«Памфір» (драма, 2022 р., Україна, Польща, Франція) повнометражний ігровий дебют Дмитра Сухолиткого-Собчука, в творчому доробку якого цікаві документальні та короткометражні роботи, де він часто виступав і сценаристом. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, в 2015-му році був стипендіатом Програми міністра культури і національної спадщини РП «Gaude Polonia», звідки якраз і тягнеться історія створення «Памфіра». Його короткометражний фільм «Штангіст» отримав кваліфікацію на премію «Оскар» та здобув чотири гран-прі на міжнародних кінофестивалях, серед яких Premiers Plans D’Angers у Франції та Варшавський міжнародний кінофестиваль.
У своїх інтерв'ю Дмитро Сухолиткий-Собчук наголошує, що зараз участь у міжнародних фестивалях для України є набагато більше, ніж презентацією своїх конкретних робіт, тому важливо не відмовлятись, навіть, якщо в них бере участь країна-агресор, як сталось на цьогорічному Каннському кінофестивалі, який за це розкритикувала Аґнєшка Голланд. Відома польська кінорежисерка, президент Європейської кіноакадемії, голова журі цьогорічного конкурсу документальних фільмів Каннського кінофестивалю тепло вітала разом з численною аудиторією світову прем'єру повнометражної стрічки «Памфір» українського кінорежисера Дмитра Сухолиткого-Собчука у Каннах в програмі «Quinzaine des Réalisateurs» рекордними 6+ хвилинами оплесків.
Шлях створення цього фільму був довгим. Можна сказати, що наче пішки від українсько-румунського кордону до Канн, але без зайвого пафосу — він, як вистояне вино. Дмитру Сухолиткому-Собчуку вдалося ювелірно спрацювати зі своїми ідеями, аби результат не став їхньою хаотичною нарізкою. Дивлячись на екран, просто відчуваєш як трепетно він творив цей якісний результат. Неймовірно красива несолодка картинка, напружений сюжет, органіка акторів десь аж на тваринному рівні. На поверхні історія колишнього контрабандиста на прізвизько Памфір (Олександр Яцентюк), який приїхав додому із заробітків у Польщі та родинні проблеми змусили востаннє взятись за старе. Але це лише один змістовий пласт, який відкриває набагато глибші, піднімаючи цю історію на рівень епосу. Режисеру була важливою автентичність й він буквально занурив акторів у цей світ. Вони працювали над діалектом, мали експедицію в Карпатах у дознімальний період. Акторка Соломія Кирилова (дружина головного героя Олена) пізнавала роботу на фанерному заводі. І це дуже відчувається.
У фільмі «Памфір» майстерно поєдналась недослівна документальність та живописна образність. Саме тим заглибленням в специфіку місця, тематику, колорит, Дмитро Сухолиткий-Собчук творить реальність, в яку віриш, яка проймає наскрізь, причому візуальний ряд дає можливість насолоджуватись його об’ємністю, починаючи із кадру, де головний герой жартома одягає костюм зі соломи для зустрічі з мамою (Олена Хохлаткіна), чи такої невигадливої, але промовистої еротичної сцени подружжя після розлуки. Ці двоє дебютантів великого кіно (Соломія Кирилова і Олександр Яцентюк), наче зуміли оголитись не лише для цих кадрів, а й зняти маски зі своєї архаїчної природи впродовж усієї стрічки. Здається, що кращого вибору акторського складу не могло бути, як і сполучення цих двох складових: історії про любов, кару і відповідальність з карнавалізацією дійсності, адже фоном усьому приготування до традиційної для Буковини Маланки. Прочитуються тут і химери Босха та середньовічні карнавали. Тож не побоюсь цього сказати, та є велика ймовірність, що «Памфір» будуть в майбутньому переглядати, як «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова і справа тут не в якихось естетичних чи географічних паралелях. Побутова, кримінальна історія виходить на рівень античної драми, а Маланка — середньовічного карнавалу.