Саме тому важливу роль у створенні екранного руху відіграли актори, яких автори запросили до співпраці. Замість малювати сторіборди, Щербовський і Лавіс користувалися допомогою реальних акторів і запрошували до роботи своїх друзів – ті спочатку розігрували сцени фільму, а згодом їхня жестикуляція і спосіб руху в кадрі переносилися на анімовані ляльки. Для цих зйомок автори навіть створили кімнати, заповнені реквізитом, подібним до того, що з’являється у фільмі.
Кріс Лавіс говорив у розмові з Deadline:
Момент, коли ми працюємо з актором, – це мить, коли сцена справді оживає і ми можемо гратися.
Мацек Щербовський додавав:
Це так, ніби фільм розгортається наживо перед нами, а наше завдання в цю мить – вибрати місце, де ми поставимо камеру. Як подивитися на те, що відбувається перед нами? (…) Якщо говорити відверто, покадрова анімація – це дуже дисциплінований процес, у якому немає місця для імпровізації. Єдина спонтанність і гра, яку ти можеш дозволити собі, – це саме ті моменти, коли спочатку працюєш з акторами. Коли ляльки вже встановлені, а світло ввімкнене, не можна бути надто винахідливим. Треба пройти шлях від першого кадру до останнього.
Готуючись до реалізації фільму, його автори мусили створити не лише моделі кінолялок, а й ретельно спроєктовані декорації, що відтворювали реальність Монреаля на зламі XIX і XX століть: міські кам’яниці з вишуканими крамницями і бідні пустки, набережну з транспортним судном, пришвартованим до берега, і ломбард, заповнений безліччю предметів. Співавтором їхнього фільму виявився… випадок і породжені ним непередбачувані події. Прикладом може бути макет будинку, який став центральним елементом значної частини кадрів і чий екранний вигляд відрізняється від первісного проєкту. У розмові з порталом канадської Національної ради з питань кіно автори згадували:
Оригінальний макет будинку ми залишили перед нашою студією, щоб він висох. Несподівано почався сильний дощ, і коли ми повернулися, флюгер уже був погнутий. Але насправді це виглядало навіть краще, ніж раніше, тож ми вирішили це використати.
Це був не єдиний випадок, який обернувся для авторів щасливою несподіванкою. Результатом непорозуміння стали також… кінолялки. Їх створювали під час епідемії коронавірусу, а санітарні обмеження не дозволяли авторам працювати пліч-о-пліч. Тому, готуючи ляльок, вони поділилися обов’язками: один робив корпуси, другий – голови маріонеток. У процесі роботи сталася помилка, точніше – непорозуміння щодо масштабу ляльок, через що готові моделі мали маленькі корпуси і непропорційно великі голови. Однак замість того, щоб перейматися цією комунікаційною невдачею, Лавіс і Щербовський вирішили скористатися несподіваним подарунком долі: ляльки із сюрреалістично великими головами стали частиною естетики фільму.
Предмети, які живуть