Ян з Тарнова був одружений тричі. Перша дружина — Барбара Тенчинська, донька руського воєводи, померла 31-річною і була похована у катедральному соборі міста Тарнова. Другий шлюб — з Беатою Одровонж, донькою руського воєводи, майже одразу визнано недійсним і подружжя розлучили. З третьою дружиною — Софією Шидловецькою, дочкою краківського каштеляна і великого коронного канцлера, герба Одровонж, — Ян Тарновський одружився через п’ять років і вони прожили разом у шлюбі понад двадцять років до її смерті. В шлюбі народилося багато дітей, але до дорослого віку дожили дочка і син: Софія й Іоанн Криштоф (польською — Ян Кшиштоф). Син був останнім нащадком чоловічої статі Тарновських лінії Амор, однак пережив батька тільки на шість років. По його смерті володіння Тарновських перейшли до Софії, а відтак — до Острозьких.
Шлюб найвідомішого з князів Острозьких Василя-Костянтина зі Софією Тарновською у 1553 році мав поєднати два чи не найвельможніші роди відповідно Польщі і Русі (та навіть і Литви). Існує навіть припущення, що Тарнополь/Тернопіль був шлюбним подарунком молодятам, оскільки вони володіли містом разом, а Костянтин Острозький-молодший видавав привілеї тарнопольським міщанам уже в 1560 році (м.ін. подарувавши землю під шпиталь православним міщанам з братства). Софія Тарновська стала матір’ю князів Януша й Олександра Острозьких.
Тарнів, Тарнополь та інші
Офіційна історія міста Тернопіль, тогочасного Тарнополя, розпочалася 15 квітня 1540 року. Саме цього дня польська королівська канцелярія в Кракові надала великому коронному гетьманові графу Іоаннові з Тарнова (1488–1561) так званий локаційний привілей, який латиною зветься “Loсaciо oppidi Tarnopolie”.
За звичаями часу міста, засновані Тарновськими мали в своїй назві корінь «Тарно»: Тарнів, Тарнобжеґ, Тарноґруд/Тарногород, Тарнополь/Тернопіль, можливо Тарноруда, Тарноскала, Тарношин… Іоанн з Тарнова володів понад 10 містами і 120 селами. Серед міст були Тарнов, Тарнополь, Ярослав, Переворськ (або Пшеворсько, нині — Пшеворськ), а також Раудніц (тепер — Роудніце-над-Лабем) у Чехії. Його обширні володіння називали «держава Тарновська». В сучасників склалася добра опінія про господарську дбайливість графа.
Якщо хто Яна Тарновського не знав, нехай погляне на володіння і зразу впізнає, яким паном був Ян Тарновський для підлеглих. Глянь на Тарнів, на гніздо Тарновського: яке багатство у міщан, як оправлене місто валами, мурами, склепами, зброєю для оборони! Якщо ітимеш із Тарнова гостинцем у Русь і побачиш Пшеворсько, Ярослав, Тарнополь, скажеш, певно, що пан не про власні пожитки дбав, а про людські.
Детальніше про Тарнополь/Тернопіль часів засновника і його спадкоємців є в моїй книжці виданій у 2017 році (фрагмент).
Достатньо згадати, що вже 1548 року нове поселення отримало стараннями власника міські права, суттєво розширені 1550 року (Маґдебурзьке право). Крім своєї міської ради (маґістрату) і незалежного від власника суду Тарнополь мав право влаштовувати три ярмарки на рік. В 1548 році Тарновський спорудив і штучну водойму, уже названий став (тодішня назва — Тарасів). В процесі спорудження перебудовувався й замок — з дерев'яно-камінного в камінний. Вочевидь це завершив син Яна Амора і наступний власник міста з Тарновських — Іоанн Криштоф. Відомо, що для цього були запрошені будівничі з Італії, зокрема Кристофоро Бодзано з Феррари. Очевидно, місто від початку задумувалося як ренесансне.
Іноді свої набутки на околицях володінь і держави доводилося обороняти від нападів татар, як у 1549 році, коли Янові Тарновському вже було 60 літ. Впевненості нападникам надавав вдалий напад на замок одного з князів Вишневецьких, що стався напередодні.
