Катажина Боні: Перед лицем трагедії джерелом сили може стати інша людина

katarzyna_boni_fot_mateusz_skwarczek_agencja_wyborcza.jpg, default, Катажина Боні, фот. Mateusz Skwarczek/AW

Як можна продовжувати жити після землетрусу, цунамі та вибуху на атомній електростанції? Зворушлива книга про Японію після 2011 року розповідає про те, як люди переживають втрату близьких, домівок і всього, що любили. Про те, як вони радять собі із травмою і що є для них джерелом сили, розповідає авторка книжки Катажина Боні.

Зазвичай про трагічні події пишуть відразу або протягом короткого часу. Ти, натомість, хоч перед цим неодноразово відвідувала Японію і писала про цю країну, почала збирати матеріали для цієї книги через 3-4 роки після катастрофи. Чому так пізно?

Я пам'ятаю, як 3 березня 2011 року дивилася в екран телевізора, де хвиля зносила автомобілі з мостів. А потім слухала новини: вибухне, чи не вибухне. Ми всі були учасниками тієї катастрофи. Весь світ був цим вражений. А потім, як це зазвичай буває, весь світ про це забув.

Ще на початку для жителів Тохоку, регіону, що постраждав від цунамі, організовували збори. Туди їхали; допомагало стільки людей, що утворювалися затори на дорогах. Але з часом волонтери зникли, бажаючих допомогти стало менше. Залишилися лише вцілілі в тимчасових будинках.

Мене цікавило, що відбувається з людьми через кілька років після катастрофи: світ про них забув, сталися чергові трагедії та війни, увага була вже прикута до інших подій. А що відбувається з ними? Як вони бачать те, що сталося, як розповідають цю історію через кілька років, коли минув шок і перші фази скорботи? Чи можливо впорядкувати життя після катастрофи? Як взагалі оговтатися після чогось такого?

Катажина Боні, «Ganbare! Майстер-клас із вмирання», фот. рекламні матеріали видавництва

Для мене це було найважливіше питання: чи після такої травми, після втрати всього, після втрати довіри до уряду, який зробив менше, ніж очікувалося, можна бути щасливим? Чи можна побудувати життя заново?

Мене захоплює, що ти поїхала туди добровільно, аби відкритися на чужі страждання...

Дякую. Та сама я відчуваю, що мене обдаровували цими історіями. Я розмовляла з людьми, які були готові поділитися тим, що пережили. І приїхала туди не через місяць, коли вони все ще були в шоці, з застиглими обличчями, а що інші коментували досить жорстоко мовляв: «Японці не відчувають емоцій, подивіться, які в них обличчя». А втім, шок є природною реакцією тіла.

Я приїхала через три роки по тому, і виявилося, що це був вдалий момент – люди були готові розповісти свої історії, більше того, вони хотіли їх розповідати.

Всі ці історії, звісно, важкі, часто моторошні, але в них є щось прекрасне. Навіть розповіді тих, хто регулярно пірнає, аби знайти тіла коханих, що їх забрало цунамі – якщо не вдалося знайти кісток на суші, міркують вони, то, мабуть, треба шукати в океані.

Я відвідала будинок, в якому батьки створили вівтар для своєї померлої дочки Емі, з великими фотографіями на стіні – це було надзвичайно зворушливо. Ми кілька разів плакали. Але це також було по своєму прекрасно. У тому сенсі, що там є якась... я не вмію це добре розповісти, мені краще виходить писати… Безперечно, там є любов. Є якийсь вид незгоди, але водночас і прийняття. І є вибір. Бо батьки Емі не безпорадні... Вони щось вибирають – що їхнє життя буде повне Емі, навіть після її смерті. І що пошуки її під водою будуть для них способом підтримувати з нею стосунки.

Я мала відчуття, що кожна людина, з якою я розмовляла, подарувала мені важливу історію. І вчила смирення по відношенню до життя, яке є більшим за нас.

Це були історії про неймовірну силу. Я була дуже вражена силою тих, хто вижив.

У західній філософії роздуми про смерть можна виразити у максимі memento mori. Чи в Японії є щось подібне?

Picture display

standardowy (864px desktop)

Покинуті рештки автівки у забороненій зоні поблизу атомної електростанції Фукусіма Даїчі, 2015, фот. Катажина Боні

Picture image

japonia_po_tsunami_fot_katarzyna_boni.jpeg

Безумовно. Східна культура, пов'язана з буддизмом і вірою в реінкарнацію душ, відрізняється від західної, яка є лінеарною: є життя, є смерть і, можливо, є якесь життя після смерті. І на цьому все.

