось із нас — можливо, Зємовіт Федецький, Ольґа Ліпінська, а може, Анджей Ярецький, — назвав цей шлях дорогою до ясності. Отже, всі наші давні подорожі на Мазури мали ритуальний характер, це були шляхи до ясності, походи по незнане.
[Аґнєшка Осєцька, «Шпетні сорокарічні», Варшава 1985]
Єжи Путрамент, Нідзьке озеро, 1967 рік, фот. Богдан Лопєнський / Forum
Єжи Путрамент, завзятий рибалка, розмістив дію свого роману «Піски» саме в Кжижах. Про специфічні стосунки, що пов’язували його з групою митців з СТС, згадувала Аґнєшка Осєцька.
Гурт моїх друзів із театру СТС зустрівся з Путраментом на Мазурах, у наших улюблених Кжижах. Протягом багатьох років ми проводили відпустки біля одного озера і за одним столом, поки нас не поєднала своєрідна Hassliebe: він вважав нас галасливими і безвідповідальними молодиками, штурхав наших тварин під столом і ображав, погримуючи та побуркуючи, наших дівчат. Ми вважали його політичним блазнем і трохи боялися його грізної пози розсердженого зубра. І все ж, мабуть, ми подобалися одне одному, а якщо йдеться про мене, то я любила Наташу Путрамент. Ця смілива жінка супроводжувала свого чоловіка, як тінь. Вона захищала його від світу і захищала світ від нього. Путрамент був чудовим рибалкою. Його човен, знаменитий «Рапануя», на цілі дні зникав на озері. Ввечері з глибини сивої води долинав лютий шум і рев: це на своєму моторі «Москва» підпливав Єжи Путрамент! За мить до реву мотора приєднувався гучний чоловічий голос: «Наташа!»... Голос линув через очерети й зарості, джмелі здіймалися в повітря, а зграї качок непритомніли. Бідна пані Наташа — неважливо, дощ чи спека, — на звук цього голосу підскакувала, як солдат, і бігла до озера! Щовечора, випростана і покірна, вона приймала повернення «Рапануї», як причастя. А потім до глибокої ночі обробляла зловісні, вовчі пащі щук […]
[Агнєшка Осєцька, «Шпетні сорокарічні», Варшава 1985]
Над Нідзьким озером, фот. Ян Бєлецький / East News
Серед митців, які відвідували Кжиже, були також Ольґа Ліпінська, Барбара Вжесінська, Анджей Струмілло, Кристина Сенкевич, Даніель Ольбрихський, Богдан Лазука, Войцєх Млинарський.
Ян Пєтшак знайшов собі в Кжижах другий дім, який дарував йому хвилини відпочинку від міського гамору. Під час воєнного стану жоден крок сатирика не залишався непоміченим.
Варшава, 12 липня 1983 року
НАЧАЛЬНИК ВІДДІЛУ III ВКГМ (Воєводський комісаріат громадянської міліції — прим. пер.)
у Сувалках
Наступним повідомляю, що в період з 2 липня по вересень ц. р. в місцевості Кжиже [...] буде перебувати фігурант цього відділу Ян ПЄТШАК — актор естради, сатирик.
Вищевказана особа проводить шкідливу діяльність, яка полягає у презентації художніх програм, що містять політичну сатиру, спрямовану проти соціалістичного будівництва в Польщі, політики ПОРП та Радянського Союзу.
Дуже часто виступи Яна ПЄТШАКА відбуваються без дозволу влади і містять нецензуровані тексти.
У зв’язку з цим, за можливості, прошу оперативно забезпечити перебування вищевказаної особи на вашій території. Отриману інформацію прошу надсилати до Відділу III-1 СКГМ.
майор Вітольд Ґурський
Секретно
Екз. № 2
[документ опублікований у: Ян Пєтшак, «Як я повалив комуну», Варшава 2010]
У селі є яхтовий причал і відпочинковий центр. Приблизно за чотири кілометри від Кжижів розташована лісничівка Пранє.
Після Другої світової війни, коли Польща територіально збагатилася Вармією та Мазурами, до лісничівки Пранє над Нідзьким озером почав приїжджати Константи Ільдефонс Ґалчинський. З 1949 року Ґалчинського почали відвідувати студенти з Варшави — просто так, щоб побачитися з Поетом, поспілкуватися або просто випити горілки. Ґалчинський писав, трохи пив — студенти лише пили, і було дуже мило. Потім Майстер перейшов у засвіти, а студенти, які його відвідували, створили перший у Польщі Студентський театр сатириків у Варшаві. У цьому театрі я провів кільканадцять років. Ґалчинського вже не було. Ми самі мусили пити і самі мусили писати.
