ЗЛ: Ти почала говорити про «Варшав’янку». Неможливо говорити про Виспянського, не зачепивши теми повстань…
ІЕР: Повстання я розумію як міф, який є історією чину. Міцкевич вважав, що життя формують великі вчинки великих людей; що, слухаючи міфи, ми формуємо в собі внутрішнього героя. Усвідомлення минулого, свого родоводу, почуття ідентичності може й має бути джерелом сили. Водночас Паллада каже, що ЦІЄЇ ночі ми побачимо карликів і героїв, бо — додаймо — з карликів і героїв складається суспільство. Але не забуваймо, що повстання — це чин, який виник із чистої любові — caritas.
ЗЛ: Найближчим до нас є Варшавське повстання. Ми ще можемо доторкнутися до цієї історії — живі ще ті, хто пам’ятає його й брав у ньому участь…
ІЕР: Це правда. Я багато разів розмовляла з учасниками Варшавського повстання. І з цих зустрічей найсильніше запам’яталося одне: у їхньому вчинку не було жодного розрахунку чи егоїзму. Вони зробили це для наступних поколінь, аби ми могли черпати силу з того, що «хотіли бути вільними й завдячувати собі свободу». І ще одне: повстанці завжди наголошують, що хочуть, аби ми були щасливими, здобували освіту, подорожували — щоб Повстання було для нас не тягарем, а, попри військову поразку, — джерелом сили і поштовхом до дії.
ЗЛ: Для кого ти написала цю книгу?
ІЕР: Я хотіла б, щоб наукові книги читали всі — і щоб вони були написані доступною, зрозумілою, прозорою, але водночас гарною, літературною мовою, а не герметичною й суто спеціалізованою. Так я думаю й про цю книгу — аби кожен, кого якоюсь мірою цікавить Виспянський, міг до неї звернутися.
ЗЛ: В додатках до твоєї книги містяться також тексти інших авторів…
ІЕР: До додатків я дібрала класичні, але забуті дослідження творів Виспянського. Помітила, що нині є тенденція не звертатися до текстів з «давнішим терміном придатності», хоча вони написані прекрасною польською мовою. Я думаю, що всі читачі — як старшокласники, так і студенти — отримають задоволення від їх читання. До додатків також увійшла стаття докторки Уршулі Маковської — сучасної дослідниці, яка продовжує традицію вивчення Виспянського і пише чудовою польською. Це був мій секретний план — додати до цього чоловічого, класичного кола жіночий голос.
ЗЛ: Виспянський писав, що драматична дія має розгортатися протягом одного дня… Чи ти погоджуєшся з цим не лише як дослідниця, а й як авторка радіоп’єс? Чи ми й сьогодні можемо керуватися цим принципом?
ІЕР: У Виспянського все сконцентровано в одній найважливішій миті, в якій виявляються всі характери. Якби я мала описати якесь дуже важливе явище, я також керувалась би цим принципом. Дуже складно в короткому часовому проміжку, в якому відбувається дія, показати персонажів та їхні характери в усій повноті. Виспянському це вдається — і саме це свідчить про його майстерність.
ЗЛ: Як ти поєднуєш наукову роботу з творчою?
ІЕР: Написання наукового тексту та, наприклад, радіоп’єси — це два різні світи, бо потребують різних навичок. Але слід визнати, що обидва ці заняття тренують уяву й майстерність, а головне — спонукають до постійного «перебування в процесі» творчості, необхідною умовою якого є пізнання.
ЗЛ: Чи вважаєш ти, що драми Виспянського можуть бути цікавими для аудиторії з інших культур?
ІЕР: Я думаю, що вони містять універсальне послання, бо якщо ми не знаємо своєї традиції й культури, то стаємо порожніми. Адже суть нашого життя полягає передусім у досвіді попередніх поколінь, яким ми можемо живитися. Пошук витоків, звернення до коріння, до багатства фольклору, пізнання власної ідентичності стосується нас усіх як людей. Я впевнена, що тексти Виспянського були б важливими й цінними, справжнім відкриттям для читачів з інших культур — за умови, що вони були б перекладені англійською, французькою чи німецькою. А на жаль, саме з цим маємо проблему — великі твори наших майстрів досі залишаються недоступними для широкої закордонної аудиторії.
Переклад Марії Шагурі
