Під час фестивалю відбуваються численні супутні заходи. Одним з них є «Історії надзвичайної турботи як свідчення змісту роботи документалістів центру Лемкіна». Це відома в Польщі інституція, яка займається документуванням злочинів, скоєних на окупованих територіях України, зокрема проти жінок. Чому про це важливо говорити під час фестивалю?
Ми вже рік співпрацюємо з центром Лемкіна, і в межах благодійного заходу разом вже організували показ їхнього першого фільму «Тенета». Цього року ми показуємо на фестивалі два їхніх фільми: власне «Тенета» і «HerSons». Ці фільми були створені на підставі зібраних центром Лемкіна документальних свідчень. Відомо, що Центр збирає цю документацію в наукових цілях, аби світ не забував про злочини росіян в Україні. Але важливо, щоб ці документи перетворювалися також на фільми, документальне кіно. Зрозуміло, що завдяки фільмам легше охопити ширшу аудиторію простих людей, ніж завдяки науковій документації. Тому я переконана: те, що робить центр Лемкіна надзвичайно важливо і я рада, що ми можемо співпрацювати з ними. Як фестиваль ми повинні підтримувати такі заходи, щоб світ знав правду про те, що зараз відбувається в Україні. Зустріч після фільму, яку ми організовуємо спільно з центром Лемкіна, спрямована на те, щоб фестивальна аудиторія ближче познайомилася з Центром і чим вони займаються.
Як польський глядач сприймає кінофестиваль і українське кіно загалом? Чи він вимогливий і критичний до українських кінострічок?
Коли ми започатковували кінофестиваль на початку 2016 року це був зовсім інший глядач. Це був глядач, який, очевидно, також цікавився російським кіном, йому український і російський кінематографи видавалися схожими. Зараз у мене складається враження, що ми потроху навчили польського глядача дивитися саме українське кіно. Безумовно, це вимогливий глядач. Завдяки тому, що ми показуємо на кінофестивалі українські фільми, вони згодом йдуть у широкий прокат в Польщі, як, наприклад, фільм Валентина Васяновича «Атлантида» чи «Клондайк» Марини Горбач. Це важливі українські стрічки, які чітко показують, що війна в Україні розпочалася не торік, а в 2014 році, розповідають в них про Донбас, про який польський глядач не знав або вже встиг забути. Ці фільми носять освітній елемент для польського глядача. Зараз він вже більше знає про українське кіно, впізнає українських кінорежисерів. На фестивалі я часто зустрічаю людей, які вже були на ньому в попередні роки, і запитують, чи ми показуватимемо той чи інший фільм.
Польських глядачів на кінофестивалі є не менше половини глядацької аудиторії Під час минулорічного фестивалю ми робили опитування і з’ясувалося, що нашим основним глядачем є свідома, освічена жінка, яка хоче познайомитися з українським кіно.
За роки проведення кінофестивалю у нас вже постійні шанувальники і шанувальниці, які з нетерпінням чекають, коли він розпочнеться. У цьому році дуже добре продавалися квитки й абонементи на фільми фестивалю. А подій багато: торік під час фестивалю у нас було одночасно два-три заходи одночасно, в цьому році паралельно відбуватиметься п’ять заходів. Отже, глядацький вибір буде непростим.
Чому сьогодні важливо показувати українське кіно в Польщі?
Насамперед, щоб ніхто в Польщі не забував, що в Україні триває війна. Важливо нагадувати, що Україна – велика європейська країна, яка має європейське кіно, в якому зачіпає загальнолюдські теми, які близькі кожній свідомій людині. Тому я сподіваюся, що матиму змогу організовувати цей кінофестиваль і в наступні роки.