[Станіслав Тим, «У мене тут мамонт. Твори, зібрані з-під ліжка», Міхалув-Ґрабіна 2005]
Константи Ільдефонс Ґалчинський з дружиною Наталією в лісничівці Пранє, поч. 50-х рр. Репродукція: FoKa / Forum
Константи Ільдефонс Ґалчинський вперше приїхав до Пранє в липні 1950 року. Це місце відпочинку йому підказав славіст Зємовіт Федецький, який допомагав поету, коли той переніс серцевий напад. Ґалчинський приїжджав з Варшави ще протягом трьох років у гості до тодішнього лісничого Станіслава Поповського. Разом із дружиною Наталією вони планували назовсім оселитися поблизу Нідзького озера; ці наміри, однак, зруйнувала раптова смерть поета у грудні 1953 року. Студенти, що створювали СТС, приїжджали до цього озера вже після смерті поета.
Халупи
Александра Шльонська та Анджей Лапіцький, 1962 рік. Кадр із фільму «Зустріч у Казці» режисера Яна Рибковського, фот. архів фільму / Forum
Село розташоване на Гельському півострові в Поморському воєводстві, у Пуцькому повіті, у ґміні Владиславово. Моду на відпочинок у Халупах серед митців започаткувала Александра Шльонська в 1960 році. Раніше вона їздила туди з чоловіком, Янушем Вармінським. Приємне місце, де «нікого немає», вона порекомендувала Анджею Лапіцькому.
І справді, нікого не було. Тільки стежка через ліс і рибальські хатки. Ми з’їздили до Халуп, нарозповідали іншим, і одразу всі почали туди з’їжджатися. Вармінські вже там були, ми привезли Конвіцьких. Потім з’явилися Морґенштерни, Ганушкевичі промайнули, як перелітні птахи, — приїхали на один сезон. Були Деймек, Диґат і Каліна. Були Тшасковські, Курилевичі. [...] Наприкінці 60-х років Халупи стали центром світського, інтелектуального та артистичного життя, там утворилася справжня прогулянкова алея. Треба було там показатися. Ті, хто були поруч, у Кужниці, вважалися гіршими. Вони мусили приїжджати до нас на каву.
[Анджей Лапіцький, «По-перше, зберігати дистанцію», Варшава 1999]
Пляж у Халупах, фот. Томаш Ритих / Reporter
У Халупах бували близькі друзі зі світу культури: Зофія Куцувна, Адам Ганушкевич, Данута Конвицька, Тадеуш Конвицький, Анджей Лапіцький, Януш Мінкєвич, Генрик Томашевський, Аліна Шапочніков, Роман Цєшлевич, Зофія Насєровська, Януш Маєвський, Кристина Морґенштерн, Януш Морґенштерн, Анджей Тшасковський, Януш Ґловацький, Марина Міклашевська, Олек Хиляк, Тереса Бишевська, Ян Лєніца, Маґдалена Завадська, Ґустав Голубек, Ервін Аксер, Каліна Єндрусік, Станіслав Диґат, Казімеж Куц, Кристина Подлєска, Ельжбєта Чижевська, Вєслав Ґолас, Едвард Дзевонський, Мєчислав Ягода, Казімєж Деймек, Анджей Курилевич, Ванда Варська.
Біля будинку був садок. Усі, хто приїжджав до Халуп, вважали своїм обов’язком нас відвідати. Наш будинок був більшим за інші, стояв у центрі. Ті, хто жили на іншому боці колій, за шлагбаумом, менш рахувалися в соціальному плані. Там була лісничівка. Кілька милих колег — Мєцек Мілєцький, Генрик Бонк, Мєчислав Войт, Вітольд Скарух — облаштували там свою схованку. Там постійно відбувалися страшні пиятики. Але оскільки вони жили під лісом, то мали добре повітря, тому їм це особливо не шкодило. Здебільшого вони дожили до поважного віку.
[Анджей Лапіцький, «По-перше, зберігати дистанцію», Варшава 1999]
Анджей Лапіцький вважає, що Халупи були на стилі. «Хто тоді хоча б раз не побував у Халупах, того не сприймали в товаристві». За цим місцем закріпилося звання польського Сен-Тропе.
Потім — коли Водецький заспівав «Chałupy Welcome to» — все почало псуватися. З’явилися нудисти. Роздягнувся хтось один, потім — другий, і раптом виявилося, що весь пляж голий. 70-ті роки, кемпінги — це вже була ознака кінця. Ми почали шукати нове місце.
[Анджей Лапіцький, «По-перше, зберігати дистанцію», Варшава 1999]
JЯнуш Ґловацький, цього разу в Мєндзиздроях, 1998 рік, фот. Дарек Маєвський / Forum
Про піонерські часи «голих» Халуп розповідав Януш Ґловацький. Патруль міліції накрив їх разом із редактором Анджеєм Марковським із журналу «Шпильки» на засмаганні в костюмах Адама. Дикий пляж у Халупах на Гельському півострові тоді отримав скандального хронікера.
