Галревком
У ході радянсько-польської війни 1920 року склалися умови для запровадження в Галичині совітської влади. Цей край був зручним плацдармом для експорту більшовизму до Румунії та Угорщини, не кажучи вже про Польщу — і далі на захід, до Європи. Завдання створити галицький радянський уряд дав керівництву свого підрозділу в Україні Центральний комітет Російської партії більшовиків. Ще в 1919 році діяв Тимчасовий комітет комуністів Східної Галичини і Буковини, а його активіст галичанин Василь Порайко (колишній полонений вояк, завербований до РКПб ще в 1918 році) навіть був командувачем «Червоної УГА» і агітував за більшовиків. Та галичани були вірні українським соборницьким ідеалам і поширення радвлади на захід більшовикам довелося нести на багнетах Червоної армії.
А тим часом ґрунт готували агенти-агітатори, що діставалися Галичини. Серед них Скрипаль-Міщенко, він же український письменник Олесь Досвітній. Спочатку в Києві він редагував газету «Галицький комуніст» — орган Тимчасового комітету, а потім з дружиною виїхав до Галичини для налагодження роботи антипольського прорадянського підпілля. Втім, групу Досвітнього викрила польська дефензива. Керівника ув'язнено в Любліні й Варшаві, а згодом його звільнено в результаті обміну полоненими між польською і совітською сторонами. В тюрмі Олесь Досвітній написав своє перше оповідання.
Протягом травня–липня 1920 року сформовано виконавчий орган радвлади Галичини — Галицький революційний комітет (Галревком) на чолі з Володимиром Затонським (остаточно 8 липня). Заступником голови став колишній випускник Тернопільської гімназії і усусус Михайло Баран. У першому складі Галревкому були також українці Федір Конар (Палащук), Іван Немоловський — секретар (український боротьбист і навіть, короткий час, колишній військовий міністр УНР) та поляк Казімєж Літвінович. Натомість, відхилили як неблагонадійну кандидатуру колишнього соціал-демократа і сотника українських армій Івана Сіяка, що рік перед тим, потрапивши в більшовицький полон, вимушено вступив до партії більшовиків. Більшість членів Галревкому мали місцеве галицько-подільське походження, крім Затонського та Немоловського. Сам Володимир Затонський, один з керівників Української СРР, хоч був уродженцем Подільської губернії, раніше в Галичині (чи в галицькій частині Поділля) не бував. Та й був русифікованим і навіть писав себе росіянином. Галичанам же більшовики не довіряли керівництво.
Проголошення ГСРР
15 липня 1920 р. декларація «До працюючих всього світу, до урядів соціялістичних радянських республік і до урядів усіх капіталістичних держав» проголошувала Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку (ГСРР). Це сталося наступного дня після того, як Червона армія, переслідуючи польське військо, перейшла Збруч. Радянську республіку проголосили авансом, позаяк матеріального тіла у вигляді території вона ще не мала. Щойно 26 липня, після запеклих боїв, 8-а кавалерійська дивізія Червоного козацтва під командуванням Віталія Примакова зайняла Тернопіль. Цьому першому більшому місту недалеко кордону й судилася роль «столиці». Загалом було зайнято 20 повітів, з них 16 — на теперішній Тернопільщині.
Галревком закликав робітників і селян усіма засобами допомагати Червоній армії вирвати владу з рук буржуазії та «встановити пролетарську владу в Галичині». ГСРР висловлювала повну солідарність у внутрішній і зовнішній політиці з урядами РСФРР та УСРР. Прийнято державні символи: герб — п’ятикутну зірку з серпом і молотом і прапор — червоний з написом «ГСРР».
Більшовики проголосити «самостійну» Галицьку СРР, але чомусь не приєднали її до УСРР. Можливо тому, що Східна Галичина (як ЗУНР) ще була суб’єктом міжнародного права. Москва мала також намір насадити більшовицьку систему і в Польщі — через т. зв. Польревком (очолював Юліян Мархлевський, але de facto сумнозвісний Дзержинський), тому ГСРР була частиною їхнього ширшого проєкту. Більшовики вважали Галичину й осередком українського націоналізму і боялися, що її прилучення до УСРР посилило б проукраїнські настрої.
