Квіти на руїнах імперії: альтернативна історія по-українськи

tent_city_at_khreshchatyk_st._in_kyiv_2004._-_photo_by_olexandr_novickyj._wikipedia.jpg, default, Помаранчева революція, Київ, Хрещатик, 24 листопада 2004, фот. Oleh Petriv, CC BY 2.5, commons.wikimedia, Квіти на руїнах імперії: альтернативна історія по-українськи

#мова і література

Література розповідає про історію двома способами. Перший шлях ‒ говорячи про реальні події (і це дозволяє авторам пояснювати, як ми повинні те минуле сприймати ‒ як Генрик Сенкевич створював образ минулого Польщі, що мав надихати його сучасників). А інший шлях ‒ говорити про минуле, якого не було, але яке могло статися. Чи то ‒ писати альтернативну історію.

Альтернативна історія ‒ напрямок в фантастиці, де початком авторського світу стає історична подія, що насправді відбулася геть по-іншому (наприклад, в альтернативній історії Христос не буде розіп’ятий, Олександр Македонський доживе до старості, а Німеччина з Японією виграють Другу світову війну).

Зазвичай кажуть, що все почалося з Марка Твена, з його «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура». Але наприкінці ХІХ століття письменників більше цікавило майбутнє, ніж минуле (згадаємо лишень Мандрівника у часі з «Машини часу» Герберта Веллса, який переміщується в далеке майбутнє ‒ бо ж минуле вже сталося і його не змінити). Минуле стає цікавим для авторів і суспільства тільки коли відбуваються різкі зміни в нашій реальності ‒ з нами і нашою країною.

Філіп Дік (Philip K. Dick), фот. Leemage / East News

Для західної фантастики чимало змінили 1960-ті, коли стало зрозумілим: суспільство тепер настільки інше, що саме час запитувати себе: «а чи могло все статися інакше?». Саме тоді з’являється, наприклад, роман Філіпа Діка «Людина у Високому замку», дія якого відбувається у світі, де в Другій світовій війні перемогли Німеччина з Японією, а Сполучені Штати розірвані на дві окупаційні зони. Для простору ж, в якому існувала Україна, все було геть по-іншому.

(Не)змінна історія Країни Рад

Першим твором, який міг би вважатися альтернативною історією в українському письменстві, був роман Володимира Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» (1950, виданий ‒ 1971). До альтернативної історії його можна було віднести дещо умовно (оскільки Сталін із назви так і не промовляє, врешті-решт, те саме слово, від якого так багато залежить для героїв роману), але важливим було інше: роман, написаний в еміграції, не належав до радянської української літератури.

Бо в СРСР альтернативна історія з’явитися навряд чи могла б.

Радянська ідеологія уявляла історію максимально об’єктивним процесом: тут не було місця випадку, окрема особистість нічого не значила поряд із безжальною логікою історичного розвитку. Поставити під питання історію, що вже сталася ‒ означало б і сумнів у об’єктивності Жовтневої революції (а та вважалася подією неминучою ‒ її не могло відмінити ніщо, що трапилося б з окремими людьми, нехай навіть начільними її вождями). Тож історія була незмінна на глобальному рівні, а зміна окремих подій не могла зламати самий вектор розвитку. Історія залежить не від окремої людини, а від дії народів, класів і широких мас.

Север Гансовський, фот. Wikimedia Commons

Тому навіть окремі випадки гри з альтернативними варіантами подій лише підкреслювали незмінність логіки історії. Найвідоміший радянський твір тут ‒ оповідання «Демон історії» (1967) Севера Гансовського, вихідця з польської київської родини: герой його відправляється в минуле, аби вбити диктатора Астора, через якого військові сили Австрії починають Другу світову та спричиняють мільйони жертв. Але вбивши «ворога номер один», герой, повернувшись у свій час, бачить, що Друга світова все ж відбулася ‒ от тільки почала її не Австрія з Астером на чолі, а Німеччина ‒ із Гітлером.

