Хитрий, відважний, шляхетний: Мазепа в польській літературі

mazepa_i_teresa_francja_xix_wiek_fot._hetman_2009.jpg, default, Мазепа і Тереза. ХІХ ст. Франція. Джерело: Національний музей у Варшаві

#мова і література

Образ Мазепи-юнака, створений письменниками-романтиками, був далеким від свого історичного прототипу, та він пробуджував непідробний інтерес читача до України.

Популярність образу Івана Мазепи в європейській літературі загалом та польській зокрема, як слушно зазначали дослідники, ще й дотепер залишається таємницею для всіх, хто цікавиться місцем та роллю цієї постаті в українській історії. Загадкова особистість супротивника московського царя Петра І надихнула не одного поета, драматурга, романіста на створення яскравих творів художньої літератури.

Доба найбільшої популярності образу Мазепи припала на ХІХ століття – період поширення романтизму в усіх галузях європейського мистецтва. Письменників тієї епохи, перш за все, приваблювали постаті з народної історії, місцеві герої, борці за свободу, які мали велику мрію, що слугувала їм дороговказом у короткому, але безумовно яскравому житті. Ці персонажі були красивими та сильними, здатними на велике і часто недосяжне кохання.

Як не дивно, у першій половині XVIII століття на теренах Речі Посполитої, Франції і навіть Швеції, ще памʼятали про колишнього очільника Гетьманщини (так називалася більша частина тогочасної Лівобережної України) Іван Мазепу. Однак, з часом навколо його імені все більше поширювались чутки, вигадки, домисли та недостовірна інформація. Особливо це стосувалося його особистого життя.

Thumbnail — Обкладинка «Записок» Яна Хризостома Паска. Джерело: Jan Chryzostom Pasek, polona.pl

Живилися ці нісенітниці мемуарами польського шляхтича Яна Хризостома Пасека (1636−1701), який разом з Іваном Мазепою (1639−1709) у молоді роки служив польському королю Яну ІІ Казимиру. Чутки про любовні пригоди молодого шляхтича якнайкраще відповідали потребам жанру романтичної поеми, драми та любовного роману і давали багатий матеріал для розвитку творчої уяви поетів, драматургів і письменників. Нарешті, постать Мазепи була привабливою для авторів епохи романтизму тим, що була вдалим прикладом борця не лише за власне щастя та кохання, але й очільника військової еліти Гетьманщини, який ризикнув звільнитися з-під протекторату сусідньої держави й очолив рух за свободу своєї вітчизни, що неодноразово проявляв себе вже у наступних століттях.

Передвісниками творів епохи романтизму можна вважати кілька текстів, які були написані ще у XVIII столітті. Одним з таких був віршований подорожній щоденник єзуїта-місіонера Францішка Гостецького, який називався «Велике посольство». У ньому автор описував свою подорож протягом 1712−1714 років, здійснену разом з послом польського короля Августа ІІ Саксонського мазовецьким воєводою Станіславом Хоментовським. Текст щоденника був опублікований автором у Львові у 1732 році. Певне місце у цих подорожніх записках було присвячено й українським вигнанцям у турецьких володіннях, зокрема йшлося і про гетьмана Мазепу, який помер в еміграції та був похований неподалік від села Варниці під Бендерами.

Іншим твором, в якому йшлося про Мазепу та його оточення, був французький роман «Спогади Азема» Анрі Констана д’Орвіля, написаний 1764 року. Зміст твору свідчив, що його автор був добре поінформований про події на українських теренах кінця XVII – початку XVIII століття. Йому були відомі деякі подробиці, про які можна було дізнатися лише від самого гетьмана, або його найближчого соратника й однодумця – Пилипа Орлика. Переповідаючи на сторінках свого роману таємні розмови Мазепи з царем Петром І, д’Орвіль вклав в уста московського монарха коротку промову про те, що український народ нібито потребує над собою пана. Цар, звертаючись до гетьмана, говорив: «Ти один можеш привести їх у моє залізо. Козаки тебе люблять, ти їм любий. Передай їх мені. Моя армія до твоїх послуг». На що Мазепа з гідністю відповідав: «Цей проект матиме багато труднощів. Народ український шукав у поляків, як у своїх сусідів, протекції для спокою. Поки польська Річ Посполита дивилася на нього, як на союзника, козак додержував своїх зобов’язань, але як тільки вона пробувала обмежити його права, він зрікся послуху і шукав у вашої величності вірнішого союзника. У козака закон: або смерть, або свобода. Права й вольності йому більш милі, як життя. Я проллю кров за збереження його свободи. Народ український скоріш покине свої осідки, як стане рабом. Ваша величність хай пробачить мою одвертість. Тяжке ярмо, під яким пробуває московський народ і до якого він звик, зовсім не надається до того, щоб поневолити горду душу козацької нації».

