Dyba & Lach: Навчитися річки, дикості

_dyba_adam_lach_maslow_v9a8170.jpg, default, Диба і Адам Лях, фот. Rafał Masłow

«Річка, що прокидається навесні, звучить неймовірно. Вона переповнена звуками», – каже Диба Лях. Адам Лях додає, що Буг надвечір має в собі щось «від дикого джерела: з’являються химерні форми, чуєш звуки, яких не можеш розпізнати».
З авторами фільму «Приношу тобі дикість» розмовляємо про 40-денну річкову одіссею від Бугу до Одри, яку вони здійснили разом із музикантом і активістом Міхалом Зиґмунтом.

Що для вас означає дикість?

Диба: Це надзвичайна цінність. Вона є як станом довкілля, так і станом духу. Ми її втрачаємо, але водночас тужимо за нею. Гадаю, проблиски бажання дикості, як це не парадоксально, на противагу до решти світу, саме починають пробуджуватися.

Адам: Кожен елемент природи є дикістю. Сьогодні я залишив сорочку на лежаку, а коли згодом вдягнув її, то з-під коміра виліз чорний павук, а потім – мураха. Дикість – джерело найщиріших, найбільш первісних емоцій. Неважливо, ким ми є і де перебуваємо – краєвид дерев, що танцюють на вітрі, завжди говорить до нас так само, тією самою мовою. Так само і з любов’ю – її неможливо вдавати.

Picture display

standardowy (864px desktop)

«Приношу тобі дикість», режисер Диба Дях, оператор Адам Лях, фот. Adam Lach

Picture image

adla_zygmunt_004.jpg

Як ви знайшли форму, щоб розповісти про зв’язок людини з природою?

Диба: За кільканадцять хвилин після того, як побачили оголошення Міхала Зиґмунта про те, що він пливтиме за дикістю для Одри, ми йому зателефонували і спитали, чи візьме він нас із собою. На півтора місяці ми поселилися з Адамом в машині й намагалися бути якнайближче до Міхала: засинати й прокидатися там само, що й він, але насамперед – відчути той самий рівень відсутності комфорту. Коли ми відмовляємося від того, що нам пропонує сучасний світ, раптом з’являються зовсім інші цінності й емоції – ми стаємо відкритішими на кольори та звуки природи. Вся ця розповідь, візуальна й звукова мова фільму, постала з нашого досвіду перебування на річці.

Адам: Ми довго шукали тему для фільму. За рік до цієї подорожі дивилися на Одру і були безпорадні [влітку 2022 року внаслідок екологічної катастрофи загинуло щонайменше 200 мільйонів водних організмів – прим. А.В.]. Медіа швидко про це забули.

Диба: Ніхто не поніс за це відповідальності.

Адам: Ми хотіли розповісти щось, що не було би безпосередньою історією, суто репортажною. Міхал Зиґмунт чудово говорить, аби дозволити собі на десять хвилин цілковитої відсутності руху в природі. А я кажу: дай собі хоч би шість хвилин – не обов’язково над річкою, а бодай біля одного дерева – подивись на нього, і воно щось із тобою зробить. Ми бачили, що Міхал – завдяки його винятково вразливій натурі й автентичності стане ідеальною матрицею для цієї історії; що ми зможемо ввійти в річку.

Вас об’єднують з ним певні ідеї, цінності, але це не завжди означає однакові дії.

Адам: Міхал дав нам повну автономію. Він нам довірився, а ми взяли за нього відповідальність. Це досить специфічний герой…

Диба: Він незалежний, і це в ньому захоплює – те, що він живе згідно з власними принципами. Звісно, нам потрібно було притертися одне до одного, адже подорож тривала 40 днів. Ми створили групу людей, які разом вирушили в подорож по річці. Ми швидко зрозуміли, що мусимо пройти той самий шлях, що й він, – пережити річку однаково. Міхал почав нас залучати, навчав своєї річки, показував її дикість. А це часто означало, що під час зйомок ми мали бути значно тихішими, ніж нам хотілося б.

