Автором наступних трьох фотографій є Паоло Пеллеґрін, римський фотожурналіст, багаторічний співробітник агентства Magnum, лауреат 11 премій World Press Photo.
На першій фотографії літня пара в Константинівці (Донецька область) розпродає свої речі: на скатертинах або картоні лежать глечики, посудинки, якась коробка, можливо, з пазлами? Нічого цінного. Хоча це, мабуть, і не має значення: крім цих двох змерзлих людей на фото більше нікого немає.
Друга фотографія насичена емоціями. Жінка й чоловік схиляються одне до одного. Вона тримає його за голову, він тягнеться до її іншої руки. Лірична, тиха сцена, яка могла б викликати лише позитивні емоції, якби не підпис, який вказує на те, що чоловік – військовослужбовець, і що пара перебуває в таємному місці (Харківська область).
Нарешті, третя фотографія Пеллеґріна: жінка стоїть на колінах, у чорному вбранні, кидає квіти на дорогу. Це звичай, який існує в багатьох селах і містечках України з початку війни: коли похоронна процесія з полеглим солдатом прибуває до їхнього рідного міста, мешканці зустрічають загиблого саме так.
Назва виставки пов’язана з терміном, який використовували ще в часи Холодної війни – «collateral damage», яким у міжнародному праві конфліктів позначали спричинені війною цивільні втрати, і людські, і матеріальні. Кураторки виставки стверджують, що зруйновані міста, травмовані діти й бідність, яка спіткає мешканців, – це не «ненавмисні втрати», а радше цілком навмисні. Одна з організаторок, Ірене Ломбардо з Magnum Photos наголошує, що фотографії, які документують повсякденне життя, «спростовують тезу про те, що долі цивільних осіб є другорядними. Вони показують нам, що те, часто описуване, як ненавмисне, є серцевиною теми, яку ми ніколи не повинні забувати».
На виставці також є фотографії польського фотожурналіста Рафала Мілаха. Він – автор тих шокуючих портретів молодих жінок, які на власних обличчях демонстрували свою підтримку азовцям. Однак мене найбільше вражає інша його фотографія: кольоровий куточок в укритті, пластиковий ослик, червоний поролоновий килимок, мотузкова драбинка. Місце, де під час авіанальотів можуть гратися діти. Я рада, що їх немає на фото. Що мені не доводиться зараз на них дивитися.
***
Однак на трьох останніх фотографіях «Втрат» з'являються діти… – старші та вже не з України, а з країн колишньої Югославії. На одному з фото ірано-французького фотографа Аббаса маленький хлопчик біжить через Латинський міст – з огляду на обстріли його тоді у Сараєво називали мостом смерті. У підписі під фотографією зазначено, що хлопчик такий малий, що не мусить нахилятися, як дорослі – його не видно за контейнерами, що захищають перехожих від куль сербських снайперів.
Ще один кадр: групка усміхнених дітей з’їжджає посеред вулиці на санчатах. Будь-якої миті на дорогу можуть впасти сербські міни, але на фото немає страху: поки що випав лише сніг – і це зараз найважливіше.
Разом із четвертою світлиною Аббаса 1999 року, на якій зафіксовано зруйнований ринок у косовському місті Печ, фотографії 1990-х років утворюють місток між «Втратами…» та іншою виставкою, що зараз триває в Будинку зустрічей з історією: «Варшава наново», на якій можна побачити репортажні фотографії 1945–1949 років з архівів Польського агентства преси. Обидві виставки – українсько-боснійсько-косовська часів війни й ця повоєнна, варшавська – з одного боку, протиставляються одна одній, а з іншого – є взаємопроникними: одна плавно переходить в іншу.