Хоча одним із найупізнаваніших мотивів його творчості є коні, Вільконь зізнається, що все життя мав до них складне ставлення.
– Я їх люблю, але боюся. Мабуть, це залишилося ще з дитинства.
Він згадує дідову кобилу Баську, яку чистив лише з одного боку, бо з іншого вона притискала його до стіни, а також російського коня, який одного разу пробіг по ньому.
– Пам’ятаю удар копитом у стегно, а потім у спину. Можливо, звідси й цей страх.
І все ж саме коні безперервно повертаються у його творчості.
– Найкрасивіший – арабський кінь. Міцний корпус, тонкі ноги, ця голова, цей хвіст. Араб уміє демонструвати власну вроду так, як жодна інша тварина.
Арабські «Вільконіки» – характерні коні Вільконя – прийшли до його творчості з античних ваз.
– Я запозичив їх у греків: цей корпус і тонкі ноги.
Про коней він говорить як про танцівників.
– Коли лоша біжить поруч із дорослим конем, виходить справжній балет. Жереб’ячий балет. Це один із образів мого дитинства.
У книжці «Дика» з’являються, однак, не арабські коні, а польські коники – нащадки диких тарпанів, невеликі, кремезні, первісні.