А тло це складалося із радянської окупації Галичини 1939 року — з хвилею репресій та депортацій, приходу у 1941 році нацистів, які взялися за «остаточне розв’язання єврейського питання», вивозу сімнадцятилітнього хлопця (майбутнього автора спогадів) до Німеччини на примусові роботи й пізнішого перебування там в таборі переміщених осіб...
До цих подій ще треба додати смерть Бойчукової матері від сухот — малому Богданові було лише тринадцять років. Ще через десять років сухоти виявлять і в самого Богдана Бойчука, та, на щастя, тоді вже їх можна буде вилікувати.
Кохання під час Катастрофи
У спогадах Бойчук пише: рання смерть матері призвела до того, що образ смерті став однією з домінант в його поезії. Та основою для жаского й руйнівного образу смерті послужили також інші події, з якими Бойчук зіштовхнувся безпосередньо:
Пригадую також двох дівчат з нашого класу: Стопницьку, якою всі хлопці захоплювалися, й елеґантну, смагляву, з великими карими очима єврейку (не пригадую навіть її імені, її брат був чи не наймолодшим учителем у нашій школі), якою я захоплювався. Але в моїй уяві вона, завжди гарно зодягнена, була так високо понад мною, в полатаних штанях, що я ніколи не наважився заговорити до неї.
Після німецької окупації ця гарна єврейка зникла з мого овиду, як і вчителі Кіммелі. Не знаю, що з ними сталося. Мабуть, загинули в голокостній машині. Минулого (2001) року мені сказали в Монастириськах, що спочатку ґестапівці всіх євреїв кудись вивозили, а пізніше просто стріляли на окопиську. Та доля цієї дівчини свідомо чи підсвідомо турбувала мене ціле життя. Пам’ять про неї породила прозо-поетичний цикл поеми «Любов у трьох часах».
До теми Голокосту Бойчук повертається знову й згадує таке:
Одної ночі надосвітку я пробудився від пострілів, які розсипалися темними вулицями. На другий день я дізнався, що це була «акція» на жидів. Я не знав, що означало це слово, але невдовзі сповна усвідомив його страшний зміст. Бучач мав великий контингент жидівського населення з релігійною, культурною і навіть літературною традиціями. На нещастя, жиди любили, як і тепер люблять, жити вкупці, утворюючи майже суцільно жидівські дільниці. […] Я кожного ранку йшов до школи й минав колони переляканих жінок, дітей і стариків. Їх згодом вели на окописько за Стрипою, примушували копати собі яму і поголовно стріляли. Раз я мало не наступив на жінку біля студні Собєського, — вона лежала з розкиненими руками, її голова була розірвана пострілом, а збоку лежала її торбинка, з якої висипалися шпильки, гребінець, дзеркальце та інші супутники жіночої краси. Невдовзі ціле місто перетворилося на Крукову Гору з порожніми розваленими будинками, сліпими вікнами й розбитими дверима. Ніщо в житті не поранило мою душу так глибоко, як ці «акції» в Бучачі. Я писав про них у поемі «Подорож з учителем», у циклі «Любов у трьох часах», щоб витиснути їх зі своєї пам’яті. Та дарма. Мені здається, що багато тієї темряви, яка характерна для моєї ранньої творчості, спливало з тих бучацьких поранень.
Машина Голокосту
Почуття кохання до юної єврейки, яка, найімовірніше, «загинула в голокостній машині», стало не просто епізодом в історії шкільного життя тринадцяти-чотирнадцятилітнього хлопця, а перетворилося в творчості поета на щось більше та промовистіше. В поемі «Любов у трьох часах» з'являється образ дівчини, з якою ліричний герой проводить час і яка втілює в собі найвищу поезію та кохання:
Вона перехилялася на вітрі і дихала на мене золотом свого волосся. Вода перетікала її пальцями, виполоскувала з них тепло і вони ставали ще прозоріші, ніжніші. Форма її тіла відбивалася у плесі, розтягалася на хвилях. Губи дивно розпливалися під сонцем, і мені здавалося, що вона співала свою улюблену простеньку пісню про розлуку.
Стосунки героя та дівчини з часом розгортаються в еротичних і навіть сексуальних мізансценах:
Дівчина тихо співала, її голос стелився по недоспілих персах. Коли я перехилявся до неї через зчудовану косу, її шепіт обдував моє обличчя. [...]