Picture display

standardowy (864px desktop)

«Приношу тобі дикість», режисер Диба Дях, оператор Адам Лях, фот. Adam Lach

Picture image

belfast_photo_festival-adam_and_dyba_lach-sowing_the_seeds_of_the_wild-04.jpg

Пам’ятаю погляд Міхала, що казав ми поглядом, аби я став ще непомітнішим. Він записував якісь звуки чутливими мікрофонами, а я мав змінити фокус, що спричиняло нечутний для мене звук.

Можна навчитися річки? Буття з природою?

Диба: Гадаю, що так. Для цього потрібно лише одне: наша присутність. Цікаво, що ми питаємо себе, чи люди можуть навчитись річки й дикості, адже це щось, з чого ми вийшли. Ми частина природи, частина екосистеми. Та про це легко забути.

Адам: Коли ми пливли Бугом на межі Підляшшя й Люблінщини, то було чудово видно, як всі обійстя обернені до річки. А на Мазовші – навпаки, всі хати наче відсунуті від річки. Ми підійшли до одного господаря й запитали, як пройти до Бугу. Перш ніж відповісти, він мав мить подумати, згадати, як звивається одна з найдикіших річок Європи. А освіта, культура, мистецтво – все починалося біля води…

Диба: …і ми самі складаємось з води. Це дивовижно. І обнадійливо, бо навіть якщо здається, що річки забетоновані й упорядковані, вони все одно відвойовують собі ділянки, де вони вільні.

Ви згадали про звуки. Герой вашого фільму певної миті каже про річку: «Вона прийшла до мене у звучанні, багаторівнева, з тонами, яких я раніше не чув».

Диба: Річка, що прокидається навесні, звучить неймовірно. Вона переповнена звуками. Лунає насамперед голосами птахів. Але був ще один звук, який Адам почув із човна, а я – лише у записі: звук річки, що виходить із берегів, заливає поля й луки.

Адам: Наче водоспад.

Диба: Так є лише в дуже небагатьох місцях у Польщі, бо люди прагнуть контролювати ріки, регулювати їх.

Picture display

standardowy (864px desktop)

«Приношу тобі дикість», режисер Диба Дях, оператор Адам Лях, фот. Adam Lach

Picture image

adla_zygmunt_002.jpg

Адам: Ми живемо біля озера, тож там завжди щось відбувається. Але те, що мене захоплює в річці – це тиша. Хоч вона й не повна, бо чути, наприклад, звук повітря. Я люблю річку надвечір – коли вона засинає, а пробуджуються істоти, які боялися сонячного світла. Ніч стає прекрасною, величною. Я тужу за Бугом у сутінках – він неймовірно синій, навіть трохи пурпуровий. Має щось від дикого джерела: з’являються дивні форми, чуєш звуки, що їх не в змозі ідентифікувати. Я також скучаю за нудьгою на річці.

Міхал Зиґмунт в одному з інтерв’ю казав, що кожна річка – інакша, має власний характер.

Адам: Вони різні, але водночас становлять єдність.

Диба: Мені здається, що вони відрізняються тим, що знаходиться довкола, які люди живуть біля них. Буг має право розливатися на луки. Потужність Вісли у її розмірах. На Верхньонотецькому каналі, вузькій, упорядкованій смузі води, повній бетонних шлюзів, ми бачили найрідкісніші види птахів. А над Вартою, коли пливеш повз Рогалін біля Познані, ростуть старі величні дуби – й раптом почуваєшся, наче в Ширі (з книжки «Володар перснів» – прим. пер.). І нарешті Одра, що має широкі заплави, а завдяки тому, що є прикордонною рікою, не настільки забудована людським краєвидом. Кожна з них була інакшою, і водночас відчувалося, що ріка – це таке суще, яке має спільні риси, незалежно від того, як люди називають її ділянки.

Адам: По річці трохи видно, щаслива вона, чи ні. Там, де даємо їй простір, вона дуже багато дає взамін.

