Чому Кантор був великим митцем?

kossakowski koncert morski kantora msn_6409828.jpg, default, Евстахій Косаковський, «Морський концерт (Панорамний морський хепенінг)», 1967; © Анка Пташковська; негативи і слайди є власністю Музею сучасного мист, Чому Кантор був великим митцем?

#мультимедіа

#театр

Нагадуємо п’ять причин незгасної популярності найвідомішого польського художника XX століття. Мистецтво було для нього всім — що ж залишилося нам від нього сьогодні?

Тотальний митець: театр на полотні / живопис на сцені

Тадеуш Кантор у штаб-квартирі Cricoteki, 1983, Краків, фот. Тадеуш Рольке / Agencja Gazeta

Для польського мистецтва він є тим, ким для німецького є Йозеф Бойс, а для американського — Енді Воргол. Творець абсолютно окремого бачення театру, активний учасник неоавангардних революцій, оригінальний теоретик, новатор, глибоко вкорінений у традиції, маляр-антиживописець, геппенер-єретик, іронічний концептуаліст — це лише деякі з його численних облич
— писав Ярослав Сухан у вступі до каталогу виставки «Тадеуш Кантор. Неможливе» в Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» (2001).

Він був одним із найвідоміших сучасних польських художників і водночас найвидатнішим театральним творцем XX століття. У багатогранній творчості Тадеуша Кантора не було жодної сфери, яка мала б пріоритет. Він писав картини, створював сценографії до вистав інших митців, режисував власні спектаклі, сам у них виступав, писав маніфести і реалізовував гепенінги. Його творчість найбільше оцінили в театральному середовищі, хоча саме за живопис він отримав престижну премію Рембрандта.

Дружня до Кантора критикиня Анка Пташковська зазначає, що він не стільки малював, скільки здійснював акт малярства. «Це вже не мало нічого спільного із написанням картини, де художник є майстром, що контролює свій твір. Кантор знищував і творив малярство. У величезній напрузі. З однаковою волею до руйнування і до створення».

Сам він пояснював, що втратив довіру до мистецтва, яке лише відтворює об’єкти і постаті, в останні роки війни. І саме тоді він відкрив для театру і повернув до життя предмети, приречені на викидання. У його виставах старі меблі, зношений одяг і використані речі ставали вічними. У 60-х роках, паралельно із західними художниками, Кантор замінив створення образотворчих творів на дії — гепенінги.

Мене спокушало зробити «Водяну курочку» як гепенінг у театрі. Так, я знаю, що це неможливо. Гепенінг і театр за своєю природою абсолютно протилежні. Гепенінг трапляється раз і тільки раз — як вулична аварія, якої не можна повторити. Але я спробував застосувати той самий метод, який використовую в гепенінгах, — і, на мою думку, «Водяну курочку» можна грати лише раз. Звісно, може бути багато вистав, але щоразу акторам потрібні нові імпульси
— розповідав він у інтерв’ю, даному Корделії Олівер для «Arts Guardian» (1972).

Натомість театральний критик «The Guardian» Майкл Біллінґтон написав після перегляду спектаклю в Единбурзі: «Кантор використовував акторів як частини живого полотна. Це нагадувало спостереження за актом написання картини протягом години або півтори (...). З’являлося розуміння, що навіть фрагмент театру може стати живописом».

Минуло чотири десятиліття, а багатогранний геній Кантора досі не має наслідувачів.

Реформатор театру? «Я спеціалізуюся лише на собі!»

Кантор не хотів руйнувати традиційний театр. Він бунтував, ставав у опозицію до реальності, бо так був вихований — у культі всього, що було революцією і авангардом.

Я не режисер, не людина театру, просто так сталося, так склалися обставини, що всі мене визнають великим театральним спеціалістом. Це неправда. Я спеціалізуюся лише на самому собі
— повторював Кантор.

І все ж він справив величезний вплив на театр не лише в Польщі, а й у всій Європі, обох Америках і навіть в Азії.