В Японії буддизм часто розглядають більше як філософію, ніж як релігію. Багато прихильників буддизму одночасно сповідують синтоїзм — політеїстичну релігію, пов'язану з природою та анімізмом. Найважливішу роль у ній відіграють духи і сили природи, а також предки. Саме з синтоїзму походить поняття камі: істот, які не є богами, а природними силами, що живуть поряд з нами і впливають на наше життя. Японці не схильні обговорювати релігійних питань, ми майже не торкалися цієї теми, тому я не знаю, наскільки вони насправді вірять у переселення душ.

Але вони вірять, що смерть – це не кінець.

Смерть не є кінцем в екзистенційному сенсі. Для мене надзвичайним було те, – залишаючи осторонь розмови про релігії, віру, філософію, – наскільки сильною є присутність померлих у повсякденності. Це, безумовно, відрізняє Японію від західних культур. Смерть не припиняє стосунків між людьми.

Але знаєш, я думаю, що хоча у нас є цвинтарі і є певні форми перебування з померлими в конкретні дні року, то насправді memento mori, про яке ти питала, у XX столітті втратило свій сенс. Сьогодні ми повторюємо його як порожній слоган, але не практикуємо.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Місто Окума, заборонена зона, 2015, фот. Катажина Боні

Picture image

strefa_zamknieta_fot_katarzyna_boni.jpeg

Мені також так здається.

Ми уникаємо розмов про смерть – нашу та наших близьких. Смерть стала для нас табу, ми зовсім не хочемо пам'ятати про власну скінченність. Мені здається, що memento mori функціонує власне в Японії та Східній Азії. Можливо, тому, що там годі просто забути про смерть – тайфуни, цунамі, землетруси, природа постійно нагадує людям, наскільки вони крихкі. І вони не втікають від цієї крихкості. Японська культура ґрунтується на скороминущості: адже споглядання квітів вишні, що опадають, є практикуванням ефемерності. Тож там відчувається більша покора у визнанні крихкості, яка, на мою думку, є основою нашого існування.

Так, ми скоріше відсуваємо від себе тему смерті. «Ganbare! Майстер-класи із вмирання» – сама назва книги здалася мені моторошною.

Книжка вийшла ще до війни, у 2016 році. Маю відчуття, що з того часу багато чого змінилося. Але тоді я почула, що така назва не пройде, що книжка не продаватиметься. На щастя, видавництво вирішило ризикнути.

Адже цей репортаж про те, як ми вмираємо за життя і як ми після цього відроджуємося. Чому ми маємо вдавати, що йдеться про щось інше?

Але книжка мала успіх. Отже, назва не відлякувала.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Заміри радіації в одному з сіл у забороненій зоні поблизу атомної електростанції Фукусіма Даїчі, 2015, фот. Катажина Боні

Picture image

pomiar_promieniowania_fot_katarzyna_boni.jpeg

Ні, не відлякувала. Я хочу ставитися до читачів з повагою. Я маю величезну довіру до їхньої мудрості та потреб, які виходять за межі клікабельних і безпечних тем. Люди готові стикатися зі складними питаннями. Адже тема смерті стосується кожного з нас. Кожен у якийсь момент свого життя буде змушений пережити скорботу, оплакати когось і спробувати зрозуміти, що відбувається з ним самим. Аби лиш це не відбувалося в умовах війни чи іншої катастрофи.

Але це не книга про вмирання. Вона про силу, про надію, про те, як віднайти себе після таких тяжких потрясінь. Адже ідеї людей, яких я зустріла в Японії, щодо того, як бути разом після такої катастрофи, насправді геніальні. Як, наприклад, створення пересувного кафе, де можна заварити чай, запропонувати тістечка й сказати: «Запрошуємо прийти до нас і понарікати на життя».

Наприкінці книжки є майстер-клас із вмирання. Спочатку я думала, що це метафора, а це – справжні вправи.

Так, це справжні вправи із вмирання. Але в них йдеться про те, щоб пережити втрату в безпечних умовах і навчитися будувати себе наново.

Ти згадала пересувне кафе. Мене натомість вразив телефон до померлих – це щось надзвичайне. Я читала про нього і думала, кому б я хотіла зателефонувати.