Серед галицьких переконаних і вимушених попутників більшовиків існували різні варіанти статусу ГСРР: приєднання до радянської Польщі; приєднання до УСРР і «третій шлях». Никифор Гірняк згадував:
Галицькі українці-комуністи мріяли про створення з Галичини радянської Швайцарії […] Галичина як країна, що лежить між Сходом і Заходом, повинна була бути осідком Комуністичного Інтернаціоналу.
Та призначені керівники Галревкому на думку місцевих не зважали. Затонський вів таємні перемови з Польревкомом, а у відповідь на протести відповідав, що виконує вказівки Москви, і не потерпить жодної опозиції. Він регулярно і часто звітував особисто Владіміру Лєніну.
Вертикаль і горизонталі
Місцевих комуністів у керівництві Галревкому бракувало, — лише за наполяганням Михайла Левицького туди ввели його та львів'янина Арнольда Бараля (Савку). В самому ж Галревкомі працювали ще Іван Лакиза, Михайло Козоріс, Іполит Брилінський, брати Мирослав і Корнило Гавриліви, Омелян Паліїв, Ян Губер та інші — здебільшого некомуністи.
У Галревкомі діяли відділи: закордонних і внутрішніх справ, фінансовий, військовий, земельний, харчовий, торговельно-промисловий, судівництва, народного здоров’я, освіти, транспорту, пошти і телеграфу, робітничо-селянська інспекція, організаційно-політичне управління, рада народного господарства, видавництво (Всегалвидав) і свій варіант ЧК.
Перший декрет Галревкому від 1 серпня 1920 року «Про встановлення соціалістичної радянської влади в Галичині» скасовував усі органи, закони й постанови попередніх урядів, ліквідовував приватну власність на засоби виробництва, проголошував їх загальнонародною державною власністю. Цей короткий акт виглядав аж надто утопічно, а в грубій реальності це тхнуло диктатурою, бо реально всім розпоряджався Галревком.
Тоді ж ухвалено декрет ч. 2 «Про відділення церкви від держави і школи від церкви», опубліковано декларацію Галревкому про права й обов’язки громадян ГСРР. Проголошувалося, що «трудящі маси наділяються широкими демократичними правами». Усі декрети, накази й розпорядження Галревкому публікували в газеті «Більшовик».
В ГСРР права голосу позбавлено осіб, що використовували найману працю, жили на проценти з капіталів, купців, священнослужителів, монахів, колишніх офіцерів, жандармів та їхніх агентів. Релігійні організації позбавлялися маєтностей. Декретами забороняли продаж алкоголю та зберігання зброї, її мали вилучити.
Влада на місцях належала повітовим, містечковим та сільським ревкомам. Туди потрапляли й некомуністи — вчителі, господарі та навіть священники. Ревком у Тернополі очолював Федір Замора, що разом з іншими колишніми старшинами УГА Федором Конаром, Іваном Сіяком, Михайлом Курахом та Никифором Гірняком утворили підпільний проукраїнський гурток. Про це трохи далі.
Червона богема і націоналістична опозиція
Раптовість проєкту «ГСРР» спричинила те, що в цьому утворенні опинилися дуже різні люди: прибулі здалеку і зблизька, та й місцеві. Воленс-неволенс вони прилаштовувалися по-різному. З-за Збруча прибув цілий ряд українців, які виявили себе згодом, у 1920-х – на початку 1930-х років в українському культурно-національному відродженні у т.зв. Червоному Ренесансі, що в умовах сталінізму став Розстріляним відродженням (назва належить Єжи Ґєдройцеві і Юрію Лавріненку). А в 1920 році все виглядало ще дуже туманно.
Влада намагалася контролювати інтелектуалів та миcтців. Знали чи не знали більшовики, що більшість з них уже раніше активно працювали в українській культурі, а також брали участь у збройній боротьбі за українську державність, в лавах УСС, УГА, Армії УНР. Але високих «державних» посад з них ніхто не доскочив, і навряд чи зміг (як показав епізод з Іваном Сіяком).
Здебільшого творчі інтелігенти знайшлися в державному видавництві Всегалвидаві. Його очолював український письменник і поет єврейського походження з Уманя Іван (Ізраїль) Кулик, він же керував Галицьким радянським телеграфним агентством (ГАЛРАТА). Театральну і образотворчу секції агентства очолювали актор Євген Коханенко та художник Яків Струхманчук (обидва в минулому — Українські січові стрільці). У Всегалвидаві працювали відомі згодом письменники Мирослав Ірчан (Баб'юк), Олесь Досвітній, Володимир Ґадзінський.
