«1670»: як гумор підважує національний міф

1670-serial-netflix_23.jpg, default, Кадр із серіалу «1670», 2023, фот. Akson Studio/Netflix

У польському серіалі «1670» минуле не ставлять на постамент, його розкручують, висміюють і перевіряють на міцність жартом. Тут шляхта смішна, міфи крихкі, а «святі» наративи стають матеріалом для жорсткої, часом абсурдної комедії.

Адамчиха – благословенне польське село XVII століття. Ранньомодерне, як сказали б дослідники. Його половиною (меншою) володіє шляхтич Ян-Павел, який у майбутньому точно-точно стане найвідомішим Яном-Павлом в історії Польщі. Бо як же інакше? А поки йому треба дати раду поточним проблемам: добитися свого на сеймику, видати доньку за сина магната і втерти носа Анджею – власнику другої половини Адамчихи (більшої). Авторитарний, чванькуватий і самозакоханий, але кумедний Ян-Павел у виконанні Бартоломея Топи чинить капості і рухає сюжет вперед. Він людина традиційних поглядів, навіть консерватор – читайте, заскорузлий ретроград – який готовий кістьми лягти на шляху прогресу, байдуже, технічного чи соціального. Він свято вірить у вищість польської шляхти й передає цю мудрість нащадкам: «Мені ніхто нічого не дав задурно. Усе сам успадкував!»

І сімейка Яна-Павла йому до масті: залюблена в релігійну екзальтацію та аскезу дружина Зоф’я, непутящий старший син Станіслав, який мав би вчитися керувати маєтком, а натомість зависає в сараї з вівцями, лабає татарський рок, а протягом першого сезону ще й заручається з містянкою, чим розбиває батькові серце. Молодший син Якуб, якого грає Міхал Сікорський, «будує кар’єру в корпорації», адже обрав «роботу в команді, що динамічно розвивається в стабільній організації із сильною позицією на ринку» – тобто пішов у священники. Є в Яна-Павла і донька, Анєлька. Батьки бачать її майбутнє в шлюбі із сином магната, однак сама дівчина іншої думки: як справжня social justice warrior Речі Посполитої, вона щосерії намагається змінити життя Адамчихи на краще, виступаючи ідейною противагою консервативному тату. Але не варто сприймати її аж надто серйозно.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Кадр із серіалу «1670», 2023, фот. Akson Studio/Netflix

Picture image

1670-serial-netflix_111.jpg

Не менш важливими для історії є збіднілий, але дуже гоноровий брат Зоф’ї, шляхтич Богдан, та молодий помічник коваля – литовець Мацєй, який приїхав до Адамчихи за програмою обміну селян «Еразмус». Ці двоє мусять жити під одним дахом – в кузні Мацєя. Ксенофобія Богдана у купі з його безпробудною тупістю додає динаміки їхнім стосункам: «Польща для поляків. / Я родом з Литви. / І литовців».

Автори серіалу – сценарист Якуб Ружило й режисери Мацєй Бухвальд і Кордіан Кондзеля – пропонують глядачам веселе дійство, яскравий маскарад, який підсвічує проблеми, що тривожать сучасне польське суспільство. Реакція очікувана: шалена популярність супроводжувалася низкою, м’яко кажучи, критичних голосів, які докоряли серіалу то політичною заангажованістю, то історичною неточністю та утвердженням міфів, які встигли сформуватися щодо зображеної епохи. Історична кіносатира – мінне поле для експериментів. Один необережний крок – і вже зачеплено чиїсь тонкі почуття. Будь-якої миті може пролунати сакраментальне: «Кривда!»

Але полярність сприйняття – не дивина, а наслідок давно установлених законів обраного жанру. Він хай і не наймасовіший (тим дивовижніший успіх «1670»), але має за плечима потужну традицію і міцно стоїть на ногах. Сатира в кіно зринає часто. Історична сатира – натомість звір рідкісний. Це специфічний піджанр кінокомедії, який вимагає від свого глядача дещо більше: треба не тільки знати історію, а й уміти не ставитися до неї як до священної корови.

Лицарі, що кажуть «абсурд»

Video embed

1670 | Oficjalny zwiastun | Netflix

Не буде особливим перебільшенням твердження, що сучасна історична кіносатира завдячує своїм виглядом культовій британській комік-групі «Монті Пайтон». Сучасна комедія загалом багато чим завдячує Пайтонам. Наприкінці 1960-х шістка друзів увірвалася на британське телебачення з тепер уже легендарним шоу «Летючий цирк Монті Пайтона». Комік-трупа, учасники якої були випускниками престижних університетів (Оксфорд, Кембридж тощо), підважили всі відомі канони комедії, працюючи на полі абсурдистських жартів. Нечувана популярність шоу дозволила її авторам з часом перейти на великий екран, і у 1975 році Пайтони випустили свій перший повнометражний фільм («А тепер дещо інше» не враховуємо) – «Монті Пайтон і Святий Ґрааль».

