Особливий подив картини Матейка викликали в паризьких Салонах (при цьому вони здобували там нагороди). Критики, побачивши полотна польського майстра, серед іншого вигукували: «це не картина, а музей» (про «Ґрюнвальдську битву»), «глядачеві загрожує хвороба очей» і «старий, поїдений міллю килим» («Прусська присяга») або «японський салат» («Орлеанська діва»).
Що трапилося 15 липня 1410 року?
Можливо, наші уявлення про історію Польщі склалися завдяки Матейкові. Професорка Марія Попженцька колись зауважила, що єдина дата з історії Польщі, відома всім її співвітчизникам, — це 1410 рік. Мабуть, не випадково єдина загальновідома картина, яка до неї відсилає — це «Ґрюнвальдська битва». А єдиний художник, який відомий усім полякам, є її творцем. Пьотр Сажинський, пишучи про Матейка в «Політиці» («Matejko kochany i odrzucany» — «Polityka», № 26/2013 (2913)), від себе додавав:
Хтозна, може, якби колись Матейко замість сутички з тевтонськими лицарями вирішив, наприклад, масштабно вшанувати битву під Кірхольмом, сьогодні ми, вирвані з найглибшого сну, пригадували б події 1605 року.
Незалежно від того, чи Матейко справді мав таку велику силу переконування (див. нижче про Ґрюнвальдську битву), саме завдяки йому в свідомості поляків вкорінилося багато історичних моментів — від спротиву Рейтана першому поділу Польщі до сцени Прусської присяги. А от скільки в цих уявленнях історичної правди — це вже інша справа...
Тим гірше для фактів
А власне — чи був Матейко історичним художником? На перший погляд — так. Однак якщо уважно придивитися до його картин, то виявиться, що їм бракує уваги до історичних деталей, що є вирішальним для цього жанру. Марія Попженцька так писала про аісторичні вольності в історичних картинах Матейка:
У широкоформатних картинах Матейка відсутня єдність місця, часу та дії. Рейтан — це підсумок подій, розділених майже двадцятьма роками, Баторій просторово пов’язує Псков і Великі Луки, а часово — переможні московські війни і мирні переговори, неодночасні епізоди битви показані і в «Ґрюнвальді».
Подібних неточностей у художника набагато більше: Анна Яґеллонка, яка слухає проповідь Скарги, на той момент уже давно померла, Станіслав Авґуст, Коллонтай і Міхал Чарторийський не були присутні на сеймі 1773 року, під час якого протестував Рейтан, багато свідків написаної Матейком Прусської присяги (Бентман, Боннер, Анна Мазовєцька) у 1525 році вже були мертві, напівоголений воїн б’є Великого Магістра національною реліквією — списом святого Маврикія, що досить малоймовірно.
Напрошується висновок: Матейко на вчителя історії радше не надається. Але попри це він ним став — і навіть кимось значно більшим.
Чи був Матейко художником?
Відповідь, здавалося б, очевидна: «Він писав? Писав. Фарбами? Фарбами», — пише видатний історик мистецтва Мєчислав Порембський. І все ж дослідник приділяє багато місця і часу, щоб знайти притомну відповідь на це питання. Якщо коротко — Матейко був радше національним міфологом, аніж художником національної історії:
Матейко не був «історичним» художником, який тримався фактів у традиціях ХІХ століття, він був міфотворцем, який працював у позачасовому «метаісторичному», але наповненому пам’ятками минулого, вічному тепер.
У своїх картинах Матейко був блазнем, священиком, пророком, інтеррексом і навіть королем — урешті, ці герої мають саме його обличчя. «Бо навіть якщо він і не був королем, то у своїй, можливо, божевільній, але не позбавленій внутрішньої злагодженості уяві вважав себе за рівного королям», — пише Порембський.
Скарга і Станьчик, або Священик і блазень
Ця пара Матейкових героїв чи не найкраще символізує підхід художника до історії своєї країни. Матейко наділив їх своїми рисами — він ототожнювався з ними. Мєчислав Порембський так охарактеризував цю пару:
З одного боку, королівський блазень, глибоко стурбований долею батьківщини, у моменти не тільки невдач (втрата Смоленська), а й справжніх чи лише удаваних тріумфів (Прусська присяга). З іншого боку — священик, що кидає грім і блискавки з вівтаря — класична діалектична пара Лєшека Колаковського.
Російська присяга?
Це одна з найзагадковіших і навіть сенсаційних картин у творчості Матейка. Тема так званого «Руського поклону» повернулася за дивних обставин у 2011 році, на який припадала 400 річниця принесення присяги царем Василем Шуйським та його родиною перед королем Сигізмундом. Тоді залунали голоси, що картина Матейка, на якій зображена ця подія, тобто «образ національного тріумфу», недостатньо експонована, і що її дарма ховають у фондосховищах Національного музею у Варшаві. Однак невдовзі виявилося, що картина, яку називають «Російською присягою», зберігається в будинку Яна Матейка в Кракові, а її не дуже помітне місце збереження музейники пояснювали не стільки поточною політичною ситуацією, скільки посереднім мистецьким рівнем полотна.