Picture display

standardowy (864px desktop)

«Приношу тобі дикість», режисер Диба Дях, оператор Адам Лях, фот. Adam Lach

Picture image

belfast_photo_festival-adam_and_dyba_lach-sowing_the_seeds_of_the_wild-03.jpg

А як щодо шлюзів – що більше перешкоджало вам під час подорожі: природа чи люди?

Диба: Неймовірно, що це людина вирішує, коли починається сезон, у який можна плавати по річках. Парадокс у тому, що водні маршрути відкриваються якоюсь інституцією найчастіше тоді, коли – через гідрологічну посуху, потепління клімату – води в річках стає менше і не можна проплисти. З іншого боку, сам маршрут від Бугу до Одри був би неможливий, якби річки не були певним чином врегульовані, з’єднані людиною. Міхал провів десятки телефонних розмов, щоб дізнатися, коли й які ділянки маршруту відкриють. Це було дуже сумно як для нього, так і для нас – уперше ми зіткнулися з такого роду бюрократією на річці.

Адам: Абсурдною бюрократією. Бо насправді ніщо не заважає пустити людину. На Заході теж є шлюзи, але користувачі водних шляхів самі їх відкривають і закривають. Міхал свідомо обрав такий час для подорожі тому, зокрема, що навесні природа пробуджується до життя і дикість відчувається особливо виразно. Але також тому, що тоді просто у ріках є вода.

Минув рік від прем’єри. Ви стартували з високої ноти: фестиваль Millennium Docs Against Gravity, відзнака Green Warsaw Award. Що було далі?

Диба: Це чудово мати дебют із повнометражним фільмом на важливому фестивалі. Але для нас важливішим було те, що фільм повернув тему Одри до ЗМІ.
Ми не очікували таких масштабів – майже мільйон глядачів, користувачів інтернету натрапили на назву фільму. Відновилися поглиблені дискусії, ми привернули увагу Міністерства клімату та довкілля. Знаючи, що ми працюємо над фільмом, воно почало діалог із низовою ініціативою, до якої належали Міхал Зиґмунт та інші герої нашого фільму – Ришард Матецький, Лукаш Лавицький, Ева Древняк, тобто група людей, яка домагається створення Національного парку Долини Нижньої Одри. І це прекрасно, що парк з’явиться.

Джерело проблем Одри лежить у Сілезії: в річку та її притоки зливають шахтні, тобто солоні води, а також інші токсичні речовини. І цього досі не вдалося зупинити. Безсумнівно, однак, суспільний резонанс допомагає. До речі, це неймовірно, що політики, які займаються захистом природи, змушені використовувати культурні твори, щоб звернути увагу інших парламентарів на ці теми.

Picture display

standardowy (864px desktop)

«Приношу тобі дикість», режисер Диба Дях, оператор Адам Лях, фот. Adam Lach

Picture image

adla_zygmunt_001.jpg

Адам: Політики мають свою мову і свій кодекс поведінки, якого ми – митці, творці, журналісти – часто не розуміємо. Наш фільм не є легким у сприйнятті – дуже чуттєвий, повільний, не говорить про боротьбу, має зачепити глядача трохи інакше. Ми показували його на зустрічі з німецькими євродепутатками, на якій були також представники німецького та польського міністерств охорони довкілля. Після сеансу німецькі депутатки Європарламенту казали, що саме ми, митці, для того і є, щоб показати їм мову, на основі якої вони можуть будувати свої аргументи. Після цього року ми почуваємося сповненими.

Диба: Після прем’єри з нами зв’язалося багато груп людей, залучених у питання клімату, охорони довкілля. Вони говорили, що цей фільм для них є формою подяки за їхню діяльність, визнанням малих жестів, які з перспективи великих наративів видаються незначущими. Вони часто кажуть про себе, що борються за безнадійні справи, тому що природа завжди програє людському почуттю безпеки чи великим грошам, корпораціям. А наш фільм дозволяє їм побачити сенс у цій діяльності.