Майбутній перший голова Спілки радянських письменників України Іван Кулик наступного року після відступу з Галичини опублікував цикл віршів — коломийок «Червона Галичина». Рівень їхній, кгм… специфічний. Зацініть (частина ІІІ. Тернопіль):
Як ішли до Тернополя, —
У нову столицю, —
То серця смутні та кволі
Стали міцно биться;
А як вежі з прапорами
Здалеку уздріли, —
Так юнацькими серцями
Всі повеселіли;
А як стали їх на площі
Сальвами вітати, —
Так не одному з радощів
Хтілося ридати:
Бо закінчені блукання.
Зла зламали коло.
І клянуться. Вже востаннє.
— Преклонімо чоло!..
Між іншим, у циклі також були частини: І. Через Збруч, ІІ. Коломийка, а також: ІV. Збараж, V. На селі, VI. Зборів, VІI. Небезпека, VIІІ. Як Збруч-річку проходили… Загалом же по цих злободенних віршах можна побачити етапи просування і відступу більшовиків з Галичини, за Збруч:
Переходили мовчки Збруч,
Міцно зціпивши зуби. До болю.
І мучила
Свідомість поразки незамирена.
Знову край у неволі,
І знову безмірно
Будуть хижі знущатись над бідними…
Показово, що епіграфами окремих віршів були стрілецькі пісні, і не лише пісня УГА «Ой зажурились та стрільці січовії…», а й «Їхав стрілець на війноньку». Але в цей національний контекст впліталася комуністична пропаганда. Зацитую ще один смачний кавалок, з коломийки «Збараж»:
Ну ж і жваві, ну ж і спорі
Хлопи та форналі
— Школу зробимо в кляшторі
А в замку — шпиталі?
Й вже чіпля стрічки червоні
Леґінь до рукава.
— Гей, спрацьованій долоні
Та навіки — слава!
В переляку творять пацір
Ойци-францішкани:
— Пане Єзу, божа матір,
Що то з нами стане?
Така творчість, і приділювання мистців до відділів та секцій Галревкому свідчили про те, що літературу і мистецтво більшовики сприймали як засіб пропаганди й агітації. Учасник подій, провідний командир червоного козацтва Ілля Дубинський згадував, що в Тернополі було надруковано звернення червоних козаків до козаків Петлюри: «Схаменіться, будьте люди...».
В інших структурах на незначних посадах працювали й інші творчі українці, між ними письменник-сатирик і ветеран Михайло Козоріс й сотник Армії УНР і поет Михайло Курах. Останні й були учасниками змови проти керівництва Галревкому.
Більшовицький менеджмент і опозиціонери-змовники
Заходи Галревкому населення спершу сприймало прихильно, але швидко розчарувалося. Навіть найбідніші зайняли вичікувальну позицію. Політика влади спричинила продовольчу та інші кризи. Населення страждало від сваволі червоноармійців, що реквізували врожай, пашу для худоби та харчі. «Столичний» Тернопіль не мав ілюзій одразу. Як тільки більшовики зайняли місто, мешканцям наказано спорожнити три головні вулиці, взявши з собою лише те, що вони могли нести. На тих вулицях спочатку вчинено ґрунтовний грабунок, а в наступні дні грабували вже по всьому місту.
Уряд не зумів налагодити постачання харчів навіть до Тернополя, тож майже щодня траплялися випадки смерти від голоду. Голодували й прості службовці Галревкому. Втім очільники харчувалися добре в ресторані готелю «Подільський», де їм подавали навіть шоколад і кав’яр. Обурені службовці поскаржились в робітничо-селянську інспекцію, що мала боротися проти зловживань. Скаргу підписали Семен Король, Микола Капуста і Льонгин Горбачевський. Та Затонський звелів арештувати їх за контрреволюцію. Короля невдовзі розстріляли, а Капусту, Горбачевського та інших урятував несподіваний відступ Галревкому.
Протест членів Галревкому проти таємних переговорів з Польревкомом Затонський приборкав через арешти або усунення колишніх старшин української армії, що працювали в Галревкомі. Так позбулися Паліїва, Конара і Козоріса.
Причиною «чистки» могла бути й спроба перевороту — від імені згаданого опозиційного гуртка Федір Конар таємно листувався з Володимиром Винниченком. Той мав очолити Галревком після скинення Затонського. Але Наваловський перехопив один з цих листів.