Обличчя дівчини горіло піді мною, а збуджені рожеві соски проникали в серцевину крови. Її живіт, мов сполоханий птах, бився об мої клуби, а ноги обтискали стан. Зворушений вечір розливав на наші спини ретину свого одного ока в синьому моноклі.
І далі:
Холод скроплювався нашу шкіру, і ми побігли на Крукову Гору до манастиря. Справа молодий потічок оббивався об коріння і, мов хлопчисько, падав стрімголов у Стрипу. Мене охоплювало бажання взяти свою дівчину на руки, принести до притвору і просити вибляклих святих берегти її.
Автор описує кохання, яке трапляється тільки в підлітковому віці і має особливий чар безпосередності, замилування та краси. Це — прояв прекрасного еросу, що єднає хлопця та дівчину; еросу, який лежить в основі продовження людського роду. Та ідилічні стосунки закоханої пари руйнує запущена «голокостна машина», бо дівчина зникає у вирі страшних подій того часу. І тепер у свідомості автора спогади про кохання до юної дівчини-єврейки назавжди поєднуються з жаскими картинами нищення євреїв:
Скоростріли строчили намоклу ніч і вибілювали темні завулки і сквери страхом. Бетонними венами міста гриміли тяжкі німецькі кроки. Каналами протискалися налякані люди, шукаючи порятунку. В сірій кімнаті чорніло ліжко, таз з холодною водою і на простирадлі форма відсутньої жінки. [...]
Подірявлена кулями ніч хиталася зі скелі, а чорні ями в мурах нерухоміли, коли ґестапо з перебитими хрестами, замість лиць, гупало підошвами по бруку й полювало між блідими стінами на тих, які осталися живими. Коли їх витягали на поверхню, місяць застрягав їм в горлі, і не могли кричати у нелюдний світ.
Серед таких моторошних сюрреалістичних картин можна натрапити на фрагменти, упізнавані зі «Споминів в автобіографії»:
Після нічної акції на жидів, коли ґестапо ганяло порожніми кварталами, доловлюючи і дострілюючи, я ішов униз Колійовою вулицею до торговельної школи… Біля криниці Собєського я побачив жінку, яка лежала посеред вулиці, розкинувши руки. Її голова була розірвана пострілом, а з чашки тягнулася застигла кров і клапті липкого волосся. Збоку лежала відкрита торбинка, з якої сипались шпильки, коралі, гребінець…
Бойчук автологізує своє поетичне письмо, поєднуючи жаске уявне з макабричним реальним. Автологічні фрагменти тут виступають як знаки того, що описувані події — це далеко не фікція, не плід розбурханої уяви автора, а реальна дійсність, що набула таких чи таких образно-виражальних форм.
Подорож пам'яті
В якийсь момент герой з’ясовує, що дівчина зникла. Він шукає її в будинку, де вона мешкала, по «канцеляріях», де мав її описати і не міг, «бо при кожній нашій зустрічі вона була гарнішою, тому незнанішою», на окопиську (єврейському цвинтарі) серед розстріляних... Все це виявилося марним. І тоді він залишає місто, «щоб не бачити тіней, затиснених у стіни», «щоб не чути мовчання, яке душило місто».
Герой вирушає в мандри, і йому здається, що кохана десь поруч із ним. Поема завершується таким епізодом:
Остання тиша осідала в склисті очі мертвих. Тільки я один ходив по світі з відсутністю своєї дівчини, з присутністю тіней постріляних, з ямами крематорій. Чому я мав то все нести і зносити? В останньому рахунку, манастир на Круковій Горі — це зрада. Жінка біля криниці Собєського — зрада; тіла на дошках Бухенвальду — зрада.
Моє свідчення про них — теж зрада. Я живу.
Пережите «не відпускає» ліричного героя. Автор поеми повернувся до подій 1941 року через тридцять п’ять літ. Повернувся, аби за його власним висловом, «витиснути їх зі своєї пам’яті», щоб описати побачене й у такий спосіб позбутися цих страшних споминів. Однак, зізнається він, йому це не вдалося. Напевно, юнацькі враження глибоко вкарбувалися в душу: у смертельний вир «остаточного розв’язання єврейського питання» потрапила дівчина, в яку автор був закоханий.