Це була ретельно підготовлена акція. Патруль виповз із-за дюн і рушив у наш бік, маскуючись гілками, як Бірнамський ліс у «Макбеті». А тоді часи були такими, що засмагати голими у нас могли виключно в Східній Німеччині. Ми обидва отримали виклик на дисциплінарну комісію за образу моралі, і, напевно, на цьому все й закінчилося б, якби не моя дурна ідея описати це в колонці в «Культурі». Колонка називалася «Полювання на роздяганця». І починалася вона з того, що ми з редактором Марковським без трусів, але на шахівниці аналізували — бо саме закінчувався чемпіонат світу з шахів — варіант захисту Німцовича, використаний у партії Фішер — Спасський, аж тут із-за гілок виглянув сержант міліції. — Цікаво, де ви тримаєте особисті документи? — запитав він і запропонував мені збити коня. Цензура це пропустила, але виник скандал. Прес-секретар МВС полковник Кудась-Броніславський надіслав у цій справі сповнений обурення лист до «Культури». А Янек Пєтшак, коментуючи цю подію в кабаре «Під Егідою», сказав, що «полковник Кудась надіслав у цій справі до "Культури" відкритого листа… Напевно, за звичкою». На дисциплінарне засідання в Пуцьку з’їхалися майже всі знайомі з Халуп. А там відпочивала вся так звана еліта суспільства: письменники, актори, режисери. Приїхав також із кінохронікою Марек Півовський. Марковського і мене посадили на справжню лаву підсудних, на якій я повісив труси, демонструючи їх потім перед камерою як доказ. Розлючений сержант верещав, що чудово знає, якого коня я мав на увазі. А я захищався, що не можу відповідати за асоціації свідка. Збуджений присутністю камери і відомих людей, голова дисциплінарного комітету драматично запитав: — Що обвинувачений хоче сказати у своєму останньому слові? Ну, і тоді, підтримуючи відповідний тон, я сказав: — Я хотів би просити комітет дарувати мені життя. У кінохроніку це не потрапило, а ми отримали максимальну кару. Не пам’ятаю, скільки, але понад три тисячі. […] як мученик, я отримав нагороду німецького товариства нудистів і запрошення на якісь канікули на Рейні, куди вже зі страху не поїхав. Але пам’ять про мій вчинок не зникла. Багато років потому на Мангеттені до мене підійшов зворушений співвітчизник: «Ви пан Януш Ґловацький? — запитав він. — Це ви роздяглися на пляжі в Халупах. Хотів сказати, що я вами захоплююся».
[Януш Ґловацький, «З голови», Варшава 2004]
Юрата
Юрата, фот. Кацпер Ковальський / Forum
Східна частина міста Ястарня, розташована на Гельській косі, на Балтійському морі. Курортний відпочинковий центр із літнім морським купальним пляжем, у пуцькому повіті поморського воєводства.
Назва Юрата походить від імені жмудської богині. Згідно з легендою, всупереч волі батька, бога Ґорка, вона закохалася в бідного рибалку. Як покарання, її підводний бурштиновий палац був розбитий на шматки — його уламки досі можна знайти на балтійських пляжах.
Довоєнна Юрата. Пляжники під час відпочинку. Видно дерев’яний променад, плетені пляжні кошики та стіл для пінг-понгу, 1937 рік, фот. Національний цифровий архів
На початку минулого століття крім соснового лісу, незайманих дюн і піщаної дороги, що вела до Геля, там не було нічого. Особливі кліматичні та ландшафтні переваги вирішили використати заможні промисловці, заснувавши у 1928 році Акціонерне товариство «Юрата». Почали зводити комфортабельні вілли, дачні будинки, готелі, пансіонати. Перший літній сезон було оголошено у 1931 році.
Юрата стала найсучаснішим курортом довоєнної Польщі. Маґдалена Самозванєц у книзі «Марія і Маґдалена» написала, що це місце є «найелегантнішим і найбільш снобістським місцем на узбережжі».
Ян Кєпура на відпочинку, 1935 рік, фот. Sueddeutsche Zeitung Photo / East News
Тут бували: Євґеніуш Бодо, Толя Манкєвічувна, сестри Галама, Ядвіґа Смосарська, Ян Кєпура, Войцєх Коссак, Марія Павліковська-Ясножевська, Маґдалена Самозванєц.
Та небосхилу лінія синя,
на пляжі сльозинка бурштину,
на вустах солоний повіву смак
і сонце, яке припікає отак.
На дюні покручені сосни,
під ними — рекорди і ми,
щодня, щомить рекорд побитий—
то юність, жарти і вибрики...
Юрата 34
Ех, сльозинко, котись, лети...
Юрата 34
чар чорно-білих світлин...
Юрата 34
у дорослість перший стрибок...
