Епідемії у Львові в дослідженнях Луції Харевич, або Чому варто читати старі книжки про давні пошесті

Якби європейці краще знали історію свого континенту, то, мабуть, під час вибуху епідемії коронавіруса поводилися б раціональніше. Такий висновок спадає на думку, коли занурюєшся в дослідження, присвячені заразним хворобам, які в минулому навідували Європу.

Однією з таких цінних, та, на жаль, призабутих наукових розвідок є монографія Луції Харевич «Пошесті у давньому Львові». Книжка польської історикині, видана накладом Товариства Любителів Історії Львова, побачила світло денне 90 років тому. Попри поважний вік, це дослідження вражає своєю суголосністю із питаннями, які на порядок денний поставила пандемія коронавіруса.

Миниатюра — Луція Харевич, бл. 1918. Фото: Вікіпедія

Луція Харевич (Łucja Charewiczowa, 1897–1943) — одна з небагатьох жінок, які зробили блискучу кар’єру вченого-історика в міжвоєнній Польщі. У 20–30-ті роки минулого століття вона займалася академічною та музейною діяльністю у Львові, історії якого присвятила значну частину своїх праць. Варто згадати, що більшість її робіт підписані жіночою формою чоловікового прізвища — Харевичова (Charewiczowa). Наукові інтереси дослідниці сформувалися під впливом викладачів львівського Університету Яна Казимира, зокрема професора Яна Птасьніка, видатного медієвіста, історика культури. Під його керівництвом 1924 року вона успішно захистила докторську дисертацію «Торгівля у Львові в XV ст.» (Handel Lwowa w XV w.). Своєрідною квінтесенцією поглядів Луції Харевич на роль історичної науки в житті суспільства є її роздуми з передмови до монографії про історію галицького міста Золочів. У 1929 році вона писала:

Нині завдання історії полягає у формуванні світогляду, що веде до розуміння генези людства, цього нескінченного процесу становлення й еволюції, чиїм продуктом ми самі є і в якому самі творимо зачин майбутнього.

Більшість своїх робіт історикиня присвятила Львову, його мешканцям і матеріальній культурі міста, водночас у багатьох її працях важливе місце займає проблематика щоденного життя польок в минулому. На думку польського дослідника Анджея Стемпніка, нерідко Луція Харевич була піонеркою в дослідженнях, які стосуються львівської історії. Він високо оцінює науковий рівень її публікацій:

Всі вони написані професійно, а водночас доступно. У міжвоєнний час її зараховували до найліпших польських «істориків-урбаністів».

Загалом Луція Харевич написала близько 100 наукових робіт різного обсягу. Серед найбільш цитованих її публікацій варто згадати такі, як «Торгівля в середньовічному Львові» (Handel średniowiecznego Lwowa, 1925), «Історія міста Золочів» (Dzieje miasta Złoczowa, 1929), «Путівник по найважливіших пам'ятних місцях Східної Малопольщі, пов'язаних з діяльністю короля Яна Собеського» (Przewodnik po najważniejszych zabytkach Małopolski Wschodniej związanych z dziejami króla Jana III Sobieskiego, 1933), «Чорна Кам’яниця та її мешканці» (Czarna Kamienica i jej mieszkańcy, 1935), «Жінка в давній Польщі» (Kobieta w dawnej Polsce, 1938), «Історіографія та вшанування Львова» (Historiografia i miłośnictwo Lwowa, 1938).

Варто зазначити, що предметом наукового зацікавлення польки-львів’янки була й організація українського жіночого життя в тогочасній Галичині, якому вона присвятила розвідку «Український жіночий рух» («Ukraiński» ruch kobiecy, 1937). Про чисельні ініціативи українського жіноцтва вона писала в дусі тодішньої польської національної політики, та не без поваги до завзятості українок.

Прикро, та книжка «Пошесті у давньому Львові» опинилася в тіні згаданих публікацій історикині. Як зазначала сама Луція Харевич, до вивчення історії епідемій її підштовхнули дослідження процесів економічного розвитку міста. Вона дійшла висновку, що міська громада відчуває наслідки епідемій значно довше і глибше, ніж результати облог, штурмів та пожеж. І пояснювала чому:

Вогонь знищував тільки майно людей, але не їх самих, натомість найрозпаленіші гармати і мушкети не метали так смертоносних куль, як тоді ще не досліджені, а знані тільки своїми страшними наслідками бацили зарази.

Порівняно невелика за обсягом робота Луції Харевич (90 сторінок) насичена цікавими фактами, що стосуються історії заразних хворіб у Львові в XIII–XVIII ст. Історикиня ретельно збирала інформацію про спустошливі для міста епідемії у манускриптах, що стосуються його соціяльно-економічного розвитку, а також у документах приватних осіб, наприклад, заповітах заражених людей. За даними дослідниці, протягом 450 років місто відвідала 51 епідемія. Іноді спалахи чуми або холери траплялися щорічно (наприклад, у 1650, 1651, 1652, 1653 роках), поглинаючи тисячі людських життів. Зокрема під час епідемії чуми 1704–1705 років померло 10 тисяч львів’ян.

