Як би ви охарактеризували ШульцФест, якби треба було коротко окреслити саму його суть?
Тяглість і успіх. Саме тяглість у постійній змінності є однією з найбільших цінностей ШульцФесту. Водночас ця змінність частково випливає з відкритості до наукових і культурних середовищ, які прагнуть долучитися до фестивалю і, звісно, залишити в його програмі власний відбиток.
Це фестиваль, присвячений Бруно Шульцу, але його програму вибудувано за принципом: Шульц і тло, контекст, рецепція – колись і сьогодні.
Його не здолав COVID. Зараз уже відбувається другий фестиваль під час війни. Його успіх полягає в тому, що всі учасники знають: вони приїжджають на власну відповідальність. І все одно приїжджають. Що це означає? Те, що ШульцФест став однією з найважливіших платформ польсько-українського культурного діалогу.
І ще один показник успіху: наш фестиваль не має ані офісу, ані жодної штатної посади.
Ви відповідаєте за візуально – сценічну частину програми. Що особливого буде цього року?
Сергій Жадан на ШульцФесті-2026, плакат, фот. drohobych-rada.gov.ua
Усе цікаве. Не знаю лише, чи кожен глядач витримає таку насичену програму. Я дуже тішуся поверненню до Дрогобича іспанського театру Cambaleo Teatro з Мадрида. Два роки тому вони були зачаровані фестивалем і глибоко вражені поведінкою українців під час війни. Цього разу вони покажуть нову виставу та проведуть творчі work in progress у співпраці з польськими й українськими митцями.
Сподіваюся також здивувати публіку мультимедійною, майже магічною виставою «Антена» в режисурі Мацея Ґочинського (продукція театру Rozbark із Битома), створеною за мотивами «поетичного репортажу» Сергія Жадана.
Павел Пассіні з Любліна разом зі своєю командою реалізує в Дрогобичі те, чого тут іще не було: виставу «Онірія» з живою музикою та використанням технології біологічного зворотного зв’язку (biofeedback). Під час перформансу митець «розмовлятиме» з деревом, яке пам’ятає Бруно Шульца.
Завдяки люб’язності пана Ігоря Шимка, директора Дрогобицької художньої школи, ми знову проводимо виставки в галереї сучасного мистецтва, яку школа облаштувала в чудовому просторі.
Пйотр Тимохович раніше не бував у Дрогобичі. Він створює несподівані картини будинків, що відходять у минуле.
А чи хтось бачив малюнки культового українського поета Сергія Жадана? Ми покажемо їх першими у світі.
Це лише невелика частина програми. Запрошую!
Ким для вас особисто є Бруно Шульц? Як ви його сприймаєте? Що найбільше захоплює у його постаті?
Важко відповісти так, щоб не впасти в банальність. Шульц забрав у мене понад двадцять років життя. За цей час було стільки професійних і особистих перипетій, а ж я міг би натомість їздити, скажімо, на затоку Аркашон, до Сардинії чи в Бещади.
Чим довше я його знаю, тим менше, здається, знаю. Навколо його постаті наросло надзвичайно багато міфів, перекручень і фальсифікацій біографії, а ще більше – щодо місцевого колориту та історичного контексту. Їх уже неможливо так легко розвіяти вітром фактів.
Мене дивує, наскільки відрізняється сучасне бачення епохи Бруно Шульца та її культурного контексту – від історичного до літературознавчого – від того, як їх сприймали раніше.
Достатньо зайти до краєзнавчого Музею Дрогобиччини в Дрогобичі, де залу з випадковою колекцією меблів невідомого походження показують як робочий кабінет письменника. І багато людей у це вірять. І нічого з цим не вдієш.
Іноді мені спадає на думку трохи божевільна максима: «Скажи мені, що ти думаєш про Шульца, – і я скажу тобі, хто ти».
Чому Шульца варто читати сьогодні, особливо сьогодні?
Оповідання Бруно Шульца варто читати сьогодні – до або після кожного випуску телевізійних новин, незалежно від того, де ми живемо.
Вони є ліками від гнітючої оповіді про світ – локальний і глобальний, – яка звідусіль оточує нас своїм зловісним булькотінням, намагається обліпити наш розум і почуття, паралізувати нас.
Шульц – це порятунок. Рятувальне коло. Порада, де шукати сенс власного існування.
Водночас це прослава й утілення всього, що приховане у слові; нагадування про те, чим є мова – тавром людяності, література та її метафізична чарівність.
На прикладі ШульцФесту: чому важливо, щоб постаті, які належать одночасно до кількох культур, не розділяли їх, а навпаки – поєднували? Чи можливо це сьогодні?
Це важливо тому, що завдяки таким постатям ми дивимося далі, ніж кінчик власного носа. Якщо, звісно, взагалі хочемо й уміємо дивитися далі.
Варто запитати письменників і митців з усього світу, що саме їх зворушує в оповіданнях Бруно Шульца. Людей, занурених у зовсім різні суспільно-політичні системи, які живуть на різних континентах і працюють у різних галузях культури.
Варто, наприклад, запитати американський гурт Tin Hat з Лос-Анджелеса, що поєднує джаз, фолк і авангард та записав альбом із музичними інтерпретаціями мотивів шульцівських оповідань. Варто запитати Сабуро Тешіґавару з токійського театру Karas, чому він... станцював прозу Шульца. Або – вже подумки – поставити це запитання Роберто Боланьйо, найвидатнішому чилійському письменникові, адже герой його роману, переслідуючи злочинців місцевої фашистської хунти, читає том Шульца.
І, зрештою, варто запитати Олега Ліпцина, одного з провідних українських режисерів експериментального театру, який у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка в Києві – одному з найважливіших театрів країни – блискуче поставив «Деміурга» за мотивами прози письменника з Дрогобича.
Універсалізм Шульца перемагає.