Юрата 34
випускний вже от-от,
випускний вже от-от...
На молі жарти і конкури,
походи до Ястшембєй Ґури
і звістка та з Ястарні — грім,
відкрився вже Здоров’я дім.
І хлопець, що просив завзято
В змаганнях з самби участь взяти,
А сам як Фред Астер — узяв Ґран-прі,
Зірвавши публіки овації рясні…
Юрата 34
в доросле життя перший стрибок...
Юрата 34
випускний вже от-от...
Юрата 34
білий півострів Гель...
Юрата 34
любові першої перша біль,
любові першої біль...
А думка, думка все несеться:
війни не буде, зло минеться,
чого ж зла доля би хотіла
від цих гарячих душі й тіла?
Чому ж злій долі на поталу
Віддати юність у Ястарні,
й топити світ в потопі сліз,
як серпень лине чарівний?
Юрата 38
погляд, затоплений у небозвід...
Юрата 38
що станеться за рік?
Юрата 38
першої любові біль...
Юрата 38
для злої долі крихка ціль...
для долі крихка ціль…
[Войцєх Млинарський, «Юрата», муз. Єжи Дерфель, вик. Аґнєшка Котулянка]
Даніель Ольбрихський з дружиною Кристиною Дембською під час відпочинку біля моря, 2005 рік, фот. Єжи Косьнік / Forum
Після війни в Юраті знайшли прихисток ті відвідувачі Халуп, які не хотіли бути, як висловився Ґловацький, «роздяганцями». Серед інших, сюди приїжджали Анджей Лапіцький, Зузанна Лапіцька, Даніель Ольбрихський, Каліна Єндрусік, Станіслав Диґат.
Гель, фот. Лукаш Ґловаля / Forum
Зузанна Лапіцька: «В Юраті був пансіонат, який називали "Схуднювачем". Там проводили курси для схуднення. Каліна, перебуваючи місяць на морі, два тижні проводила в "Схуднювачі". Щоранку мешканці "Схуднювача" бігали вулицями Юрати. Каліна у спортивному костюмі на великій дупі теж була серед них. В якийсь момент вона сповільнювалася, чекала, доки інші віддаляться, а тоді швиденько вскакувала до кондитерської, з’їдала два пончики і наздоганяла бігунів. Коли я сказала, що це трохи безглуздо, вона відповіла: "А що ти, бляха, собі думаєш, там у кімнатах усі нічні столики жиром забризкані. Люди ночами їдять консерви».
[Яцек Щерба, «Хіба ж я Ісус Христос?», «Wysokie Obcasy», 15 жовтня 2012]
Лянцкорона
Лянцкорона, фот. Анджей Сідор / Forum
Село в Малопольському воєводстві, у Вадовицькому повіті, адміністративний центр ґміни Лянцкорона. З 1366 по 1934 рік Лянцкорона мала міські права. Це курортне містечко гостило плеяду зірок — видатних польських художників, фотографів, акторів, режисерів, письменників.
Лянцкорона з’являється вже у хроніці Длуґоша. Казимир Великий побудував тут на вершині гори замок для охорони кордону із Сілезією. Його було знищено наприкінці XVIII століття, коли тут знайшли притулок барські конфедерати, і відтоді він занепадав.
Марек Ґрехута, 70-ті роки, фот. Марек Каревич / Forum
У 1868 році в Лянцкороні спалахнула велика пожежа, яка майже повністю знищила місто. За наступні кілька років його відбудували за старим планом. Постало гарне містечко з неповторною похилою площею, від якої під прямим кутом відходять мальовничі вулички з дерев’яними будинками.
Дехто стверджує, що тут зупинився час. Інші кажуть, що Лянцкорона — це живий скансен. Варто з’їхати зі жвавих трас і, подолавши мальовничі лісові серпантини, відпочити на похилій площі стародавнього містечка, серед критих ґонтом дерев’яних будинків з глибокими підтіннями.
В Лянцкороні, а конкретно — у відкритому в 1924 році пансіонаті «Вілла Тадеуш» — гостювали, серед інших, Юзеф Пілсудський, Юзеф Бек, Іґнацій Мосьціцький, а пізніше також Кароль Войтила. Сам пансіонат є також значною атракцією — це найдавніший діючий готельний об’єкт у Польщі, що досі належить тій самій родині.
Лянцкорона, фот. Міхал Лєпецький / AG
У 1969 році пара артистів «Підвалу під баранами», Кристина Захватович та її тодішній чоловік, Мікі Облонський, заохочували знайомих відвідати Лянцкорону, розташовану лише за 32 кілометри від Кракова. Облонський брав участь у археологічних дослідженнях, які проводили в руїнах замку. На їхні вмовляння піддався, серед інших, Казімєж Вішняк.
