Директор Театру (Анджей Северин), присутній лише на залагодженнях справ, ніби з іншої реальності, з іншого порядку, приречено підписує пером щоразу нові декрети. Він нагадує блазня, міма, він є Великим Братом, який дивиться зверхньо на це шоу, а може навіть – якщо наслідувати Шекспіра та метатеатральну метафору світу («світ — театр, в якому актори – це люди, які почергово входять і виходять») – дуже людським і недосконалим, таким, який попри свої повноваження боїться за своє становище і є схильним до випивки – Богом.
Це не типова вистава, тому що творці постановок, які зазвичай шаблонно підходять до своїх мюзиклів, показують боротьбу різних естетик і течій, а також боротьбу людей мистецтва за свободу творчості та проти звичок міщанського глядача. Харківський театр повною мірою звертається до Х Музи, яка через нову технологію, поетику радіо і газет, прагне промовляти до масової свідомості й володіти нею, водночас високо ставлячи художню планку. Чи можна вирішити цю вічну дилему? У розповіді про Харків столітньої давнини навіть у легкій формі пісень, акторських і танцювальних номерів, віртуозності згущується відчуття небезпеки, що викликає асоціації з сьогоденням, а також спонукає до роздумів про те, що українську культуру вже не раз в історії маргіналізували й трактували як нижчу порівняно з культурою російською. Як і гірко-солодкий happy end, у якому головного героя не розстрілюють. Він покидає невдячне місто, над яким насуваються хмари тоталітаризму, емігрує до Америки, отримує Оскар і стає екзотичною зіркою на Заході...
Сергій Жадан, переклад Адама Поморського, «Харків!, Харків!», реж. Світлана Олешко, музика: Ноам Зільберберґ, сценографія та костюми: Катажина Завістовська, прем’єра 22.03.2024, камерна сцена ім. С. Мрожека, Польський театр ім. А. Шифмана у Варшаві.
Переклад: Тарас Лильо