Такі полювання, що тривали по кілька тижнів (є картина Войцеха Коссака, присвячена 25-річчю традиції антонінського полювання у 1909 р.), вимагали значних витрат. Є припущення, що на утримання маєтку скеровувалося не менше 150 тисяч царських рублів, тобто велетенська як на ті часи сума. Хоча історичну науку часто звинувачують у неконкретності, дослідники економічної історії наводять факти, що дозволяють читачеві сформувати уявлення про еквівалентність цін та вартостей того часу. Так, з праць Володимира Ковальчука дізнаємося:
Роздрібна ціна цукру-піску сягала 35 копійок за кілограм, залежно від ґатунку та якості виробу. Для порівняння, 1 кг житнього борошна коштував 7 копійок, гречки – 11. Ціна кілограму домашнього сиру складала 15-22 копійок. Мозок вола коштував 34 коп., одна обпатрана курка – 45-85 коп. Яловичина розходилася «на ура» по ціні 17 коп. Тобто – цукор коштував удвічі дорожче, ніж коров’яче м'ясо.
Замінників цукру тоді ще не вигадали, природні аналоги були задорогі (за літр меду, наприклад, пасічники правили аж 7 рублів), тож зовсім не дивує, що солодкий сипучий продукт користувався стійким попитом. Отож, середньорічний виторг цукроварень у Шепетівці, селах Клубівці та Кременчуках … сягав кругленької суми – 2,3–2,5 мільйонів рублів. Відтак, термін «цукровий король» не виглядає перебільшенням.
Треба зазначити, що родючі волинські чорноземи мали численних власників, прізвища яких губляться в історії, тоді як Потоцькі й Антоніни виразно вкарбувалися в минуле краю. Так вирізняються імена особистостей, здатних випереджати час, будуючи цілісний ціннісно-бізнесовий концепт. Вже на початку ХХ століття Юзеф Потоцький усвідомив значення логістики в підприємництві. Подолавши усі перешкоди та (напевне?) здобувши підтримку впливових гостей антонінських полювань, домігся імператорського дозволу на будову залізниці, що пролягла від Коростеня на Поліссі, через Південь до Кам’янця-Подільського та перетнулася з чотирма залізничними магістралями. Таким чином, для продукції «Цукровні Антоніни» (а це цукроварні в Кременчуках, Клембівці (Клубівці), Корці, Шепетівці (Волинь), Сатанові, Сушківцях (Поділля), Бужанці, Вільхівці (Київщина) відкрилися найпривабливіші ринки збуту та немріяні раніше обсяги товарних перевезень.
Антоніни Юзефа й Гелени Потоцьких – це десятки тисяч гектарів землі з фільварками й зерносховищами, це також вирощування корів голандських порід, звіринець «Пілавін» для акліматизації різних видів тварин, взірцеве рибне господарство, садівництво та оранжереї, вирощування сільськогосподарських культур за найпрогресивнішими агротехнологіями. Органічною складовою маєтку залишалося конярство, розведення чистокровних арабських коней та англоарабів.
Емоційне сприйняття нечуваної розкоші антонінської маєтності найкраще, як на мене, передано у спогадах Валеріана Мейштовича:
Він імпонував росіянам, водночас шокуючи їх зверхністю та вмінням похизуватися. Схиляючись перед царем, він дивився на російську аристократію з усією зверхністю польського магната… 60 тис. га чорнозему процвітали… корпус управителів, добре оплачувані робітники, а в його осерді – палац і величезна стайня… Казали, розкіш була надмірною… Можливо! Але яке чудове господарство і який виграш для краю!