Час зупинився тут сто років тому. Велика, квадратна площа, розташована на південному схилі пагорба й оточена дерев’яними будиночками, вся поросла травою. На порогах будинків вилежувалися собаки та коти, а в повітрі літали ластівки. Під балками дахів вони мали гнізда, по кілька на кожному будинку. А де ж мешканці? Лише ввечері слабке світло у вікнах видавало присутність людей. Багато хат тоді ще освітлювали гасом. Мешканці виходили на площу в неділю після меси. Ставало шумно, бо тоді вони вирішували між собою всі справи. Барабанний бій стишував розмови. Тоді під намальованим на овальній дошці гербом Лянцкорони з’являвся солтис і оголошував найсвіжіші розпорядження та повідомлення.
[Казімєж Вішняк, «Із життя сценографа», Краків 1998]
На початку 70-х років лянцкоронську площу виклали камінням для зручності водіїв автомобілів та автобусів. «На жаль, це зіпсувало її красу і тишу. Ластівки покинули це місце», — згадував Вішняк, який осів у Лянцкороні й побудував там собі будинок.
Лянцкорона, Лянцкорона
лежить там, де є ослона
від спекоти і дощу,
і від тупу швидких справ…
Так про Лянцкорону в авторській пісні співав Марек Ґрехута. Після нього цю пісню включив до свого репертуару Ґжеґож Турнау. Уже два століття тих, хто приїжджає сюди, щоб подихати свіжим повітрям, називають «повітрянцями». Це визначення Казімєж Вішняк вдало вжив у назві однієї зі своїх книг — «Повітрянці в Лянцкороні. Історія курорту» (Краків 2008).
Чари Лянцкорони митці відкрили у 20-30-х роках минулого століття. Після війни містечко відвідували артисти «Підвалу під баранами», студенти Академії мистецтв, письменники, музиканти. На думку Аґнєшки Осєцької, творці з Кракова, на відміну від варшавських, обирали відпочинок у знайомих краєвидах.
Зовсім інакше чинили краківські митці. Вони не їздили за невідомим. Вони рушали за знайомим. Куди вони їздили? На південь собі їздили: до Рожнова, до Рабки, до Тенчинка, до Лянцкорони, в залишки Карпат. Чого вони там шукали? Усього знайомого вони там шукали: святих, приручених, як домашніх тварин, п’яних від історії церковок, бескидських чортів, сондецьких іродів, підгальських сопілок, тетмаєрських пань, а перш за все — Гуцула шукали вони. А хіба ж не мали вони того Гуцула поблизу? Мали, звичайно! Де ж вони його мали? А в собі його носили, під серцем, у кишені, чи як кому зручно було. Чому ж його шукали? А бо любили його шукати, і все. На мою думку, кожен краків’янин підшитий Гуцулом, від Виспянського до Вєся Димного, від Риделя до Гарасимовича, від Моджеєвської до Захватович Кристини, від Боя до Вархала, всі вони підшиті Гуцулом! Сам лайконик і Віслава Шимборська, і литвин (ха-ха), і Адам Влодек, і Лідія та Єжи Скаржинські, і проф. Блонський, і проф. Флашен — усе це, все підшите Гуцулом! Досить подивитися, як вони носять кожух на спині, як диявольськи очима вночі виблискують, як вірші на швейних машинках пишуть, як у дупла вільно собі влазять і вилазять, які інструменти, чортів і вила по хатах тримають, як мовою своєю шварготять, постійно через саме «ха» та «л» передньоязикове, як п’ють гарячу горілку, як гріш за себе кидають (а гріш повертається), як на санях, коли треба, їздять! Такий Лем: теж напів-Гуцул, хоча й учений. Хасіор їх усіх у живописі виказав, то вони його й бояться!
[Аґнєшка Осєцька, «Шпетні сорокарічні», Варшава 1985]
Селище, розташоване на повулканічному пагорбі, облюбували, серед інших, Ґустав Голубек, Зофія Куцувна, Адам Ганушкевич, Віслава Шимборська, Тадеуш Ружевич, Славомір Мрожек, Єжи Новосельський, Лєшек Дутка, Єжи Кавалерович, Єжи Біньчицький, Єжи Треля, Анджей Вайда, Кристина Захватович, Ева Бем, Марек Кондрат, Анджей Лапіцький, Марек Вальчевський, Анна Сенюк, Єжи Радзивілович, Єжи Штур, Мацєй Штур, Ян Фрич, Міхал Жебровський. Окрім Казімєжа Вішняка, свій літній дім тут має також Войцєх Пшоняк та Леопольд Рене Новак.
Із книг Вішняка можна вичитати ще більше імен відомих людей культури, яких до Лянцкорони приваблює унікальне для країни маломістечкове планування, мальовничі неповторні пейзажі, своєрідний мікроклімат, чисте повітря, а передусім — тиша і спокій, які дають можливість відпочити від шуму сучасної цивілізації. Лянцкорона також є хорошим відправним пунктом для екскурсій — у Маковські Бескиди, по Кальварійських доріжках, до Вадовиць або Кракова.