Червона «Ганка» і терор
Паралельно з Галревкомом формувалася й Галицька надзвичайна комісія (ГНК). Через цю абревіатуру її називали «Ганка», та це була власне філія «чрезвичайки». Вона мала завдання: боротьба з контрреволюцією, арешти, створення мережі інформаторів, ліквідація саботажу в господарстві і спекуляції в торгівлі, облік потенційних ворогів, здійснення пропускного режиму, перлюстрація листів, боротьба з посадовими злочинами тощо.
Очолював ГНК вірний послугач Затонського, колишній вчитель, Михайло Наваловський. До колеґії ГНК належали також росіянин Сєрґей Лєбєдінський та українець, єврей і поляк. Виконавчим органом «Ганки» була міліція. На щастя, слідчими були колишні судді, а не чекісти, тому справ сфабрикованих під тортурами ще не було.
На будівлі ГНК висіла велика червона вивіска, поряд з якою зображені «око і вухо революції». Однак, розстріли все ж були, і якщо з військового польового суду ще можна було вийти живим, то, ті хто втрапив до рук цивільної «Ганки», прощався з життям упродовж доби. Людей виводили на околицю міста біля броварні, і там страчували. Засуджені, свідомі свого смертного вироку, ще й повинні були копати собі яму до пояса завглибшки та стояти в ній, чекаючи на смертельну екзекуцію. Чекісти стріляли приреченим в потилицю кулями дум-дум, які розривали обличчя, щоб їх не могли впізнати.
Згідно з тодішніми публікаціями польської преси, розстріли особливо активізувалися в останні дні совітів, перед втечею. Серед убитих були війт підміського Загребелля (тепер — частина Тернополя) Мушинський та польські поліціянти. Терор міг стати ще більш масовим — завадив лише брак часу. Хоч списки для масових арештів уже було складено. Ув’язнених врятував від розстрілу несподіваний відступ Галревкому в ніч на 21 вересня.
Втеча і забуття
Спільний контрнаступ польської армії та Армії УНР припинив існування ГСРР. Через два дні після відступу Затонський розпустив Галревком, і Галицька СРР остаточно припинила своє існування. Галичина опинилася в межах польської держави.
Одним з головних винуватців поразки Червоної армії, що стояла вже під Варшавою, був політичний комісар Південно-західного фронту Іосіф Сталін. У битві під Варшавою Польща (з Армією УНР) розгромила «червоних», й ті відступили далеко на схід. Можливо, невдатний епізод у біографії тов. Сталіна був для нього неприємною згадкою, та всі без винятку керівники Галревкому були знищені під час сталінського терору. Саму ж ГСРР не згадували навіть під час приєднання Західної України до СРСР у 1939 році.
Радянська влада почала вшановувати Галревком і ГСРР аж у 1960–1980-х роках. Ім’ям Затонського 1966 р. названо в Тернополі обласну наукову бібліотеку. У 1982 році на подвір’ї середньої школі № 6 відкрито й погруддя Затонському (в школі навіть діяв невеличкий музей). Його демонтували згідно з рішенням Тернопільської міськради у 1990 році.
Більшовикам у Галичині 1920 року не пощастило. І мабуть про це пам'ятали місцеві галичани і у вересні 1939 року, коли совіти прийшли сюди вже вдруге — але вже інші, з країни диктатора Сталіна. На той час комуністичне щеплення «ГСРР-1920» уже не діяло.
Між іншим, а що там червона богема галревкомівського голодного Тернополя-1920? За винятком актора Коханенка (тим більш дивно, що він був і в УСС) і Кураха (вдалося втекти під час ІІ Світової війни), всі інші були знищені. Олесь Досвітній, який готував ґрунт для галицької червоної авантури в підпіллі ще наприкінці 1919 року, розстріляний сталіністами у 1934-му. Мирослав Ірчан і Михайло Козоріс розстріляні в урочищі Сандармох в листопаді 1937-го, пліч-о-пліч з цвітом українського культурного відродження 1920-х, як і перший заступник голови Галревкому Михайло Баран. На Соловках тоді ж розстріляний і художник Яків Струхманчук. Очільник освіти Галревкому Мирослав Гаврилів покінчив самогубством, ще перед Миколою Скрипником, у 1932-му. Правовірні комуністи прямо причетні до творення ГСРР були знищені під час Великого терору: Віталій Примаков, Володимир Затонський, Юрко Коцюбинський… Російський більшовизм шкодить здоров'ю, і не лише миcтців.