Цікаво, що свою картину «Цар Шуйський на Варшавському сеймі» Матейко написав за мотивами втраченої картини Томмазо Долабелли «Прийом Шуйських у Сенатській залі 1611 року». Багато років ця картина (разом з іншим полотном із зображенням взяття Смоленська) прикрашала кімнати Королівського замку, при цьому вже в XVII столітті чергові російські царі вимагали прибрати зі стін замку сцени, що принижують Росію. Зрештою, дві великі картини, ймовірно, були викрадені російськими військами в 1707 році, і їх досі вважають втраченими. Сам твір ми знаємо з гравюри Томаша Маковського, створеної за втраченою версією картини Томмазо Долабелли.
«Ґрюнвальдська битва», тобто великий твір
«Ґрюнвальдська битва» була безпрецедентним твором у польській культурі — і не лише завдяки своїм розмірам. Це був перший живописний твір, якого з нетерпінням очікували в польському суспільстві. Прем’єра картини була надзвичайно урочистою — під час церемонії відкриття (до цього такі церемонії влаштовували тільки для пам’ятників) у резиденції міської влади Матейку вручили скіпетр. Готуючись до написання картини, Матейко побував на Ґрюнвальдському полі — дорогою на вокзалах його зустрічали натовпи захоплених людей, у містечках навіть готували спеціальні вистави, діти декламували вірші. Усе це було абсолютно нечувано: до жодного польського художника ніколи так не ставилися — ані до того, ані після.
Після здобуття незалежності Ґрюнвальдська битва, а разом із нею і картина Матейка, посіли важливе місце в підручниках і в головах учнів. Після Другої світової війни Ґрюнвальд часто порівнювали з перемогою над фашизмом.
При цьому як твір мистецтва картину неодноразово піддавали критиці. Біограф Матейка Станіслав Тарновський порівняв композицію «Битви» з розворушеним вуликом Дзержона, розкритим пасічниками, які хотіли побачити, що відбувається всередині. Марек Ростворовський був більш різким і порівняв зображення з розрізаним сальтисоном.
Mатейко і нащадки
«Битва» — це картина Матейка, яку найчастіше переосмислювали та пародіювали, а останнім часом перетворювали на меми. Пародійний етюд Виспянського можна вважати однією з перших реінтерпретацій. «Битва» також є елементом відомої роботи Едварда Красінського 1997 року, в якій митець використав репродукцію картини в натуральну величину, обмотавши її своєю знаменитою синьою стрічкою. Крім того, він розмістив на картині відчинені двері, а в них — фотографічний автопортрет.
Едвард Двурнік створив нову, сучасну версію «Битви», яку свого часу показували на Вавелі, — це була битва всіх проти всіх. Тема Ґрюнвальду була порушена і у відеороботі Боґни Бурської — художниця співставила всі доступні сучасні візуалізації цієї битви: від комп’ютерних екранізацій, ігор та реклами до записів щорічної реконструкції битви.
«Битва» також мала свої втілення в дереві — репліка Яна Папіна у вигляді барельєфа з дерева липи — та в тканині. У 2011 році вишитий варіант «Битви» було показано на виставці «Поруч» у Берліні.
Інший твір Матейка — «Прусська присяга» — надихнув Тадеуша Кантора. На його основі він створив амбалаж (1975). «Загорнувши твір і його окремих героїв, він наче відправляв їх у сховище історії, зробивши виняток тільки для найбільш характерного персонажа Станьчика — здавалося б, єдиного живого й актуального героя сьогодення», — писав Пьотр Сажинський про цей твір Кантора.
Кантор є одним із митців, які, на думку Мєчислава Порембського, належать до національної лінії мистецтва, започаткованої Матейком — у ХХ столітті її продовжили такі худолжники як Маурицій Ґоттліб та Яцек Мальчевський, Виспянський, а також Віткацій, Новосільський та Тадеуш Бжозовський. Останній створив великоформатну картину «Папаґаї та перокети» у краківських Суконних рядах — у цих, здавалося б, абстрактних й нерозбірливих, хаотичних мазках уважніший спостерігач міг розгледіти кінські голови, схрещені лицарські списи та фрагменти обладунків і гусарських крил.
Рімейки і меми
Схоже, Матейко чудово надається для всіляких мемів. Ще під час воєнного стану його твори використовували як символ: дехто, мабуть, пам’ятає парафраз «Рейтана» із написом «Солідарність».
Це ж зображення було використано для створення культової обкладинки книги Марії Яніон «Перед обличчям зла» («Wobec zła»), на якій Рейтан стилізований під вампіра. Цей комунікативний потенціал картин Матейка найкраще використано в інтернеті — тут Матейко виступає переважно як співтворець, а точніше постачальник сировини для нескінченної кількості мемів.
Переклад: Марія Шагурі