Початок епохи романтизму в цілій Європі повʼязують з появою кількох яскравих авторів, які стали видатними представниками національних літератур Англії, Франції, Польщі, Росії та інших країн.

Перш за все, це стосується поеми Джорджа Гордона Лорда Байрона, який у 1818 році подарував світові свого «Мазепу» − поему, яка мала надзвичайний вплив на розвиток світової літератури, у тому числі, польської. Цій поемі судилося не лише стати символом європейського романтизму, але й основою сюжетів багатьох наступних поетичних, прозових, живописних та графічних творів у різних країнах світу. В основу сюжету було покладено любовну пригоду молодого Мазепи з польською шляхтянкою, за що він був жорстоко покараний. Однак зі сторінок байронівської поеми Мазепа поставав не лише як герой-коханець, яким він був у молодості, але й як «дуб-титан, землі козацької гетьман», тобто як очільник козаків, який ризикнув повстати проти жорстокого тирана – московського царя. Автор ставився до свого персонажа дуже прихильно, вбачаючи в ньому, перш за все, борця за незалежність своєї країни. Водночас йому імпонувала його трагічна доля, в якій автор знаходив відгомін фактів власної біографії.

Придуманий та розвинутий Байроном сюжет його поеми припав до смаку багатьом послідовникам. Саме під впливом твору англійця одна за одною почали зʼявлятися поема російського поета Кіндрата Рилєєва «Войнаровський» (1825), в якій одним з головних персонажів був Мазепа, повість російського письменника Єгора Аладьʼїна «Кочубей» (1828), поема класика російської літератури Олександра Пушкіна «Полтава» (1828), поема найбільш відомого французького автора епохи романтизму Віктора Гюго «Мазепа», поема француза Жоля Ресегіє «Мазепа», роман невідомого автора «Мазепа, вождь українських козаків», поеми німецьких письменників Штебіна (1844), Лейса (1850), «Битва під Полтавою» Штарка (1855) та «Мазепа або супротивники» Костіна (1855), повісті «Мазепа» Мютцельбурга (1860) та Зондермана (1882) та інші. Всі вони переважно описували любовні пригоди та авантюри молодого Мазепи, що нічого спільного не мало з реальними історичними подіями та фактами біографії справжнього очільника козацької автономії. Винятком хіба що могла служити драма «Король степу» Мая (1849), присвячена боротьбі гетьмана за незалежність його землі. За цілком оригінальним сюжетом була написана й історична новела румунського та молдавського письменника Георге Асакі (1859).

Художні та мистецькі твори, які було створено протягом епохи романтизму, перетворили так звану мазепинську легенду на найбільш популярний не лише в Європі, але й а Америці, сюжет. За океаном він навіть отримав нову інтерпретацію. Водночас у країнах Старої Європи аж до кінця ХІХ століття продовжувала зберігатися зацікавленість загадковим романтичним персонажем. Тому не дивно, що наприкінці століття з’явилося ще декілька творів, в яких головним героєм був Мазепа: поема «Мазепа або дикі коні» англійця Вільямса (1890), оповідання «Мазепа та його посол» шведа Вернера фон Гайденштама та поема Валліна «Карл ХІІ» в шведській літературі, анонімна драма «Карл ХІІ» − в італійській, «Іван Мазепа» Іосифа Фріча – в чеській.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Помста Мазепи. ХІХ ст. Франція. Джерело: «Гетьман. Осмислення», Київ, 2009.

Picture image

zemsta_mazepy_francja_xix_wiek_muzeum_narodowe_w_warszawie.jpg

Отже, протягом ста років від кінця XVIII до кінця ХІХ століття, одним з найпопулярніших персонажів в Європі став саме Мазепа. Відтак варто придивитися до того, як цей образ був представлений в польській літературі доби романтизму.

Дослідники традиційно виділяють два етапи в польському романтизмі. Перший тривав від 1830-х – протягом першої половини 1840-х років і був повʼязаний з осмисленням історичних обставин та наслідків Листопадового повстання 1830−1831 років. А другий розпочався з другої половини 1840-х і тривав до кінця 1860-х років, вже співіснуючи з реалізмом.

Центральним героєм у романтиків, як зазначалося раніше, мала бути неординарна особистість, яка готова була боротися як за власне щастя, так і покласти своє життя на вівтар свободи, сприяючи визволенню народу своєї батьківщини від іноземного поневолення. Мазепа, як романтичний персонаж, відповідав цим вимогам якнайкраще.

