Укладачки намагалися уникнути хронологічного підходу, щоб показати, як одні й ті ж сюжети проходять через всю історію їдиш літератури. Тому антологія поділена за тематичним принципом або радше за певними спільними, можливо, неусвідомленими поняттями, які з’являються в різних поетес. Це «Генеалогії», «(Авто)портрети», «В колі Тори і традиції», «Молитви», «Поміж жінками», «Маскулінність», «Дзеркала/погляди», «Шафа», «Кола кохання, кола відчужености», «Матері», «Дім і бездомність», «Експрес Варшава-Самбір», «Заангажування», «З моєї темноти, з моєї світлоти», «Голокост», «Дивлячись», «Пишучи». В цьому широкому спектрі важливими є як юдаїзм, сіонізм, материнство, так і тілесність чи сукні. Теми, які не могли з’явитися в серйозній літературі чи в сакральному просторі, природньо виявляються у літературі, написаній нехтуваною мовою, «жарґоном», який засадничо має в собі анархістський і бунтарський дух. Наприклад, поетки розмірковують над своїм зв’язком з юдаїзмом і попередніми поколіннями. Їхні молитви нагадують поезію, а поезія — навіть єретична — молитви. Їх відвідують духи бабусь та прабабусь, що стали вдовами чи аґунами в юному віці і позбулися пристрастей у розквіті сил. Вони порівнюють свої короткі сукні з довгими мереживними спідницями матерів. Вони дорікають Богу після Голокосту і відмовляються бути обраним народом.
Так само максимально різноманітні п’ятдесят авторок: від дванадцятирічної дівчинки Гелі з XVII століття, яка пише коротке звернення на полях молитовника, до сучасних американських поеток, котрі через їдиш висловлюють свої феміністські погляди. Більшість поеток, втім, творили в ХХ столітті, адже саме на цей час припав розквіт і літератури їдишем, і творчости жінок та входження їх у публічний літературний простір. Кілька авторок безпосередньо пов’язані з українськими землями, як-от Рахель Корн і Дебора Фоґель з Галичини чи Хана Левіна з Харкова — мало відомі читачам поза межами вузького зацікавленого кола. Попри трагічну історію їдишу — мови, яка опинилася на межі вимирання і якою мало хто розмовляє, крім ортодоксальних кіл — антологія не є пам’ятником мертвих і забутих текстів. Туди увійшли авторки, які й далі пишуть їдишем і для яких ця мова залишається живим та природнім способом самовиявлення. Наприклад, американська поетеса Ірена Клепфіш: вона пише їдишем та англійською мовою, часто не по черзі, а водночас, переплітаючи дві мови в одному вірші, навіть промодерувала презентацію антології.
Але смерти в цій антології також багато — неминуча доля збірок єврейської літератури, в яких йдеться про ХХ століття. Читаючи цю антологію, розумієш, як трагедія відбилася на долях одних поетес чи залишилася в пам’яті і пізніше вплинула на творчість инших. Голокост був одним із найсерйозніших ударів по мові і культурі їдиш, а тому обирання цієї мови для написання віршів, які, як виявляється, можуть бути написаними після Голокосту — набуває нового рівня усвідомлення.