За останні 70 років багато думок Корчака опинилися в педагогічному мейнстрімі (інше питання — чи в практиці також). Фізична недоторканність дитини стала європейською нормою, будь-яке психологічне насильство все більше стигматизується, а шанобливе ставлення до дитини стає дедалі більш поширеним. Але що ці правила означають на практиці? І про що насправді говорить Старий Доктор?
Виховна абетка Корчака
Яцек Амброжевський / Ян Русінський / illustrationstudio.pl
У Корчака дуже важко знайти якусь універсальну формулу чи інструкцію виховання. Сам він у своїх творах уникав будь-яких визначень, настанов, правил і приписів. У цьому сенсі книги Корчака є антиподом сучасних підручників і посібників, з яких можна дізнатися, скільки дитина має спати, що їсти і як ми маємо до неї ставитися.
Відсутність універсальних приписів також була результатом примату досвіду, який він проповідував. Корчак допускав можливість помилок батьків чи вихователя у стосунках з дитиною. Більше того, він підкреслював, що тільки завдяки цим помилкам приходить знання.
Його книги часто являють собою нескінченну низку запитань, які повинні змусити батьків чи вчителів задуматися. Важливу роль у цих творах відіграє психологічна характеристика — але не дитини, а вихователя, і тих почуттів (роздратування, гніву тощо), які поведінка дитини викликає у дорослого. Станіслав Томкевич писав про цю своєрідну процедуру:
«Ця участь дорослого, якщо не сказати терапевта, в описі стосунків з дитиною залишається унікальною у професійній літературі протягом понад пів століття після того, як Фройд описав контрперенесення». (Станіслав Томкевич, «Оригінальність і актуальність педагогічної творчості Януша Корчака» в: «Януш Корчак. Творчість і життя. Матеріали міжнародної наукової сесії», Варшава, 1982)
Саме ці оприявнені Корчаком підсвідомі припущення та психічні установки, з якими ми підходимо до дитини, лежать в основі всієї обмежувальної мережі заборон і застрережень, що оточують дитинство:
«Що бідніший духовний рівень, безбарвніше моральне обличчя, що більша турбота про власний спокій і комфорт, то більше заборон і наказів, продиктованих позірною турботою про благополуччя дитини». («Як любити дитину», частина «Інтернат»)
Корчак заохочує неупереджений підхід до дитини, в якому на перший план виходять турбота та уважність, а також сповнена любові відкритість та чуйність до її потреб:
«Будьте собою і уважно спостерігайте за дітьми, коли вони можуть бути собою. Спостерігайте і не вимагайте. Бо жваву, енергійну дитину ви не змусите бути зосередженою та тихою; недовірлива та похмура дитина не стане щирою та запальною; амбітний і стійкий малюк не буде ніжним і покірним». («Як любити дитину - Гуртожиток»)
Тут також оприявнюється ключове припущення Корчака: кожна дитина вже якоюсь є. Він був переконаний, що дитину неможливо сформувати відповідно до своїх мріяй та уявлень:
«Я можу створити традицію правди, порядку, працьовитості, чесності, щирості, але нікого з дітей не зроблю іншими, ніж вони є. Береза залишиться березою, дуб — дубом, лопух буде лопухом. Я можу пробуджувати те, що дрімає в душі, але не можу нічого створити». («Як любити дитину»).
Будинок сиріт
Яцек Амброжевський / Ян Русінський / illustrationstudio.pl
Легше говорити про виховну систему Корчака в Домі сиріт (сам Корчак віддавав перевагу назві Дім дітей) і — трохи меншою мірою — в «Нашому домі» (яким з 1919 року керувала Марина Фальська). Її суть полягала в методі колективного виховання та самовиховання дітей.
Одним із найважливіших символів самовизначення в Домі сиріт був сейм. Діти були поділені на округи — по п’ятеро у кожному, а депутатів було 20. Сейм розпоряджався бюджетом, що становив піввідсотка від витрат усього дому. Він міг витратити їх на розваги, іграшки тощо.
Іншим важливим, але суперечливим інститутом сиротинського життя був суд рівних, створений для вирішення конфліктів між дітьми. Кожен вихованець мав право подати до суду на товариша, а також на вихователя. Суддями були діти.
У Домі сиріт була розгалужена система чергувань: діти працювали парами (старша-молодша дитина, хлопчик-дівчинка). Чергування повинні були навчати соціального співіснування та цінності праці. Корчак надавав їм великого значення і дбав про те, щоб діти сприймали їх більше як честь, ніж як обтяжливий обов’язок.
Подібною ідеєю керувалася опікунська комісія, в межах якої старші діти доглядали за молодшими, новими друзями. Це мало розвивати почуття відповідальності у старших дітей та почуття безпеки та довіри у молодших.
Іншими інноваційними рішеннями в Домі сиріт стали газета, дошка оголошень, поштова скринька, нотаріат (зошит, в якому записувалися всі операції між дітьми). У цих рішеннях можна побачити перевагу — а дехто вбачав надмірний бюрократизм — писемного слова, яке Корчак вважав дуже важливим у самовираженні та формуванні дитячих характерів. Він був переконаний, що є багато речей, про які дитина не скаже, але може написати. Згідно з подібними припущеннями створювався дитячий додаток Корчака до видання «Nasz Przegląd» — найбільшої міжвоєнної польськомовної єврейської газети. «Mały Przegląd» виходив раз на тиждень (щоп’ятниці) з 1926 по 1939 рік.
