Попри велику кількість так званих непрофесійних зйомок, картина дуже цілісна і захоплива. Тут немає звичних для документальних стрічок коментарів, великих інтерв’ю чи пояснень за кадром. Ніхто не підказує глядачеві, що саме потрібно відчувати. Камера просто фіксує те, що відбувається. Ми бачимо дівчат у різних обставинах: у складних фронтових виїздах, у спілкуванні з побратимами, з друзями та рідними. Спостерігаємо за ними у хвилини радості або тоді, коли вони переживають страшне, неминуче горе. З цих фрагментів поступово складається звичайне жіноче життя, котре хотів показати Трояновський. Жіноче життя на війні. Вони не зобов’язані, але свідомо обирають служити.
У трагикомедійній стрічці багато гумору, іноді дуже чорного, багато сміху, нецензурної лексики, побутових ситуацій, особистих розмов і планів. І майже немає обговорень політики чи патріотичних промов. Але саме в цій зміненій реальності дівчат, далекій від рідних місць і близьких людей, ми бачимо справжню відданість країні та людям, розуміння того, що залишатися осторонь неможливо, і що потрібно щодня працювати заради перемоги. Війна тут виглядає саме так: як щоденна, важка і ризикована робота.
Проте люди залишаються людьми. Їм потрібно відпочивати, відновлюватися так, як цього потребує психіка, сподіватися на краще і рухатися далі. Між виїздами Куба малює у блокноті ескізи нових моделей одягу, а Аляска, намагаючись зловити зв’язок у бойовій вантажівці, складає онлайн іспит з англійської мови. І ця «інша нормальність» поступово стає настільки звичною й відчутною, що, опиняючись іноді у мирному житті, дівчата вже не знають, як поводитися в ньому.
Під час короткої відпустки Куба навідує маму в Іспанії, бере участь у показі мод свого бренду у Франції. Здійснюється її професійна мрія, але вона розуміє, що хотіла б, аби це сталося за зовсім інших обставин. Вона отримує надію на щастя, а потім переживає важку втрату. Поранення Аляски і тривала реабілітація виривають її зі звичних патернів життя, змушують заново вчитися ходити і будувати майбутнє, нагадують, що мрії не варто відкладати на потім. Війна змінює, спонукає до внутрішніх трансформацій, але водночас вчить залишатися собою, і в цьому є справжня складність.
У 2026 році польсько-український портал Sestry.eu включив Олександру та Юлію до щорічної номінації премії «Портрети сестринства». Її заснували у 2024 році, щоб відзначити жінок, які своєю активною громадянською позицією та готовністю до самопожертви підтримують тих, хто цього найбільше потребує. Щороку журі обирає двох лауреаток – українку та польку, а ще одну переможницю визначають за результатами глядацького голосування.