Перш ніж почати створювати власні спектаклі, він працював із задумами інших митців, таких як Анджей Пронашко і Леон Шиллер, завдяки яким увійшов також в історію польської сценографії. Уже як зрілий творець у краківській Галереї Кшиштофори разом із Марією Яремою він почав створювати театр — Cricot 2, який невдовзі став революційним. Він викликав у глядачів сильні емоції, гіпнотизував, зачаровував мудрістю, розважав гротескністю, а реальністю доводив до сліз. А метод був простий — пояснював його сам Кантор:

Мої зусилля в театрі спрямовані на те, щоб показати людину, байдуже, якою вона є, з її вадами, але щоб це була вона, справжня, щоб там не було жодної оболонки, яку я наклав би як режисер. І це наш метод у театрі Cricot.

Кантор був режисером, який під час вистави стояв на сцені, як диригент оркестру, що творить твір у реальному часі. Він був відомий своєю суворою дисципліною, яку нав’язував акторам. Його трупа складалася з аматорів і критиків, що було унікальним для того часу, а також манекенів, які взаємодіяли з акторами та публікою.

Поле експерименту Кантор поширив і на предмети, які з’являлися в його виставах, та їхню матеріальність. Він змушував, наприклад, актора, що грав роль безхатька, півтори години відкривати і закривати двері, царського солдата — що п’ять хвилин вчиняти самогубство, а ще одного актора, який носив власний скелет, — щоразу заново закопувати його в землю.

Було дуже важко, але коли він зачинив двері в двадцятий раз, тоді почалося захоплення. Предмет зник! Сталося щось таке, що люди, зачаровані, дивилися тільки на нього, бо він безперервно повторював одну й ту саму дію. Ось що містить у собі магія, ось що таке екстаз, що таке осяяння, захоплення, а в реальній мові — це повторення предмета, повторення дії
— говорив Кантор під час виступу в Галереї Фоксаль у Варшаві 1974 року.

Митець без кордонів

Tadeusz Kantor during the performance of Dead Class, Cricot 2 Theatre, 1983 photo by Wojciech Kryński / Forum — Тадеуш Кантор під час вистави «Померлий клас», Cricot 2, 1983, фот. Войцєх Кринський / Forum

Чи Кантор був творцем більш національним, тобто локальним, чи європейським? Це надзвичайно важко визначити. Він ставив вистави за Словацьким, водночас ані на мить не втрачаючи з поля зору найновіші тенденції світового мистецтва. Тісно пов’язаний із Краковом, його сильною традицією та історією, він усе життя творив і виставлявся у світі: був присутнім і високо оціненим на найважливіших мистецьких подіях, таких як dOCUMENTA і Manifesta, а також у найпрестижніших музеях та галереях: Tate у Лондоні, La MaMa в Нью-Йорку та Центрі Помпіду в Парижі.

Він був першим художником із-за залізної завіси, який мав індивідуальні виставки в Парижі у 50-х і 60-х роках. Франція прийняла його дуже добре. Проте справжній європейський — театральний — успіх Кантор здобув на початку 70-х, коли Річард Демарко запросив його на Единбурзький фестиваль з виставою «Водяна курочка». Як повідомляла «Daily Telegraph», ця постановка вражала кожного, хто її бачив.

Щоб завоювати Захід, треба атакувати цей Захід, а не підлаштовуватися під нього
— коментував свій міжнародний успіх Тадеуш Кантор.

Початок світової кар’єри Кантора можна відраховувати від величезного успіху, який приніс показ «Померлого класу» в Riverside Studio в Лондоні. Тоді американський тижневик «Newsweek» назвав «Померлий клас» найкращою виставою світу. «The Independent» і «The Times» писали, що без Cricot 2 світове мистецтво було б неповним.