Іншим інструментом, за допомогою якого Корчак намагався формувати характери дітей, були ставки. Раз на тиждень Старий Доктор укладав парі з учнями, встановлюючи максимальну кількість порушень (наприклад, «Я не скажу "чорт забирай" більше, ніж п’ять разів»). Через тиждень була перевірка — у разі перемоги призом були три цукерки. Правдивість дитини не перевірялася. У цьому рішенні також проявляється властивий Корчаку принцип роботи над собою.
«Право дитини на повагу»
Яцек Амброжевський / Ян Русінський / illustrationstudio.pl
Вихідним пунктом педагогіки Корчака є право дитини на повагу. Що це насправді означає? Як і багато інших висновків Корчака, цей також випливає з ретельного спостереження за позицією дитини в суспільстві. Корчак помітив, що дитина має парадоксальний, неповноцінний статус — вона нібито є, але не до кінця — для дорослих це просто дитина, та, хто тільки кимось стане. Він казав:
«Є наче два життя: одне серйозне, респектабельне, інше — поблажливо толероване, менш важливе. Ми кажемо: майбутня людина, майбутній працівник, майбутній громадянин. Що вони будуть, що вони насправді почнуть пізніше, що вони всерйоз існуватимуть лише в майбутньому. Ми милостиво дозволяємо їм існувати біля нас, але нам комфортніше без них».
Можливо, цей неповноцінний статус дитини в нашому суспільстві найкраще ілюструє інше порівняння Корчака:
«Дитина — іноземець, вона не розуміє мови, не знає напрямків вулиць, не знає законів і звичаїв. Іноді вона вважає за краще роззирнутися самостійно, а коли їй важко, просить про підказки та поради». (с. 77)
У цьому випадку вихователь ставав своєрідним гідом і водночас етнологом, який придивляється до чужого племені, щоб якомога краще його зрозуміти.
Неповноцінний статус дитини може бути джерелом страждань і недоліків. З цього спостереження Корчак виводив право дитини на повагу: через незнання (дитина є іноземцем — «потрібен провідник, який ввічливо відповість на запитання»), через роботу пізнання (вродженої цікавості, яка часто є для нас обтяжливою), через невдачі і сльози (подряпане коліно, помарка в зошиті, що є проблемою — «навіть дитячі сльози викликають жартівливі репліки, здаються менш важливими, сердять людей»). І далі: повага до її майна і бюджету («стільки важливих бажань, потреб і спокус, а грошей немає»), до таємниць і коливань важкої праці зростання (тут ішлося про всі ці стани — гірший настрій, втома тощо, які є результатом чогось і які дорослий трактує як примхи). Нарешті, повага до поточної години, до сьогодні: «повага до кожної миті, бо вона зникне і ніколи не повториться, але завжди всерйоз»:
«Дозвольмо охочо пити ранкову радість і довіряти. Так хоче дитина. Їй не шкода часу на казку, розмову з собакою, гру в м’яча, уважне розглядання картинки, перемальовування букви, і все це з добротою. Вона має рацію», — писав Корчак у брошурі «Право дитини на повагу».
Цей останній постулат, який увінчує цей перелік, але також є його основою, навіть екзистенціальним закликом. Корчак говорить про те, що може бути лише плодом внутрішньої праці — про повагу, про увагу, якої не можна нав’язати ззовні наказом чи статутом. Інакше, заявляє він пророчо, все є неправдою:
«Сучасне життя формує сильний звір, homo rapax; він диктує методи дій. Його поступки слабким є брехнею, його пошана до старших, рівні права жінок та доброта до дитини є фальшивими». («Право дитини на повагу»)
Адже зворотною стороною права дитини на повагу є обов’язок знайти цю повагу та увагу в собі, а отже, наполегливо працювати над собою, що також було дуже важливим для Корчака.
Корчак?
Щоб зрозуміти, наскільки ми ще далекі від духу неортодоксальної мудрості Корчака, достатньо його почитати. Саме тоді стає очевидним, наскільки неадекватною може бути будь-яка спроба втиснути його в рамки. Прикладом цього є його бачення дитячої кімнати в книзі «Як любити дитину»:
«Можливо, для кімнати маленької дитини потрібен не лінолеум, а купа здорового жовтого піску, велика в’язанка паличок і візок камінців? Можливо, дошка, картон, фунт цвяхів, пила, молоток, токарний верстат були би кращим подарунком, ніж "іграшка", а вчитель праці — кориснішим, ніж вчитель гімнастики чи фортепіано».
Водночас було б неправильно думати, що Корчак не застосовував тілесних покарань. Про те, як він «давав ляпаси» своїм вихованцям, можна прочитати, наприклад, у його «Жартівливій педагогіці», а в творі «Як любити дитину. Літні табори» — про те, як він тягав їх за вуха.
Багато людей також були би здивовані, прочитавши думку Корчака про ігри. Він не вважав їх природним, вродженим станом буття дитини: «Дитина звертається до гри з примусу, тікає до неї від злої нудьги, ховається від небезпечної порожнечі і холодного обов’язку», — писав він у творі «Як любити дитину». Корчак був значно більш нетрадиційним і радикальним, ніж ми думаємо. Насправді ми досі дуже мало знаємо про нього. І тому його потрібно читати.