Це дало їм надію, що вони можуть спустошити і сплюндрувати всю Русь, і напевне так і зробили б, якби каштелян Ян Тарновський, одержавши вістку про вторгнення ворога до тих країв, зі свого староства Сандомирського не зібрав військо зі своїх приятелів та клієнтів і з тою силою до Тарнополя, свого містечка, не прибув, і своїм прибуттям та поголосом нахабного нападника не відігнав і далі йому просуватися не дав.
Пам'ять
Ян Тарновський помер у 73 роки 16 травня 1561-го в родовому палаці В’єв’юрка (Вевірка) й похований у Тарнові в родинній каплиці-усипальниці. Дізнавшись про сумну новину бурмистр Перемишля заборонив того ж дня у місті всякі розваги. Сумував і король (як свідчив поет Петро Ройзій Іспанець). Сумувала не лиш Польща, а й Литва і Русь, де чулося нарікання: «Тепер ми пропали. Вже не буде Ян Тарновський на возах у Русь бігати, щоб нас боронити».
Мельхіор Пудловський, епітафія з Elegia na śmierć Jana Tarnowskiego,1561, фот. Biblioteka Narodowa
Похорон графа, колишнього гетьмана і воєводи перетворився на пишну маніфестацію, докладно описану в Оріховського (крім його прозового життєпису, на смерть Тарновського поезіями відгукнулися Ян Кохановський і Мельхіор Пудловський). Місто, що мало до двох тисяч мешканців, прийняло кільканадцять, якщо не кількадесят, тисяч тих, хто зібралися віддати останню шану померлому. Десятки священників, найвищі державні достойники, делегати з-за кордону. Були і обсмолена покрита чорним оксамитом труна, і процесія під чорним прапорцем, на якому злотом були написані головні звитяги покійника, і старошляхетські церемоніали, коли в процесії один з шляхтичів удавав постать померлого. І не менш багата символами, і християнськими, і лицарськими, церемонія поховання в соборі, коли біля вівтаря пан войницький, його син, ніс обліплений свічками щит, а інші воєводи і воєводичі —обліплені свічками шишак, меч і древко (відтак зламане), а один з шляхтичів тоді впав з коня «з незвичайним і величезним тріском».
Надгробок графа роботи італійського майстра Джованні Марії Моска з Падуї (Падовано) своєрідно підсумовує життя, здобутки, погляди графа. Згідно з духом Ренесансу метою надгробної скульптури було увічнення заслуг і слави гетьмана. Пам’ятник, оздоблений колонами, що підтримують фриз із барельєфом, зображає тріумфальний похід після перемоги Тарновського під Обертином. Два барельєфи увічнюють перемоги, які гетьман здобув під Стародубом та Хотином. Чесноти Яна з Тарнова ілюструють алегоричні фігури Розсудливості й Справедливості. Цей величний пам’ятник вінчає фігура воскреслого Христа, — єдиний релігійний акцент на монументі.
За часів автономії Галичини під Габсбурґами і в Польщі між двома світовими війнами в пошанування Яна Тарновського укладали інше значення. І певною мірою він ставав тим, ким не був за життя — носієм якоїсь польської місії, або героєм на кшталт сєнкєвічевського «князя Яреми» (який зовсім не реальний Ярема Вишневецький). Тим не менш тоді загальнозрозумілим було вшанувати засновника міста вулицею його імені. В тогочасному Тарнополі вона йшла від парафіяльного костьолу (тепер на цьому місці совкове одоробло — ЦУМ).
Conclusio
Після написаного вище не варто доводити, що Іоанн з Тарнова або Ян Тарновський — польський і український герой міжнародного масштабу, що його набутками користаємося досі. Чи справедливо писати «Ян з Тарнова і Тернополя»? ІМГО, майже так само як і «Константин з Острога і Тарнова» (напис на знаменитому портреті). Тобто, так — з сучасної тернопільської перспективи. Бо це не так для нього, як для нас.
Українцям не зайве знати про Тарновських-«польських» (малопольських), а полякам — про Тарновських-«українських» (чернігівських), як і нам усім — про всіх дієвців історії. І тоді виявляється, що й Острозькі, Вишневецькі, Рад(з)ивіли, Чо(а)ртори(й)ські, Корецькі, Заславські не тільки наші, а Тарновські, Замойські, Конєцпольські, Дзєдушицькі/Дідушицькі, Потоцькі — не тільки їхні.