П’ять років тому, коли ви розповідали мені про «Ревізії», ви згадували про літературу, яка вас супроводжувала в дорозі. У цій 40-денній одіссеї теж були тексти культури?

Dyba: На початку ми відчували, що нам щось буде потрібне, щоб навчитися і надихнутися. У мене є коробка публікацій і текстів про ріки, спеціальні номери про Одру, звіти. Міхал плив із книжкою «Moja prywatna Vistuliada» Войцеха Ґєльжинського і читав нам уривки. Приблизно через два місяці після завершення подорожі ми з Міхалом її підсумували і записали книгу-інтерв’ю, яке стало основою для пізніших дописаних фрагментів. Під час монтажу виявилося, що ми повинні збудувати цю розповідь з того, що нам вдалося зареєструвати. Ми вирішили, що віссю фільму буде сама ріка.

Picture display

standardowy (864px desktop)

«Приношу тобі дикість», режисер Диба Дях, оператор Адам Лях, фот. Adam Lach

Picture image

belfast_photo_festival-adam_and_dyba_lach-sowing_the_seeds_of_the_wild-01.jpg

Вирушаючи із Міхалом в подорож, ми мали спокусу знімати крізь призму польського ландшафту. Шукали трохи таких кадрів, як у «Ревізіях»: образів, що розповідають про польське суспільство, про те, як воно ставиться до ріки, що будується над водою. Але ми усвідомили, що розповідь про Польщу затьмарить розповідь про ріку. А наш герой поплив по дикість, звуки. Ми слухали польові записи Міхала, потім музику до фільму, яку написав Шимон Сутор. Уже на етапі створення фільму ми читали й дивилися речі, які були чимось протилежним до того, що ми робимо. Серіали в жанрі наукової фантастики…

Адам: Ти читала «Чарівну гору».

Диба: Так, а коли я писала «Rewizje», то читала «Війну і мир». Я завжди вибираю щось зовсім інше, формально протилежне до того, над чим працюю.

Чого ви навчилися з цієї річкової подорожі?

Диба: Відмови від комфорту. У мене таке відчуття, що цю подорож я почала трохи раніше: у 2020 році, одразу після прем’єри «Ревізій», коли я приєдналася до Школи екопоетики. Це шлях без повернення – такий спосіб взаємодії з природою, який витягує тебе з того, що пізнане, й переносить в дикість. Школа пробудила в мені певний тип чутливості, і я втягнула в це Адама…

Диба: Ця подорож, ріка й цей фільм дали нам сміливість сягнути по нові засоби вираження й шукати іншої мови.

Адам: Додали чуттєвої сміливості – коли йдеться про контакт із природою, але також відваги зробити крок назад, відступити трохи. Я вже понад 25 років пов’язаний із медіа, дуже сильно залучений у них і в оповідання про міжлюдські відносини. Завдяки подорожі з Міхалом я міг заспокоїтися, подивитися на певні речі з відстані і довіряти собі настільки сильно, щоб не боятися експериментів, а ні того, як вони будуть сприйняті. Як митці, залучені в оповідання, ми кожен проєкт робимо з внутрішнього імпульсу. І ми в ньому на сто відсотків.

«Метаморфоза» – це серія виставок, подій і показів, що відбуваються в рамках Belfast Photo Festival, які фокусуються на змінному ландшафті надвіслянської екології й суспільства. Завдяки підтримці Інституту Адама Міцкевича інсталяції, створені у співпраці з польськими митцями – Діаною Лєльонек, Анною Заґродзькою, Каролем Шимков’яком, Дибою й Адамом Ляхами та Фотофестивалем Łódź, можна побачити у ключових місцях у центрі Белфаста від 5 до 30 червня 2025 року. Події є частиною культурного сезону UK/Polska 2025, організованого Інститутом Адама Міцкевича, Польським Інститутом Культури та British Council.

Мова Ukrainian