Телефон вітрів (kaze no denwa – японською «телефон вітру») також є у Варшаві, якщо ти хочеш поговорити, він стоїть у районі Яздув. Це втілення японської ідеї. Вона ґрунтується на вірі, що слова до тих, з ким ми не можемо розмовляти, несе вітер.

«Ganbare! Майстер-класи із вмирання» — це, звичайно, книга про велику катастрофу і біль, але також про те, як люди будують стосунки з тими, хто відійшов, і з тими, хто залишився. В Японії я зіткнулася з неймовірною силою людей. При цьому я наперед знала, що не буду розмовляти з кимось, хто, наприклад, перебуває в депресії, або з родиною людини, яка вчинила самогубство. Я не вважала за слушне роз'ятрювати рани тільки тому, що пишу репортаж. Гадаю, саме з огляду на це ця книжка має більш позитивне звучання.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Старий кедровий ліс на острові Якусіма, 2015, фот. Катажина Боні

Picture image

japonia_las_fot_katarzyna_boni.jpeg

Це страшна трагедія, але треба витримати. Це відбувається сьогодні в Україні. Що, на твою думку, є джерелом сили для людини?

Я думаю, що немає єдиного джерела сили. Але в Японії відповіддю, яку я бачила найчастіше, була спільнота, інша людина. Зробити щось разом без великих жестів. Бути разом в дрібницях, хоча б разом у тиші зварити суп. І повторюваність цих спільних жестів. Без тиску, без напруги. Ми зустрічатимемося раз на місяць і, може, за два роки почнемо розмовляти про те, що пережили. А може, слова вже не будуть нам потрібні.

В Японії були групи людей, що їздили до тимчасових таборів і робили там масаж ніг. Часом, після десятого чи двадцятого разу, хтось з тих, що вціліли, відчував, що хоче поділитися з ними своєю історією. А комусь вистачало фізичного контакту з іншою людиною. Йшлося про те, аби люди відчули, що є хтось, хто може їх обійняти, хто, у разі чого, вислухає, хтось поруч.

Аби так допомагати, не треба мати якихось неймовірних сертифікатів, років навчання та років практики, адже кожен з нам має практику в тому, щоб були людиною.

Це приклад людей, що живуть у таборах із тимчасовими будинками, в контейнерах, і вони разом. А коли йдеться про того пана, що годував покинутих собак, то він був сам…

Він мав місію і нею жив.

Що спільного герої твоєї книжки мають із тобою? Чи в цій історії є щось від тебе?

Напевно, як і більшість людей, я маю якісь малі та великі травми в своєму житті, але такої катастрофи я не зазнала ніколи.

Проте моя мама займається Голокостом. І, гадаю, що так само, як моя мама, я сама задумувалася: як це можливо, що після чогось такого людина живе далі? Гадаю, ця далека Японія могла була певною спробою відповісти на це питання.

У Польщі ти проводиш майстерклас із вмирання.

Я почала його вести дещо випадково. Все почалося з прохання знайомих, аби я провела такий майстерклас для них. Їм було цікаво, як це виглядало, бо вони знали, що я такий майстерклас пройшла перебуваючи в Японії, і що він мене дуже вразив.

Тоді я пішла на нього як репортерка. Увійшла, гадаючи, що, може, з кимось порозмовляю перед ним, а згодом домовимося на інтерв’ю – отже мала би матеріал «до» і «після». Але монах Тетсуя Уракамі запросив мене взяти участь у цьому майстеркласі і самій побачити, що станеться. Я вийшла заплакана. Це дуже просте знаряддя, що має величезну силу.

Я не очікувала, що робитиму щось подібне у Польщі, та веду такі майстеркласи вже вісім років. Навіть онлайн. В цих зустрічах взяли участь вже більше тисячі людей.

***

В 2024 році книжка Катажини Боні «Ґанбаре! Майстерклас із вмирання» вийшла українською (Чернівці, «Видавництво 21», переклад: Дзвінка Матіяш).

Катажина Боні (нар.1982) Письменниця та репортерка. Авторка книжок «Ganbare! Warsztaty umierania», «Auroville. Miasto z marzeń» («Ауровіль. Місто мрій»), есеїв та оповідань, а також дитячої книжки про океан та його мешканців «Ośmiornica Zośka («Восьминіжка Зоська»). Останніми роками пише про зміни клімату та про те, як вони на нас впливають. Її творчість відзначена кількома польськими та міжнародними нагородами і номінаціями, зокрема премією European Press Prize 2025 за текст «Matki na końcu świata» («Матері на краю світу»).

Мова Ukrainian

письменники

репортаж

японія