Особливе місце серед творів польської літератури про Мазепу належить п’ятиактовій драмі «Мазепа» Юліуша Словацького (1809−1849). Оскільки поет походив з містечка Кременець, у своїх творах він чимало місця відводив Україні, описуючи її пейзажі та ландшафти, історичні події, які відбувалися на Поділлі та Волині.

Перший варіант драми «Мазепа» був написаний автором ще у 1834 році, однак з невідомих причин знищений у каміні женевського приміщення поета. Новий, або перероблений, варіант драми був написаний протягом пʼяти днів і опублікований у 1840 році у Парижі.

Цілком очевидним є те, що зацікавленість поета історією Мазепи, була обумовлена обставинами власного життя митця. У той час він вступив у конфлікт з частиною своїх співвітчизників і прагнув своєю творчістю довести безплідність їхніх ідей відродження Польщі. У поета на цей рахунок були власні ідеї і звернення до історичних фактів сивої давнини дуже йому імпонували.

За структурою сюжету та стилем драма Юліуша Словацького дуже нагадує історичні драми Вільяма Шекспіра та романтичні поеми Байрона. В основу твору знову-таки було покладено історію про юнака, який поплатився за свою шляхетну поведінку щодо жінки, яку він навіть не знав і закохався лише згодом, та заради честі короля, якого він зневажав. Сюжет, був відверто запозичений з мемуарів Яна Хризостома Пасека. Історія юного Мазепи оберталася виключно навколо приватних справ і не зачіпала політичної діяльності головного героя. Йому вдалося знайти шляхетний вихід з ситуації, яку спровокував король, однак трагедії оминути не вдалося. Кохана Амелія загинула, а самого головного персонажа привʼязали до дикого коня, який поніс його в степи України.

Мазепа Юліуша Словацького – це той же спритний юнак, якого ми бачили у Байрона: хитрий, відважний і шляхетний. За задумом автора, або поза його волею, образ головного героя набув у драмі певного демонізму, бо майже всі особи, з якими він зустрічався, згодом загинули. Чи не було це натяком сучасникам поета, що старі ідеї не мають шансу на виживання, потрібно шукати щось нове, бути відкритим до нових рішень? Можливо.

Драма «Мазепа» вважається одним з найвизначніших творів автора паризького періоду його творчості. Під її впливом за розробку цієї теми бралися й інші польські автори та перекладачі.

Серед них був і Юзеф Богдан Залеський, представник так званої української школи в польській літературі. Письменник від 1812 року проживав в Умані. Саме там він зацікавився українськими народними думами, творчістю кобзарів та лірників.

Його приваблювало козацьке минуле Правобережної України та дикого степу, де селилися запорожці. Не менше, ніж життя козаків на Січі, його цікавила історія українських гетьманів. В серії козацьких дум, написаних Залеським, є і «Дума про Мазепу».

На жаль, образ України, створений поетом, був позбавлений історичної правдоподібності. Так, в основу думи про Мазепу, знову було покладено романтичний сюжет, над яким свого часу відверто посміявся Іван Франко, кажучи, що в уявленні Залеського справжній український гетьман виглядав як «романтичний трубадур», що «вибирається на Січ з Варшави, та не може розстатися з гарною полькою». Причина нищівної критики творчості Богдана Залеського полягала у тому, що наприкінці ХІХ століття вже намітились чіткі розбіжності між провідниками українського та польського національно-визвольних рухів щодо сприйняття України. Для одних – це були «східні креси» колись могутньої Речі Посполитої, з відродженням якої польські патріоти повʼязували відродження польського народу та його державності, а для інших – це терени, які від діда-прадіда були заселені українцями, які прагнули створити власну державу на уламках Австро-Угорської та Російської імперій.

Як би там не було, особливістю творів польських поетів-романтиків, які писали про Мазепу (Юліуш Словацький, Богдан Залеський) було те, що всі вони будувалися за однією схемою, запозиченою з мемуарів Яна Хризостома Пасека.

З появою реалізму, який прийшов на зміну романтизму, польських письменників почали цікавити реальні історичні постаті, або сучасники. Мазепа, як романтичний персонаж, поступово зникав зі сторінок літературних творів. Книгою, в якій автор спробував поєднати в особі головного героя риси романтичного коханця та справжнього історичного діяча, став історичний роман Францішка Равіти-Гавронського (1845−1930) «Пан Гетьман Мазепа» (1888). У 1893 році у Львові твір був перевиданий українською мовою.