Журналіст і письменник Ніл Ашерсон наголошував: «Я ніколи не думав про Кантора як про типового поляка». Але вже Єжи Турович зазначав, що його мистецтво було глибоко вкорінене у відчутті відповідальності за націю:

Я думаю, що попри великі успіхи останніх років у світі (…) це не було космополітичне мистецтво. Це було мистецтво дуже польське. Сильно вкорінене у польському культурному спадку та створене з відчуттям ідеї, місії, відповідальності за культуру.

Сам Кантор іронізував: «Якщо Вєльополе, ця діра під Жешувом, є зрозумілою для Нью-Йорка, то я неймовірно національний, надзвичайно провінційний».

Ефектний пройдисвіт

Тадеуш Кантор во время спектакля театра Крикот 2 "Пусть сгинут артисты", Варшава, 1986, фото Войцех Крыньский/Форум — Тадеуш Кантор під час вистави «Нехай зникнуть митці» театру Cricot 2, Варшава, 1986, фот. Войцєх Кринський / Forum

Ніхто з польських митців XX століття ще за життя не був оповитий легендою, що виходила за межі мистецького середовища, географічних та політичних кордонів так, як Тадеуш Кантор. Ідеться не лише про його вплив на творчість і життя інших митців, але й про його унікальну позицію, сильну особистість і харизму, про які відомо з численних спогадів та анекдотів.

Про нього говорили, що він був «ефектним пройдисвітом». Його наполегливість, дотепність і надзвичайне почуття гумору так само створювали його легенду, як і вибухи дикого гніву, тиради та грізні погляди. Коли друзі та актори не реагували на його спалахи люті, він ще більше сердився. Коли вони не діяли за його планом, погрожував їм, що «відлупцює до синців».

Бо актори лише виконували його накази. Кантор не був режисером і не був актором — він був усім театром. «Це все було його творіння. Таке сильне, що я не знаю, чи є якийсь театральний режисер, який настільки ж глибоко залишає свій відбиток на виставі, що народжується в його уяві», — згадував Єжи Турович у розмові з порталом ninateka.pl.

У 1981 році у Варшаві відбувався IV Конгрес культури, перерваний введенням воєнного стану. Турович так згадував виступ Кантора: «Аудиторію вразила його люта атака на недоліки, помилки та труднощі польської культури — з великим запалом. Це шокувало людей і водночас викликало певне захоплення індивідуальністю, що мала закриту, власну візію світу, мистецтва, культури».

Кантор повністю віддав себе мистецтву, як це робили перед ним Мейєрхольд, Тайров, Шиллер і Піскатор. «Вони могли померти за свою ідею. І то в страшний спосіб. Я теж можу померти за свою ідею», — казав він. Його емоційний театр, побудований методом «холодного шоку», змушував «плакати навіть інтелектуалів», як писала британська преса. «Я цинічно припускаю, що глядач має плакати», — стверджував він.

Під час німецької окупації, не зважаючи на смертну кару за ведення мистецької діяльності, він створив у Кракові в приватній квартирі підпільний експериментальний театр. Його продовженням став заснований у 1956 році театр Cricot 2 (разом із Марією Яремою), що спирався на традиції довоєнного авангардного театру художників Cricot, заснованого живописцем Юзефом Яремою (братом Марії). Після війни Кантор активізував міжнародний культурний обмін — часто подорожував на Захід, а повернувшись, розповідав усім, що там відбувається, які тенденції панують у культурі.

У 60-х він був єдиним художником, який наближав нам Європу і світ. Через свою творчість, але також через дуже об’єктивні новини, які привозив зі своїх подорожей — до Німеччини, Нюрнберга, Швейцарії та Сполучених Штатів
— розповідає на ninateka.pl Вєслав Боровський, історик мистецтва і співзасновник однієї з найважливіших повоєнних галерей — Фоксаль, ідеї якої були близькими до канторівських.