Казімєж-Дольний
Казімєж-Дольний, фот. Лукаш Ґаґульский / Forum
Місто в Люблінському воєводстві, в Пулавському повіті, над Віслою, на схід від Малопольської височини, в західній частині Наленчовського плоскогір’я. Історично Казімєж-Дольний розташований у Малопольщі (спочатку в Сандомирській землі, а згодом — у Люблінській). Це було королівське місто Корони Польського Королівства.
Назва міста Казімєж існує в літературі з 1249 року, проте традиція датування міста сягає 1181 року. Казімєж-Дольний — прикметник у назві відрізняє його від іншого Казімєжа, нинішнього району Кракова — є справжньою перлиною, одним із найцінніших і наймальовничіших місць у Польщі. Це курортне містечко з понад столітньою традицією літнього відпочинку та художніх таборів.
Казімєж-Дольний став оазою для творців. Багато художників мають тут свої галереї, майстерні, тут також проводяться художні пленери. До значної популярності Казімєжа-Дольного на початку XX століття спричинилися двоє професорів Академії мистецтв у Варшаві — Владислав Скочиляс і Тадеуш Прушковський, які привозили сюди на літні пленери своїх учнів.
Марія Кунцевичова у своєму будинку, Казімєж-Дольний, 1979 рік, фот. Міхал Броварський / Forum
Серед літописців казімєжських настроїв слід відзначити Болеслава Пруса, Адольфа Диґасінського та Стефана Жеромського. Улюблений Казімєж найповніше змалювала, однак, Марія Кунцевичова — зокрема, у «Двох місяцях» 1933 року (60 років по тому чудово екранізованих Анджеєм Баранським), у «Листах до Єжи», «Фантомах» та «Природі».
Так, мене вражала мальовничість людських типажів. Селяни, євреї, ще в тих строях, які носили до війни. Повно тварин, телята і свині на Ринку, на схилах пагорбів кози, багато коней, повно гусей, курей, у повітрі ластівки, над рікою крячки. Так, це зачаровувало, пейзаж був надзвичайно густо населеним. Деякі кам’яниці — начебто живцем звідкись із Італії, поруч із ними напіврозвалені будки à la Шаґал, селянські хатини, будинки рибалок... Картина справляла враження повної екзотики.
[Марія Кунцевичова в: Гелена Заворська, «Розмови з Марією Кунцевичовою», Варшава 1983]
Казімєж-Дольний, панорама, фот. Анджей Сідор /Forum
Письменниця настільки захопилася містечком над Віслою, що в 1934 році розпочала будівництво родинного дому за проєктом архітектора Кароля Сіцінського, і завершила його два роки по тому. Під час Другої світової війни та в повоєнні роки вона переважно жила за кордоном. У 1968 році разом із чоловіком Єжи Кунцевичем вона повернулася до країни, осівши в Казімєжі. Вони знову оселилися у своїй «Віллі під Білкою», відомій сьогодні як «Кунцевичівка».
Ті, хто закоханий у Містечко за його південну красу, біле світло архітектури та буяння зелені, ті, хто знає Казімєж повоєнний — читають книги Рудницького, Кунцевичової, Морткович-Ольчакової як документ екзотичного і трохи моторошного минулого. Відпусткова коекзистенція кольорового натовпу митців і місцевої польсько-єврейської бідноти мала бути для чутливого спостерігача шокуючим явищем. І ця тема, якої торкаються інші автори тут і там, у суворій і жорстокій книзі Кунцевичової [«Два місяці»] стає провідною. Ринок Казімєжа вночі, особливо при світлі місяця, схожий на розлогий театр — це банальне спостереження нав’язується кожному прибульцю. І передусім саме цим є у книзі Кунцевичової Казімєж: красивою і водночас кошмарною сценографією, гротескним поєднанням дивності реалізму, шокуючою зміною двох спектаклів: справжнього життя постійних мешканців містечка і театру тіней, живих образів, рапсодичних жестів приїжджих митців.
[Ганна Кірхнер, «Нові Книги», 1960]
Король Польщі Казимир III Великий (1310—1370) полюбив це містечко, назву якого багато людей виводить саме від його імені. Назва Казімєж була відома, однак, уже століттям раніше. Король був будівничим замку і костелу в Казімєжі і — за легендою — коханцем прекрасної єврейки Естерки.