Кінцівка поеми виявляє ще одну причину, яка не дає забути те, що відбулося в минулому. Йдеться про почуття зради й пов’язаної з нею почуття вини, яку відчуває ліричний герой (автор), бо факт, що йому вдалося вижити, сприймається як особиста зрада, як стояння осторонь.
Третій час
Бойчук виходить на такий рівень розуміння проблеми, який можна зіставити з твердженням Теодора Адорно:
Писати поезію після Аушвіца — це варварство.
Усвідомлення трагедії Голокосту й відчуття особистої провини за цю трагедію на тривалий час позбавляє дару мови. Проте з часом з'являється потреба пошуку особистого тону, який дозволив би «виговорити» це зі себе. Таке осмислення якраз і становить «третій час» поеми — час майбутнього.
Поема «Любов у трьох часах» складається з віршованих та прозових текстів. Останні представляють власне події 1941 року, а вірші відображають сучасні авторові 1970-х роки: за певними штрихами в них вгадується нью-йоркський топос. Загалом прозові та віршовані тексти перегукуються в образності та настроєвості, що засвідчує глибинний зв’язок минулого з теперішнім.
спека томить
вулиці
об голе тім’я міста
вибиває час
ти захлинаєшся тишею
вапно заливає рот
кишки
жили
і ти не відчуваєш болю
ні порожнечі
ні самотности
ні щастя
На перший погляд, тут йдеться про характерну літню спеку в Нью-Йорку, про яку знають навіть ті, хто ніколи там влітку не бував.
В рядках також відлунює підтвердження відомої істини, що велике місто — це велика самотність. Герой не відчуває нічого, навіть «болю», що вказувало б на його залучення у життя, у процеси, які відбуваються довкола. І стан такого «зависання» контрастує із живими спогадами про кохання до «елегантної дівчини з великими карими очима».
Іншими словами, за силою та яскравістю позитивних (прекрасних) почуттів доросла дійсність й близько не може зрівнятися з юнацькою: в ній-бо було щось найкраще, і те найкраще знищили — це ще один, підтекстовий, закид автора організаторам Геноциду.
Тут варто звернутися до іншої Бойчукової поеми — «Подорож з учителем». В ній читач знову натрапляє на образи розстрілу ґестапівцями євреїв з Крукової Гори та застріленої біля криниці Собєського жінки «з гебрейським профілем», біля якої лежала «торбинка з коралями і шпильками».
Ліричний герой прощається з загиблою такими словами:
Дочко Ізраїля, спочинь навік,
хай буде вічність добра й голублива,
і я тебе колись зустріну потойбік,
щоб гоїти минуле нещасливе.
Тут уже виразно звучить залучення героя у те, що відбувається навколо, його співпереживання й біль через те, що сталося. Ба більше, він намагається зрозуміти причини того, чому все так відбувається — і кидає звинувачення Богові:
Бо вивести до світла з небуття
і дати вільну волю,
без всевидючости і всезнання,
без цілі існування і без долі ‒
це кинути на бездоріжжя немовлят,
створити недовершені істоти,
що грузнуть у безцільності буття
в порочностях своєї плоті!
Він, кажеш, вивів нас до світла з небуття...
завів у сумніви й тривогу...
Ми ліпимо самі ці глечики життя,
не все тут діється по волі Бога.
Пробач, учителю, блюзнірство слів,
це наших душ здичілі квіти ‒
бо, встановивши виміри орбіт,
хтось сотворив жорстокість в цьому світі.
Жодні аргументи на кшталт «Бог дав людині вільну волю, аби вона сама торувала свій шлях, творила себе», або ж «людина не спроможна пізнати задумів Божих» тут не спрацьовують. Ліричний герой дуже болісно сприймає все те зло, з яким він зіткнувся, особливо його шокує смерть безневинних дітей, тому всілякі логічні доводи виявляються для нього непереконливими.
Врешті-решт, він погоджується взяти половину вини на себе, водночас таки залишаючи іншу половину на Того, Хто створив цей світ.
Богоборство тут суголосне із ширшими дискусіями про значення Бога у світі після Голокосту. Натомість якщо зіставити експресію обох Бойчукових поем, то очевидно, що саме кохання творить простір пам'яті, який не здолати тоталітарним режимам.
Бо саме кохання творить життя і скеровує його у майбутнє.
Автор: Тарас Пастух