І лише початок за часів гласності обережної корекції офіційної версії радянської історії відкрив для авторів фантастики можливості історії альтернативної. Бо саме минуле стало раптом пластичним, з’явилися конкуруючі описи реальних подій ‒ і звідси був лише крок до питання «а що б було, якби...?».

Але (україномовних) українських версій альтернативної історії довелося чекати аж до кінця 1990-х років.

Стіна та міст: початки української альтернативки

Василь Кожелянко, «Дефіляда в Москві», Видавництво Старого Лева, 2015, фот. Wikipedia

У 2000 році вийшла книга, яка започаткувала жанр альтернативної історії в українській популярній культурі ‒ роман Василя Кожелянки «Дефіляда в Москві». В подальшому Кожелянко видав ще кілька книжок, що гралися з питанням «що було б, якби...?» («Конотоп», «Ефіопська січ»), але історія про те, як Українська Повстанська Армія створеної-таки Бандерою та Коновальцем незалежної України разом із німецькими військами проходить дефілядою по Червоній площі захопленої Москви (аби потім відстояти свою незалежність і від Гітлера та країн Вісі) ‒ стала першою. (Характерно, що при перевиданні роману в 2015 році ‒ єдиного поки що перевиданого роману Кожелянки ‒ редакційна стаття була названа «Поразок більше не буде»).

Втім, Кожелянко тоді виявився чи не єдиним автором, який ‒ нехай іронічно ‒ описував потенційно кращий варіант сучасності, який випливав зі зміненого минулого. Інші письменники, що зверталися до питання «що було б, якби...?» були не настільки оптимістичними. Україна в їхніх оповістках залишалася розірваною між національним і радянським ‒ що дзеркалило і той реальний стан світоглядного виру, в якому в 1990-ті перебували ми всі. Радянське минуле стояло за нашими спинами, й навіть позбавлене владної сили, продовжувало існувати: на рівні політичного життя, повсякденності, ментальності. Тож і альтернативні історії, створені в ті часи, розповідали про Україну, розірвану між двома станами ‒ між радянщиною та спробами будувати незалежність.

Найвідомішим на той час був роман Олександра Ірванця «Рівно/Ровно» (2001), але й інші спроби розповідати альтернативну історію виявилися схожими ‒ наприклад, роман «Східний Вал, 1985» (2013) Максима Безпалого (виданий спершу під псевдонімом «М. Січеславець»). В кожному з тих романів Україна ‒ була розколота, розірвана. Причому розкол цей підкреслювався місцем дії: це було місто, поділене навпіл ‒ назвою та територіально, між Україною радянською та Україною, що зберегла свою незалежність: Рівне/Ровно у Ірванця та Січеслав/Дніпропетровськ у Безпалого. Стіна, що ділить навпіл Рівне, та недобудований міст через Дніпро, який так і не поєднав дві половинки одного міста, що одночасно перебуває в двох країнах ‒ стали метафорами кінцевої невизначеності нас самих щодо нашого минулого.

Поєднати нас із самими собою зуміла зовнішня агресія.

Ворог на порозі

Російська агресія 2014 року змінила чимало ‒ у тому числі й те, які питання українські автори почали ставити історії та що саме в ній шукати. Перед обличчям зовнішньої загрози важливим стало не те, що поділяє, а те, що гуртує. Минуле було вже не так дзеркалом нашої розколотої пострадянської свідомості, як простором, де ми шукаємо точки опори в світі, який геть змінився з початком війни.