Равіта-Гавронський походив з давнього польського роду, який давно осів на Київщині. Він був не лише письменником-белетристом, але й істориком та етнографом, що не могло не вплинути на його інтерпретацію образу головного героя. Роман про Мазепу зайняв особливе місце в творчому доробку автора. Письменник майже проминув у своєму тексті період дитинства і юності майбутнього гетьмана. Натомість зосередив головну увагу на зрілих роках героя. Мазепа для нього, це передусім воєначальник, очільник Гетьманщини та козаків. З цієї причини він вже апріорі не міг діяти в інтересах Речі Посполитої. Тому, на думку автора, не дивно, що гетьман став союзником московського царя Петра І. Однак, обравши зовнішній союз з Петром, Мазепа та його оточення, насправді думали про інше. Про можливість боротися за власні інтереси. Тому автор не пропустив нагоди зазначити: «Ніхто, однак, навіть не здогадався, спостерігаючи за ходами пішаків, що Мазепа грає політичну партію з Петром, з тією лише різницею, що рука Петра, яка робила ходи на шахівниці, була помітна, а руки гетьмана ніхто ніколи не помічав». Історичним тлом роману стали події козацького повстання на Правобережжі, яке очолював Семен Палій. Взаємини між обома козацькими ватажками, які у своїй політиці спиралися на різні соціальні верстви, були непростими. Врешті-решт Мазепі прийшлось пожертвувати Палієм, щоб встановити власний контроль над правобережними козацькими полками. Зрозуміло, що подібний сюжет аж ніяк не передбачав опису юнацьких пригод колишнього королівського покойового, яким був Мазепа замолоду. Водночас Равіта-Гавронський не оминув спокуси придумати для Мазепи романтичну любовну пригоду, в яку гетьман потрапив уже в поважному віці. Але в романі це загалом далеко не першорядна сюжетна лінія.

Основну увагу автор намагався зосередити на проблемі браку взаєморозуміння та солідарності між двома політичними діячами, що призвело до поразки обох. Мазепа нічого не виграв, віддавши Палія до рук Петра І, а Палію не вдалося побачити результати своєї запеклої боротьби.

Текст роману привертає увагу читача значною кількістю цікавих деталей, які автор міг почерпнути лише з історичних джерел. Водночас письменник послуговувався ними досить вільно. Це призводило до того, що Гавронський часто суперечив сам собі. У кінцевому підсумку Мазепа для нього, це − сповнена вагань постать, яка не бажає, всупереч історичній необхідності, приєднання Гетьманської України до її правобережної частини, що залишалася у складі Речі Посполитої. Для Гавронського зусилля Мазепи, спрямовані на здобуття незалежності, залишилися незрозумілими. Водночас в україномовній версії твору письменник чи не вперше в історії виголосив гасло, якому в майбутньому судилося стати пророчим: «Не буде Польщі без України, а України – без Польщі».

Хронологічно останнім твором в польській літературі, головним персонажем якого був Мазепа, став роман «Гетьман Мазепа, або Боротьба за корону». Він був створений у 1924 році і належав перу Богдана Курхана. Вже сама назва твору мала відсилати читача до поем та романів часів романтизму, однак його зміст був суттєво відмінним від них. Автор спробував створити цілісний образ Мазепи, узгодивши між собою реальні факти біографії цього діяча з численними переказами його юнацьких пригод, так яскраво описаних Яном Хризостомом Пасеком і, по-своєму, інтерпретованих поетами-романтиками. Спроба вийшла не дуже вдалою. Автор так і не спромігся визначитися, яким персонажем для нього є Мазепа? Позитивним, чи негативним? Адже, з одного боку, це герой, який «хотів здобути владу і заодно втілити в дійсність ідею незалежності України», а з іншого, на думку автора, Мазепа «на самому схилку літ … заплямував себе зрадою, яка більше всього ганьбить людину». Такий моралізаторський фінал роману навряд чи був вдалим авторським рішенням. Книга не набула популярності і невдовзі про неї взагалі забули.

Таким чином стало очевидним, що образ, створений авторами епохи романтизму, був значно привабливішим та цікавішим, ніж той, який був запропонований читачеві у першій чверті ХХ століття. І хоч романтичний юнак, якого мчав степом дикий кінь, був далеким від свого справжнього історичного прототипу, він здатен був пробуджувати непідробний інтерес читача до далекого краю, від якого віяло свободою і духом вольності.

Шукаючи причин шаленої популярності Мазепи в епоху романтизму, Ежен-Мельхіор де Вогює свого часу зазначив: «Історія не дала йому (Мазепі – авт.) корони, як він того бажав. Проте поезія обдарувала його … королівством, набагато кращим, аніж ті, які має політика. … Його супротивники ненавиділи його, проте жінки його любили, церква прокляла його, але поети його оспівали! І поки світ буде таким, яким він є зараз, останнє слово в ньому завжди належатиме жінкам і поетам».

Схоже, що він був правий.

Мова Ukrainian

іван мазепа

річпосполита

варшава