Вплив Тадеуша Кантора на інших митців був величезним. У 1973 році на Единбурзькому театральному фестивалі постановку «Надобниці й Кочкодани» в режисурі Кантора побачив Йозеф Бойс. Після вистави Бойс попросив демонтувати вхідні двері будівлі Poor House, у якій відбувався спектакль, аби разом із залишками афіш Театру Cricot 2 включити їх до своєї роботи «Poor House Door — A new beginning is in the offing» (1981). Нині цей твір зберігається в колекції Муніципального музею Абтайберг у Менхенгладбасі.

Кантор залишив слід в усій історії мистецтва і театру другої половини XX століття. А на сцені він стояв до кінця. Митець помер 8 грудня 1990 року після останньої генеральної репетиції спектаклю «Сьогодні мій день народження». Процес підготовки завершено, залишалася лише прем’єра, яка вже не мала значення, як він сам би сказав. Його надгробок на Раковицькому цвинтарі в Кракові регулярно піддається актам вандалізму і крадіжок — через дурість, а можливо, через бажання зберегти щось від майстра.

Архів власної творчості — Cricoteka

Кантор із ранніх років своєї творчості дбав про те, що станеться з його доробком. Він записував точні партитури спектаклів, узяв інтерв’ю у самого себе, а багато його творів супроводжували детальні нотатки і маніфести. Від другої половини 70-х його виставки мали документальний характер.

Початки архівування власної творчості у Кантора можна знайти ще в 1963 році на «Популярній виставці», також відомій як «Антивиставка». Тоді він оголосив про зміну статусу глядача та сенсу виставки, дозволивши публіці переглядати ескізи і проєкти, нотатки з майстерні, листи, фотографії, календарі та газети.

Замість картин, «завершених» творів мистецтва, я вирішив виставити те, що вважається ганебним, маргінальним, позбавленим уже, ще або взагалі мистецького статусу
— сказав він у «Розмові з Тадеушем Кантором», яка увійшла до книги Вєслава Боровського «Тадеуш Кантор».

Ця концепція, яка змінювала сприйняття глядача з аналітичного і споглядального на активне і співприсутнє, була близькою створеній у 1966 році Галереї Фоксаль. Коли її засновники (Вєслав Боровський, Анка Пташковська, Маріуш Тхорек) оголосили власну «Теорію місця», Кантор звинуватив їх у плагіаті ідеї, зарезервувавши право писати маніфести виключно за художниками.

У 1970 році відкрилася перша документальна виставка Кантора «Гепенінг і діяльність гепенінгового типу 1963—1970» у Галереї Фоксаль, на якій були представлені фотографії, що документували його дії, рисунки, а також тексти партитур і маніфестів. Ця концепція збігалася зі зміною формату діяльності Фоксаль — галерея оголосила теорію «Живого архіву» і на деякий час перетворилася на інформаційне бюро.

У своїх нотатках Кантор писав:

Про документацію творчості ми розмовляли давно — дуже багато — у мене це перетворилося на ідею фікс — зростало до чогось автономного. (…) У світі центри мистецтва та інформації поволі займали місця галерей — з’являлися перші інформаційні бюро. У цьому контексті хочу нагадати про мою ідею виставки на пошті у 1966 році та супровідний текст, що демонстрував «художні можливості поштового стану», у якому перебуває відправлення (enveloppage), та усвідомлював унікальний стан повідомлення, що перебуває у «вакуумі», між відправленням і отриманням.

У 1980 році у Флоренції та Кракові Кантор відкрив центр підтримки та документування діяльності Театру Cricot 2 Cricoteka. Флорентійський центр невдовзі припинив своє існування, а краківський діє до сьогодні. У 1988 році було започатковано діяльність Музею театру Cricot 2 (при центрі Cricoteka), нова будівля якого відкрилася у 2014 році.

Попри велику увагу Тадеуша Кантора до пам’яті про себе, свого мистецтва та історії, він не залишив по собі жодного наступника. Бо чи можливо його наслідувати?

Переклад Марії Шагурі

Мова Ukrainian

Кантор

театр