Це незвичайне містечко, повне старовинних кам’яниць і мальовничих, дерев’яних руїн, над якими височіють будинки навколо ринку, ще тоді було густо населене єврейською громадою, а біля підніжжя гори Трьох Хрестів, на початку вулиці Любельської, стояла приземкувата, вкрита ґонтовим дахом мурована синагога, в якій сотні років висіла гарна, позолочена завіса, звана парохетом. За переказами, цю завісу вишивала сама Естер. Розповідали також, що в стінах самої синагоги знаходяться камені, принесені століттями раніше хрестоносцями аж із Єрусалиму, зі Стіни Плачу. […] Такою великою любов’ю запалав до чорноволосої Естер король Казімєж, що забрав її до свого замку на пагорбі. А з часом побудував для неї окремий замок у розташованій неподалік Бохотниці. А потім іще — з вдячності за те, що вона народила йому двох красивих синів, Неміра і Пелку, — наказав своїм архітекторам збудувати в містечку гарну синагогу, щоб Естер та її одновірці мали де молитися.
[Мирослав Дерецький, «Мій Казімєж», Люблін 1999]
Серед людей, які особливо заслуговують на згадку в історії міста, був Якуб Балін, архітектор італійського походження, який з 1590 року перебував у Польщі й помер у 1623 році. Перебудований ним костел у Казімєжі став зразком для інших храмів, побудованих у цьому стилі.
Бенедикт Єжи Дорис, «Казімєж над Віслою. Розмова V», фот. Національна бібліотека; права: Людвік Добжинський
Бенедикт Єжи Дорис, видатний фотограф моди та портретист, у 1931—1932 роках створив свій найвідоміший цикл «Казімєж над Віслою».
Цей цикл містить усе необхідне, щоб оживити світ, якого вже немає. Запах, атмосфера, температура, люди — все справжнє. Це світ гіркої, кричущої бідності, руїн, багна, босих і обірваних дітей, які граються за крок від канави, убогих крамничок, в яких уся вітрина складається з банки квашених огірків, кілограма цукерок або діжки з нафтою. Це світ багатий і м’який у своїй бідності, не стриманий жодними організаційними путами, світ, що врятувався від одного лиха й чекає на інше, світ драматичний, повний і приспаний, він очікує на нещастя й не здатний від нього вберегтися. Дивлячись на цей світ, ані на мить не припиняєш бачити його останній розділ [...]. Дивлячись на гарну дівчинку в щільній темній сукні, яка грається камінцем у спекотний день, неможливо не думати про те, як вона загинула. Ці фотографії не можна сприймати без пізніших подій, вони органічно пов’язані між собою. Всі ці фотографії справляють враження знімків із останнього літа — перед потопом.
[Адольф Рудницький, «Блакитні картки», «Світ» № 47/1960]
Менаше Сейденбойтель, Завулок у Казімєжі над Віслою, фото люб’язно надано Єврейським історичним інститутом.
Казімєж також увіковічнювали — пензлем, об’єктивом чи будівлями — зокрема, Зиґмунт Фоґель, Адам Леру, Ян Кошчиць Віткевич, Юзеф Панкевич, Леон Вичулковський, Ян Замойський, Ян Карманський, Ян Видра, Едвард Гартвіґ, Лєх Нємоєвський, Антоні Міхаляк, Євґеніуш Аркт, Ян Ґотард, Менаше Сейденбойтель, Станіслав Гішпанський, Зенон Кононович, Пьотр Потворовський, Владислав Філіпяк, Ришард Ліс, Юліуш Клечек, Едвард Надульський, Єжи Журавський, Фелікс Топольський, Єжи Коварський, Андраш Топор, Марія Ціхожевська-Драбік, Станіслав Ян Лазорек, Яцек Сєніцький, Вєслав Шамборський, Юзеф Ґославський, Єжи Ґнатовський, Ян Волек, Яцек Бромський. Деякі з них оселилися там назавжди.
Лєшек Длуґош присвятив місту поетичну збірку «Сісти на ринку в Казімєжі...». Ось короткий фрагмент із вірша, який дав назву збірці й став також піснею:
Мати за спиною цілий світ —
Почути знов єврейські скрипки
Як десь блукають по бруківці
А серце мчить — але куди ж?
[Лєшек Длуґош, «Сісти на ринку в Казімєжі...», Люблін 2004]
З міста можна переправитися поромом до замку в Яновці. Можна блукати ярами чи гуляти до Менцьмєжа — дачного містечка митців, де Даніель Ольбрихський має свій літній будинок, який сам називає халупою і який не проміняв би на жодну віллу в Беверлі-Гіллз.
Констанцін-Єзьорна
Палац в Оборах, Дім творчої праці імені Болеслава Пруса, Констанцін-Єзьорна, фот. Дарек Левандовський / Forum
Місто в Мазовєцькому воєводстві, в Пясечинському повіті, розташоване в агломерації Варшави, приблизно за 20 км на південь від центру Варшави.