Структура дослідження Харевич укладена за хронологічним принципом — від Середньовіччя до останніх десятиліть існування Речі Посполитої, але в канву оповіді нерідко включені роздуми авторки про культурно-поведінкові стереотипи городян під час епідемій.

У давньому Львові, як і у всій Європі, не знали справжніх причин поширення заразних хворіб. Проникнення смертельно небезпечних недуг до міста, як правило, пояснювали поганим «моровим» повітрям, тому епідемії називали «моровицями». Втім, вже в Середньовіччі, а тим більше в XVII–XVIII ст., у Львові застосовували цілком раціональні правила, які перешкоджали розповзанню зарази. Деякі з описаних у праці Харевич львівських практик періоду епідемій можна порівняти з сучасним «соціальним дистанціюванням», наприклад, масове закриття крамниць, шинків, навчальних закладів, самоізоляцію мешканців по домівках і навіть припинення богослужінь. А як же співзвучні теперішнім суспільним настроям спостереження львівського аптекаря Яна Алембека (поч. XVII ст.), використані авторкою дослідження! Історикиня цитує втрачений рукопис цього фармацевта «Аптека мого досвіду як у Німеччині, так і в Польщі та Італії з періоду морового повітря» (Apteka mego doszwiatczenia jak w Niemczych tak Polsze y we Włozych czasu powietrza morowego). Ось як Алембек описував настрої та суспільне життя в період епідемій 400-річної давнини:

Страх за себе і родину, вбачання в кожній немочі виявів зарази, примусове відтинання себе від світу та брак всяких вісток, бракує їжі, ліків, бракує лікарської помочі та духовної поживи, бо костели закриті, а духовенство розпорошене, робота стоїть, слуги не слухають наказів, сваволя дітей, послаблення сімейних і дружніх стосунків.

Луція Харевич звертає увагу на те, що протягом століть спостерігаючи за динамікою епідемій, львів’яни накопичили корисні знання про заразні хвороби. Зокрема, вони зауважили, що темп поширення епідемій знижувався в зимові місяці, але різко зростав навесні. Цікавий також той факт, що на початку XVIII ст. львів’яни знали про можливість передачі інфекцій контактним шляхом, зокрема за посередництвом грошей. Як наголошує історикиня, страх перед зараженням був настільки великий, що городяни, затикаючи носи, передавали один одному гроші на тарілках.

Водночас спалахи епідемій супроводжувалися панічними настроями, а нерідко хвилею взаємної підозріливости, ворожнечі і насильства. За словами Луції Харевич, в такі періоди неймовірно поширювалися забобони, які не мали нічого спільного з християнством. Авторка підкреслює:

З'являлося також шалене прагнення шукати допомоги у вищих сил, що їх не підтримує і не рекомендує церковна влада, тобто повернення до первісних вірувань, забобонів і амулетів.

Часто під час епідемій забобонні городяни шукали винуватця жахливих лих. Траплялося, що цапом-відбувайлом ставала єврейська меншина міста, бо саме її звинувачували в поширенні зарази.

Так сталося, що Луція Харевич, дослідниця історії пошестей, сама померла від інфекційної хвороби. За підпільну освітню діяльність в окупованій Варшаві її ув’язнили в концтаборі Аушвіц-Біркенау. Зі спогадів її товаришок відомо, що восени 1943 року у таємному «клубі під смітником» вона прочитала співв’язням останню у своєму житті лекцію — про минуле Львова.

У грудні того ж року Луція Харевич стала однією з жертв епідемії тифу, який збирав своє жниво серед виснажених концтабірними умовами жінок.

Вже після власної смерті Луція Харевич... врятувала життя ув’язненій в Аушвіці письменниці Кристині Живульській, яка по війні написала вражаючі спогади «Я пережила Освенцім». У 1944 році есесівці намагалися з’ясувати, котра з ув’язнених пише антифашистські вірші, що поширювались у концтаборі. Коли вони майже вийшли на слід Живульської, одній із затриманих вдалося переконати німців, що вірші писала померла в 1943-му Харевич.

Насамкінець слід зазначити, що призабуте дослідження Луції Харевич, видане 90 років тому, заслуговує на увагу не тільки сучасних істориків, але також культурологів і соціальних психологів, особливо беручи до уваги актуальні світові явища, викликані пандемією коронавіруса. Важко-бо не погодитися з Шимоном Вжесінським, автором найновішої польської монографії, присвяченої історії епідемій, який вважає, що сучасна людина при зіткненні з небезпечною заразною хворобою багато в чому поводиться саме так, як її далекі попередники.

Мова Ukrainian

Луція Харевич

Золочів

Львів

Університет Яна Казимира

Аушвіц