Ім’я Юрія Винничука достатньо добре відоме в Україні, – незалежно від того, в якій саме книжковій бульбашці живе своє найкраще (хоч і сильно попсоване війною) життя той чи інший український читач. Достатньо зазирнути на інтернет-сторінки провідних книгарень, на зразок «Є» чи «Сенсу», щоби довідатись, що твори цього письменника посідають немало місця на їхніх поличках. Природно, що твори, що їх найбільше вподобали читачі, перевидаються, причому знаковими видавництвами; зараз це А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА Івана Малковича.
Зупинюсь докладніше на актуальній – в сенсі тій, що її можна вільно придбати у книгарнях – бібліографії письменника. Перелік справляє враження: це трилогія «Вілла Деккера», «Аґент Лилик» та «Алмази з Танжера», а також романи: «Сестри крові», «Нічний репортер», «Цензор снів», «Арканум», «Мальва Ланда», «Аптекар», «Танґо смерті», «Наречена вітру». Це також дитячі книжки, – «Мандрівний будиночок», «Місце для дракона», «Казки зі Львова» та «Чудернацькі казки. Цукровий Півник». Причому у саме цього письменника якщо у назві згаданий дракон, то можете бути певні, що вся книжка присвячена саме йому, – і це чудово, бо казки без драконів, принаймні на мій смак, рідко бувають вартісними.
Врешті, Юрій Винничук як укладач впорядкував немало антологій: «Україна самостійна» та «Відрубність Галичини», які було напевне непросто виокремити з величезної літературної спадщини Івана Франка; «Антологія української фантастики XIX – ХХ ст.» та «Карета-привид. Антологія готичної прози британських та американських письменниць». Всі ці видання, включно з побудованими на архівних розвідках книжках «Кнайпи Львова», «Лицарі пера і чарки» та «Міфи та легенди українців» доводять, що Юрій Винничук опинився у лавах ПЕН не тому, що у нього гарні очі. Численні романи, впорядковані антології та, врешті, багаторічної тяглості власна колонка у електронному часописі «Збруч», що сама вже за обсягом дорівнює пристойному багатотомнику, засвідчують: цей письменник мислить свою професію як необхідність писати систематично, писати і друкуватись. І він не сачкує. І йому, на щастя, пишеться.
Обкладинка польського видання книжки Юрія Винничука «Легенди Львова», фот. вид-во KEW
В одних колах прозу Юрія Винничука люблять і читають, в інших — не люблять, але однаково читають: переважно тому, що, по-перше, читати його твори цікаво, а по-друге, видані вони добре, без помилок і хибодруків. Українські читачі голосують за них гаманцем, продовжуючи систематично купувати його книжки незалежно від того, знайомі вони з його колонкою на території zbrucz.ua, фейсбук-сторінкою, рецензіями на його книжки, скандалами довкола його текстів тощо.
Тим часом польські читачі мають на вибір кілька перекладених книжок письменника (переважно вщерть львівських). І поводяться вони так само, як українці: купують книжки Юрія Винничука, читають їх і пишуть схвальні відгуки, часом схожі на невеликі рецензії, — наприклад, на сторінках польського книжкового ресурсу lubimyczytac. Однак шлях до польського читача з України дещо складніший навіть для відомих письменників, — адже прийти і запропонувати польським видавцям рукопис для перекладу можуть хіба знаменитості. Чи їхні літературні агенти. З непередбачуваним результатом.
Було б цікаво дізнатись, як з’явились перші та подальші польські переклади письменника. Адже український Інститут книги, принаймні поза межами участі у міжнародних книжкових виставках, схоже, ще не виробив схему сталої співпраці із закордонними видавцями: принаймні пошук контактів авторів, авторських прав чи примірників книжок, наклад яких вичерпаний, як і супутня інформація, поки що «працює» відносно вибірково.
Іван Малкович, актуальний видавець творів Юрія Винничука, на мій запит відповів, що «Видавці мляво займаються промоцією «своїх» авторів за кордоном». Тож польські переклади та видання українських письменників — це поки що переважно наслідок особистих контактів будь-якого сучасного українського письменника.
Юрію Винничуку в цьому сенсі пощастило, — він товаришує з українсько-польським перекладачем та поетом Богданом Задурою. В інтерв’ю, присвячених українським аспектам життя перекладача, той завжди більш чи менш докладно згадує про тексти та книжки Ю. Винничука і чути, що ставиться до них дуже тепло.
Далі – пряма мова українського письменника