Олександр Ірванець, «Харків 1938», автор обкладинки - Юрій Барабаш, фот. Wikipedia

Тому, наприклад, державотворчі змагання початку ХХ століття сприймаються тепер в тонах не так мінорних, як в героїчних. Інколи це героїка іронічна (як в романі Олександра Ірванця «Харків, 1938» (2018), де сильна Україна платить за свою незалежність «оксамитовою авторитарністю» режиму Коновальця ‒ автор не дарма дає своєму роману підзаголовок «анти-антиутопія»). Інколи ‒ вона в достатній мірі серйозна (як в циклі мальописів «Воля» (2017-2019) та в романі Ігора Селіври з цього всесвіту «Воля. Спадок професора Пулюя» (2022), де переможна боротьба УНР за незалежність поєднана із технологічними проривами в стімпанковому дусі. Але мало не завжди це став уже не болісний пошук себе в імлі суспільства, що змінилося надто швидко та різко, а чітке усвідомлення власного місця в історії та розуміння того, хто є наші друзі та вороги.

Розширюється й варіативність епох і подій, що стають цікавими для авторів у їхньому створенні небувалої історії України.

Петро Яценко пише роман «Нечуй. Немов. Небач» (2017), чия дія відбувається в останню третину ХІХ століття, а головним героєм стає Іван Левицький, письменник із механічним серцем, більш відомий за своїм авторським псевдонімом Нечуй. Гра розвідок великих імперій, реліктові таємничі істоти, стімпанковий антураж ‒ стають фоном, на якому Яценко розгортає реальну та вигадану історію українського письменства.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Петро Яценко, «Нечуй. Немов. Небач», Видавництво «Піраміда», 2017, фот. люб’язно надане видавництвом «Піраміда»

Picture image

petro_jacenko_nieslysz_fot_wydawnictwo_piramida.jpg

Дія роману Світлани Тараторіної «Лазарус» відбувається у Києві 1913-14 років, але корінням ця химерна історія, де на українських землях поряд з людьми живуть чарівні створіння, уходить до язичницького минулого, коли вперше сплітаються долі надприродних істот і героїв. Це Україна ‒ але України геть інша відносно нашої реальності, та, де чекають пришестя апокаліптичного Змія, де фольклорні істоти платять Російській імперії кров’ю (яка стає лікувальним і геріатричним декоктом для хисткої вже імперії), а люди, водяники, відьми та домовики створюють химерну спільноту, в якій розгортається детективний сюжет, що повинен завершитися спалахом бунту або полум’ям війни.

Надзвичайно цікавою виявилася й опублікована в 2019-2022 роках трилогія Павла Дерев’янка «Літопис Сірого Ордену». Точка розгалуження в ній ‒ часи Хмельниччини, коли козаки-характерники (починаючи від козака Мамая як духовного батька цієї традиції) заключили договір із Потойбіччям, отримавши силу взамін закладеної Нечистому душі. Врятувавши країну в часи Тимоша Хмельницького, вони продовжують рятувати її до теперішнього часу, виконуючи роль служби зовнішньої розвідки та ‒ почасти ‒ контррозвідки. Трилогія вийшла складною, тут є місце роману дорослішання («Аркан вовків», перша частина циклу), політичним інтригам («Тенета війни») та своєрідному Потопу, який приходить на землі України, Литви та Польщі в ХІХ столітті (третя частина циклу, «Пісня дібров»).

Володимир Кузнєцов, «Закоłот. Невимовні культи», фот. Видавництво Жупанського — Володимир Кузнєцов, «Закоłот. Невимовні культи», фот. люб’язно надане Видавництвом Жупанського

Нарешті, не можна не згадати і ось що: українська альтернативна історія нарешті починає грати не лише із національними сюжетами ‒ у 2020 році вийшов напрочуд цікавий роман Володимира Кузнєцова «Закоłот. Невимовні культи». Це химерний мікс спейсопери та горора в світі, де німецькі та японські вчені часів Другої світової війни розбудили Великих Стародавніх Богів, що правлять тепер Землею, продовжуючи свої божеські битви проти своїх ворогів у космосі. Людство, з одного боку, вже не більше ніж розхідний матеріал, солдати-пішаки на дошці лавкрафтіанського жаху, але з іншого ‒ ті, в кого залишається сила на спротив та самостійність.

І, здається, ці вектори розвитку альтернативної історії у виконанні українських авторів дають нам надію.

Мова Ukrainian

література

українська література

фентезі