Констанцін відомий понад 100 років як один із найпопулярніших курортів і оздоровчих місць у безпосередній близькості до столиці. Це єдине місто в Мазовєцькому воєводстві, яке має джерела лікувальних вод і характерний клімат, пов’язаний із сосновими лісами, які його оточують. Констанцін виник із ініціативи співвласника Оборів — графа Вітольда Скужевського.
Скужевський, будучи виконавцем заповіту своєї тітки, графині Марії Ґжимала-Потулицької, відповідно до її волі мав продати ліс, а гроші розділити між спадкоємцями. Однак замість того, аби, як тоді загально практикувалося, залучити до цієї угоди єврейського посередника, який покерував би вирубкою лісу, значну частину прибутку ховаючи у власну кишеню, граф Скужевський вирішив узяти долю маєтку у свої руки і зробити бізнес якомога прибутковішим. Замість вирубувати сосновий старий ліс, він вирішив облаштувати в ньому елегантний курорт для найбагатших жителів Конгресової Польщі, а передусім Варшави.
[Здзіслав Скрок, «Констанцін, забута Аркадія», Варшава 2003]
Ірена Квятковська, 2001 рік, фот. Роберт Яворський / Forum
Місто, утворене шляхом об’єднання кількох осередків, є урбаністично неоднорідним і розкиданим на великій території. Переважає одно- і двоповерхова забудова, частково історична, резиденційна. Її основою є урбаністична концепція початку ХХ століття та міжвоєнного періоду.
На північ від Констанцін-Єзьорного простягається Кабацький ліс і Парк культури в Повсині. Території Констанціна і Сколімова густо залісені.
Соляний грот Констанцін-Єзьорна, фот. Борис Чонков / East News
У міжвоєнний період Констанцін рекламувався як місце для еліти, з каналізацією та електрикою. Мешканцями Констанціна були, серед інших, Стефан Жеромський і Вацлав Ґонсіоровський (виконував обов’язки солтиса Констанціна), Ірена Квятковська і співачка Данута Рінн (мешканки Дому артистів-ветеранів у Сколімові), письменник Леопольд Бучковський, філософ Владислав Татаркевич, поетеса та художниця Моніка Жеромська.
Нарешті, в липні 1920 року, Стефан Жеромський придбав віллу «Світанок» у Констанціні під Варшавою. Там вони втрьох мешкали протягом шести найпрекрасніших років свого життя (зими проводили все ж у Варшаві). А потім, після смерті Стефана Жеромського, Констанцін став улюбленим домом Анни й Моніки. Не лише тому, що це була їхня перша — і єдина — власна садиба. Констанцін дійсно був надзвичайним поселенням. Він виник перед 1900 роком, шляхом виділення частини оборських маєтків родини Потулицьких, відразу з приміткою, що має бути і залишатися «розкішним курортом». Тоді саме завершили будівництво вузькоколійної залізниці з Варшави, містечко швидко розросталося; до початку війни у 1914 році (коли завершили будівництво майбутнього будинку Жеромських) центр Констанціна був майже готовий. І був справді розкішним: великі, дорогі маєтки, коштовні будинки, спроєктовані видатними архітекторами і дуже заможні мешканці, які походили з фінансової та культурної еліти Варшави. Коли після завершення війни Констанцін знову прокидався до життя, в ньому ще бракувало необхідних зручностей (магазинів, медсестри, лікаря — що особливо дошкуляло хворому Жеромському), але була красива околиця, що заохочувала до прогулянок (описана в оповіданні Жеромського «Помилки»).
[Аліна Ковальчикова, «Перервана кар’єра — Анна Жеромська» у: «Зберегти від забуття. Анна і Моніка Жеромські», Варшава 2013]
Констанцін-Єзьорна є популярним пунктом поїздок варшав’ян на вихідні, але, замість колишнього курорту, сьогодні — це місце постійного проживання багатьох митців і медіа-персон. Тут жили або живуть, серед інших, Роман Братний, Роберт Хойнацький, Уршуля Дудзяк, Йоланта Фрашинська, Едита Ґурняк, Аркадіуш Якубік, Томаш Ліс, Мариля Родович, Кароль Страсбурґер, Збіґнєв Замаховський, Яцек Зємінський, Ева Злотовська.
Найбільшою атракцією сучасного оздоровчого центру Констанцін-Єзьорного є відкритий у 1979 році соляний грот довжиною 40 метрів і висотою 6 метрів, який розпорошує частинки, що сприяють лікуванню хвороб дихальної системи.
Тадеуш Ружевич у Констанціні біля соляного гроту, 2008 рік, фот. Януш Джевуцький
Місто та його околиці є привабливим тлом для численних польських кінопродукцій, як-от «Брюнет вечірньою порою», «Золото дезертирів», «Полковник Квятковський», «Катинь» і серіалів: «БридУля», «М як любов», «Барви щастя», «На добре і на зле», «Кримінальні», «Час честі» та «Обернені».