Знищення
Упродовж Другої світової війни місто руйнували поетапно. Десять відсотків міської забудови було знищено вже у вересні 1939 р. Подальші руйнування відбулися в 1941 році під час радянських бомбардувань. У результаті ліквідації Варшавського гетто 1943 року руйнування набули небачених масштабів. Через повстання в гетто фактично був стертий із лиця землі північний район Варшави.
Остаточно польську столицю було зруйновано під час Варшавського повстання, коли бої охопили величезні території Старого міста, Повісля, Середмістя та Волі. Ще в середині 1945 року, якраз перед входом Червоної армії, німецькі спецзагони «Vernichtungskommando» та «Verbrennungskommando» (загони спалювання та знищення) методично грабували, а потім зрівняли із землею вцілілі будівлі.
За оцінками фахівців, на початок 1945 року Варшаву було зруйновано на 84%, причому промислову інфраструктуру та пам'ятки знищено на 90%, а житлові будинки на 72%. Після Варшавського повстання місто, в якому до війни проживав мільйон осіб, практично спорожніло. Декілька тисяч людей тулилися серед руїн та згарищ.
Реконструкція міста здавалася завданням настільки нездійсненним, що влада ПНР задумувалася про перенесення столиці в Лодзь, де збереглася більшість довоєнних будівель. То чому ж Варшаву таки відбудували?
Із двох причин. По-перше, люди. Від січня 1945 року в місто постійно почали стікатися люди: колишні мешканці столиці та інші прибульці, які залишилися без даху над головою, збиралися серед скутих льодом руїн і самостійно бралися за будівництво. По-друге, політика. Сталін, який готувався до Ялтинської конференції, хотів заручитись міжнародною підтримкою, а в цьому йому могла допомогти відроджена Польща зі столицею у Варшаві.
Державна рада прийняла постанову про відбудову Варшави 3 лютого 1945 року, а через кілька днів, 14 лютого, було утворено Бюро відновлення столиці (Biuro Odbudowy Stolicy). Водночас зі створенням BOS почалася реалізація одного з найамбітніших проєктів в історії людства. Ніхто ніколи не намагався відновити практично повністю зруйноване війною місто.
Це рішення суперечило найпоширенішій на той час тенденції. Німці, англійці, голландці, французи та італійці, яким також після війни довелось відбудовувати багато своїх міст, вирішили реконструювати лише окремі історичні будівлі. Стратегія відбудови Варшави була діаметрально протилежною.
На думку Єжи С. Маєвського та Томаша Маркевича, авторів книжки «Ми будуємо новий дім» («Budujemy nowy dom»), унікальність реконструкції Варшави значною мірою завдячуємо одній людині:
Захватович переконував як політичну владу, так і реставраторів, архітекторів, що, як виняток, можливим є повне відновлення знищених під час війни польських пам’яток, насамперед у столиці Польщі. Його підхід мав патріотичну мотивацію: «Народ і пам’ятки національної культури становлять органічну єдність».
Однак таку позицію поділяли не всі. Аж до 1952 року в Бюро відновлення столиці тривав конфлікт між фракцією «любителів старовини», згуртованих навколо Захватовича, та фракцією «модернізаторів», керівником яких був начальник бюро Роман Пьотровський та його заступник Юзеф Сіґалін. Такий поділ відображав політичні погляди архітекторів: оточення Захватовича вийшло з АК та підпілля, Пьотровський та Сіґалін були людьми нового режиму.
План Захватовича передбачав повну реконструкцію будівель і пам'ятників – частково по пам'яті, частково на основі різник доступних джерел, наприклад малюнків Каналетто XVIII століття. Значна частина відбудованого міста мала бути копією колишньої Варшави.
Запропонований Захватовичем план реконструкції був суттєво урізаний, але саме завдяки його наполегливості та настирливості його команди величезну частину Старого міста і Королівського тракту було відтворено до найдрібніших деталей.
Унікальний досвід відбудови Варшави світова громадськість оцінила в 1980 році, коли Старе місто внесли до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У 2011 році архіви BOS визнано одним із найцінніших зразків документальної спадщини в історії людства та включено до міжнародного реєстру програми «Пам’ять світу».
Будівництво соціалістичної столиці
Історична реконструкція – це, звісно, лише частина виконаної роботи. Щоб прийняти зростаючу кількість варшав’ян, столиці потрібен був новий план міста, нові вулиці та нові будівлі.
Перші післявоєнні роки – це час великих проєктів, таких як будівництво траси W-Z, яка на момент її відкриття в 1949 році вважалася значним інженерним досягненням, головним чином завдяки тунелю під Замковою площею. Або інший приклад: частина будинків в Марієнштаті, першому післявоєнному житловому районі Варшави, деякі будинки звели в рекордні терміни (що цікаво, будівлі стилізовано під купецькі кам’яниці XVII століття).
У перші роки відбудови архітектори ще мали творчу свободу. Деякі тодішні проєкти вражають своєю сучасністю, як-от дітище функціоналізму 1930-х років житловий масив «Варшавський житловий кооператив» (Warszawska Spółdzielnia Mieszkaniowa) в районі Коло, який спроєктували Гелена та Шимон Сиркуси. Або кінотеатр «Москва», який був спроєктований ще до впровадження соцреалізму. Соцреалізм, нав’язаний зверху в 1949 році, поклав край свободі на кілька наступних років. Найтиповіші будівлі в дусі соцреалізму – це мікрорайон Муранув (1948–1953) та Палац культури і науки (1953–1956).
Перший етап відбудови міста завершився розпуском Бюро відновлення столиці у 1952 році, але реалізація багатьох проєктів тривала ще в 1960-х роках і навіть пізніше (наприклад, реконструкцію Королівського замку завершили в 1974 році).
Весь народ будує свою столицю
Як виснажена війною країна змогла впоратися з таким масштабним завданням? У це сьогодні важко повірити, але єдиним джерелом фінансування були добровільні пожертви громадян, які збирав Соціальний фонд відбудови столиці (Społeczny Fundusz Odbudowy Stolicy). Фонд діяв з 1945 до 1965 року й став єдиною державною установою, створеною для досягнення цієї мети.
Варшаву й справді, як проголошувало популярне гасло, будував увесь народ. Пожертви надходили з усієї країни, робітників набирали з різних куточків Польщі, багато людей працювали добровільно. Цей загальний ентузіазм, що зафіксований у тогочасній кінохроніці, не був винаходом комуністичної пропаганди. Насправді саме завдяки йому відновлення столиці стало можливим.
Варто також згадати про соціальний аспект відбудови Варшави: багато людей отримали житло і шанс почати життя спочатку. Це стосувалося й суспільних класів, які раніше були позбавлені можливості брати участь у міському житті.