Стабільна зайнятість на залізниці забезпечувала хороші умови для формування спільноти?
Мірко Самосюк: У цьому був свій позитив, але треба пам’ятати, що через переселення на місце праці тут важко говорити про закоріненість. Йдеться про два чи фактично одне покоління, яке зростало тут. Наші батьки виросли в навколишніх селах, а лише згодом опинилися в Черемсі. Нам було важко однозначно визначитися щодо походження. Поблизу Черемхи є багато сіл, де можна почути незначні мовні відмінності та різні діалекти.
Б: Якщо ти не походиш із цієї місцевості, то важче мати з нею емоційний зв’язок. Це вимагає великої праці, бажання зробити свій внесок у культуру такого місця. Наші батьки, окрім обов’язкової суспільної діяльності на залізниці, не мали дуже тісних стосунків із Черемхою. Інша ситуація була в людей, які жили тут до Другої світової війни. Ті, хто приїхав пізніше, прибули для праці, хотіли, щоб їм було краще. Однак я думаю, що наше покоління і наступні будуть мати міцніший зв’язок із цим місцем. Такі зв’язки з місцем проживання більш помітні в навколишніх селах, таких як Черемха-Cело та Добровода.
М: Дозвольте звернути увагу на інший бік цього явища. Життя в регіоні Черемхи — це своєрідна пастка. Наші батьки, як ми вже з’ясували, прийшли сюди по хліб. Наступні покоління роблять те саме — це легко помітити, наприклад, подивившись на кількість людей у місцевій школі. Коли ми там навчалися, то було близько 600 осіб, зараз 200. Щоб залишитися тут, потрібна рішучість.
То чому ви вирішили залишитися тут?
М: Коли в 22 роки я вирішив одружитися і збудувати тут будинок, моя родина намагалася переконати мене поїхати до Білостока, до Варшави, бо «там більше можливостей для розвитку». Ми з Басею вирішили, що не хочемо того, ризикнули і залишилися. Це вже майже тридцятирічна боротьба в позитивному сенсі, тому що ми встигли зробити багато доброго. Проте умови праці були складнішими, ніж у великих містах.
Зараз ми помічаємо, що в Черемху приїжджають люди пенсійного віку або передпенсійного. Повертаються й ті, хто виїхав звідси кілька десятків років тому.
Перейдімо до музики. Любов до музики прищепили вам батьки чи дідусі з бабусями?
М: Я, безсумнівно, завдячую своїм батькам і дідусям з бабусями. Музика була присутня в наших оселях щодня, співали під час роботи по дому, в полі. Комбайнів не було, тож коли жнивували, то збиралася вся родина і сусіди. Спочатку було тихо, але люди починали співати від втоми, від спеки. Співали під час свят, вечеряючи, на лавках під хатами. Я спостерігав за цим, коли був маленьким.
Б: Сім'я Мірка глибоко вкорінена в культурі співу, всі досконало співають. Це мене зачарувало, коли я познайомилася з ними. Моя родина також дуже музикальна, але співали разом досить рідко. У середній школі я ігнорувала місцеву культуру. Почала цінувати її вже під час навчання пізніше.
Що ти вивчала?
Б: Я два роки вивчала спеціальну педагогіку, але здобула фах за спеціальністю «музичне виховання». Під час навчання в Любліні мені був близький фольк-рух, створений навколо фундації «Chatka Żaka» та гурту «Оркестр Святого Миколая». У 1988 році я почала працювати в Центрі Культури в Черемсі як викладачка музики. Була концертмейстеркою у співочому колективі, грала на акордеоні.