«Завжди клопоти з Вами»
Однак стосунки між Ґедройцем та Осадчуком укладалися не без проблем. Джерелом безнастанних фрустрацій Ґедройця було те, що Осадчук не дотримував термінів і з запізненням відповідав на листи. Ось вибрані фрагменти з листів редактора «Культури»:
Мовчите як заклятий.
Завжди клопоти з Вами.
Чи є якась людська сила, котра змусила б Вас до писання листів?
Боюся, що при найближчій зустрічі уб'ю Вас, попри необхідність нормалізації польсько-українських стосунків.
Знаємося добре двадцять п'ять років, але на пальцях однієї руки можна порахувати дотримання Вами обіцяних термінів.
Поведінка Ваша і Ваших друзів напевно справить, що на старість я стану ендеком.
Це заледве кілька прикладів напів серйозної, хоч і вбраної у жартівливу форму критики. Попри те, що Ґедройць часом погрожував: «Вже давно прирік я собі, що ніколи до Вас у жодній справі не звернуся, бо Ви не тільки її не вирішите, а навіть не відпишете», — то щоразу писав, піддаючи справу забуттю. Знайомство з Осадчуком було надто важливе, бо в середовищі української еміграції Редактор не мав важливішого контакту.
Бувало, що й Осадчук сердився на Ґедройця:
Прецінь publicity в «Neue Zürcher Zeitung» для «Kultury» повинно бути питанням цілком незалежним від Вашого настрою чи антипатії щодо моєї особи.
Ґедройць також бував розчарований тим, що Осадчук не виявляє розуміння для його ідей. У 1969 році писав:
У Львові Цвинтар Орлят у стані цілковитої руйнації. (...) якби кардинал Сліпий звернувся до українців із закликом упорядкувати цвинтар і допомогти зберегти польський костел [ймовірно, йдеться про костел св. Антонія], то це могло би мати величезний вплив на еволюцію поглядів як поляків, так і українців. (...) Незалежно від сварок і боротьби (...), не змінимо факту, що поєднує нас кількасот років історії (...), не дасться викреслити польських зв'язків і слідів у Львові. Сьогодні, коли історія вирішила спори щодо кордону, напевно час подбати про ту спільну історію з обох боків.
Проте Осадчук не відгукнувся. Через кілька місяців Ґедройць підсумував:
Судячи з Вашого мовчання, з Кардиналом нічого не вийшло. Дуже шкода. Брак уяви з обох боків губить наші народи.
Иншим разом приречено стверджував:
Важко щось зробити з поляками, та ще гірше з українцями.
Тема культурних благ повернулася 1990 року в листі Осадчука, в якому він ділився своїми враженнями з Холмщини, Перемиського воєводства і Лемківщини:
Картина, що вражає масштабом спустошення, дикого, ба радше варварського нищення цвинтарів, церков, дзвіниць (...), навіть Римо-Католицька Церква бере участь у цьому варварстві під плащиком місії рекатолизації.
Результатом цього стала гостра стаття Осадчука в «Культурі» (1990, ч. 9) під назвою «Що ж далі, панове поляки?».
Хоча Ґедройць і Осадчук знали, що борються за спільну справу, та далеко не завжди погоджувалися один з одним. У 1984 році Осадчук писав:
Для українських інтелектуалів у Львові постійне присвоєння [з боку поляків] Никифора неприйнятне. Вимагають від нас на Заході засудження цього викрадення прізвища і творчости.
Нарікав також на «Tygodnik Powszechny», який ніби «не хоче заступитися за українців». На що Ґедройць відповідав, здивований, що «якраз навпаки», натомість «вести війну за Никифора, мені здається, просто несерйозно».
Темою спорів було також питання Росії і ставлення до російської еміграції. Коли 1991 року «Культура» надрукувала текст Солженіцина, Осадчук, обурений, писав:
Боюся, що в Україні і в еміграції постане фронт проти «Культури». Може дійти до того, що жоден український автор не буде друкуватися у Вашому часописі.
Ґедройць на те йому відповів, що прочитав листа з «найбільшою прикрістю. Дуже мені нагадав кореспонденцію, яку я отримував після публікації, що вважаємо, що Львів належить Україні, а Вільно Литві. Не припускав я, що Вашим взірцем може бути Коновалець, а не Петлюра (...). Я дуже не хотів би, щоб наша дружба і співпраця так закінчилися».
Дружба таки тривала.