Ти не зовсім впевнений у використанні жестової мови в мистецтві, але такі спроби траплялися — кілька років тому з’явилася вистава Войцєха Зємільського, повністю заснована на польській жестовій мові. Утім, вона була створена з іншої перспективи, оскільки сам режисер є людиною, яка чує, і для якої жестова мова є іноземною.
Даніель Котовський, «У Республіці Польща офіційною мовою є польська», 2019, перформанс, Стробоскоп, фот. Piotr Kruszak
Погляд людини, яка чує і з цікавості пізнає цей світ, ніколи не дає повного розуміння наших проблем. Я не хочу висміювати та критикувати цю художню ідею, але перспектива, коли творець не виріс у спільноті глухих, є зовсім іншою. Люди, які чують, мають більше можливостей, вони можуть використовувати більше рішень у своїх роботах. З іншого боку, більшість глухих, які слабо знають польську мову, стикаються з труднощами, які важко подолати. Я, наприклад, добре володію польською мовою, тому мені легше функціонувати, але багато глухих мають з нею проблему, тому що рівень шкільної освіти драматично низький. В освіті немає двомовності. Це нагадує навчання когось в нашій країні англійської або китайської мови без пояснення польською мовою. До 14 років я досить слабко знав польську мову, вчителька в школі в Отвоцьку використовувала мову, якої я не розумів, тому просто зазубрював те, що прочитав. Пізніше я перейшов до іншої школи, де польську мову викладав глухий учитель, який за допомогою польської жестової мови пояснював, про що йдеться у польській мові, і це дало зовсім інші результати.
Глухі часто могли б мати набагато більші досягнення, якби тільки мали можливість отримати кращу освіту. Друга проблема полягає в тому, що глухих сприймають як бідних людей, які нічого не вміють, їх навіть вчать безпорадності, вважають, що вони не впораються. Пам’ятаю одну сумну історію: у школі на Сілезії я зустрів свого глухого ровесника, який якраз шукав роботу. Я запитав його, чим він цікавиться, і де хотів би працювати. Він відповів, що замість роботи, яка відповідає його інтересам, він би краще просто працював у складі. Бо всі кажуть, що пакувальник — це робота саме для глухого. Це така нав’язана безпорадність і, на щастя, ситуація повільно змінюється, особливо у Варшаві.
А повертаючись до жестової мови, яку використовують люди, які чують, то в мене немає проблем із використанням її як джерела натхнення. Наприклад, мені подобається робота Боґни Бурської «Бунт глухих» [«Bunt Głuchych», вистава та фільм, які відсилають до історії 1988 року, коли завдяки мобілізації глухих студентів у Gallaudet University у Вашингтоні було призначено першого в історії глухого ректора — прим. ред.], тому що вона добре показує проблеми різних груп. Однак коли хтось обирає за тему просто глухих людей, у мене часто виникають змішані почуття.