Цього разу коміки замахнулися на основу британської культури – міф про короля Артура. Жарти на тему історії виникали в них і раніше: згадаймо хоча б культовий скетч про Іспанську інквізицію. Але у «Святому Ґраалі» Пайтони відірвалися на повну. Сценарій писали всі разом, тож критики відзначали скетчеву структуру фільму. Головним його героєм є король Артур, який прагне пробудити в своїх підданих почуття національної самосвідомості («Я король бритів. – А хто такі брити? – Ну, ми всі брити!»), але історія повсякчас перестрибує на пригоди інших лицарів та не надто важливі для основної сюжетної лінії сценки. Цю особливість можна було б назвати недоліком, якби на подібне не «слабував» і об’єкт пародії – «Смерть Артура» Томаса Мелорі. Пайтони лише перелицювали відому історію на свій манір… зі знанням справи та хуліганським нахабством.

Від міфу артурівського британська трупа органічно перейшла до міфу біблійного, і в 1979 році вийшов їхній наступний фільм – «Життя Браяна за Монті Пайтоном». Коміки домовилися не жартувати над постаттю Ісуса Христа, але проїхалися сатиричним катком і по епосі, і по концепції месіанства: «Він не месія, а просто неслухняний хлопчик». Цікаво, що в цьому фільмі Пайтони пародіюють не тільки Святе Письмо, а й цілу традицію фільмів-пеплумів – специфічного жанру історичного кіно, який вирізнявся масштабністю постановки, видовищністю та зверненням насамперед до античних та біблійних сюжетів. Розквіт так званих фільмів «меча й сандалів» припав на 1920–30-ті роки ХХ століття, а їхнє повторне піднесення відбулося в 1950–60-х: тоді багато фільмів німої епохи повернулися на великі екрани з помпою, звуком і кольором.

Дуальна природа пеплумів зробила їх ласою здобиччю для пародистів: масштабна епічність із часом обернулася на громіздку занудність, і комедійний вирок цілому жанру виніс у 1981 році Мел Брукс, знявши свою «Всесвітню історію, частину І». Почати фільм Брукс вирішив скромно – з кам’яної доби та омажу на «Космічну одіссею 2001 року» Стенлі Кубрика під акомпанемент голосу неперевершеного Орсона Веллса, якого часто запрошували озвучувати справжні документальні фільми. Далі буде і Старий Заповіт, і Римська імперія, і… Іспанська інквізиція (хоча ніхто й не очікував її появи), і навіть Французька революція. Робота Мела Брукса насправді сильно відрізняється від того, що робили Пайтони: зовсім інший тип гумору, зовсім інша манера подачі… Британці висміювали загальні культурні тропи, тоді як американський режисер взяв під приціл конкретні фільми та кінотренди. Для найкращого сприйняття «Всесвітньої історії, частини І», крім самої історії, бажано ще бути знайомим із «Десятьма заповідями» Сесіля Б. Де Мілля (хоча б із кольоровою версією 1956 року з Чарлтоном Гестоном) чи «Quo vadis» з Пітером Устіновим. У цьому сенсі абсурдистські «Святий Ґрааль» та «Життя Браяна», як це не парадоксально, більш універсальні.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Кадр із серіалу «1670», 2023, фот. Akson Studio/Netflix

Picture image

1670-serial-netflix_2.jpg

Нова епоха привела до жанру нових людей, і наступний яскравий представник історичної сатири з'явився знову у Великій Британії. Цього разу вже недоречно використовувати префікс «кіно-», адже посміятися зі своєї історії мешканці Туманного Альбіону вирішили на телебаченні. 15 червня 1983 року в ефірі BBC з’явилася перша серія «Чорної Гадюки». Проєкт, у якому головну роль блискуче виконав Ровен Аткінсон (так, його комедійний талант не обмежується тільки містером Біном), вмістив у себе 4 сезони і тривав аж до 1989 року. Також до цієї франшизи входить низка спеціальних епізодів, живі виступи та «ковідний» подкаст.

Молоді коміки – як сценаристи (Річард Кертіс, Бен Елтон), так і актори (Ровен Аткінсон, Тоні Робінсон, Тім Мак-Інерні, Г’ю Лорі, Стівен Фрай та інші) – з бурхливим завзяттям висміяли головні періоди власної історії. Серіал починається з битви при Босворті 1485 року, переходить у другому сезоні до правління Єлизавети І, стрибає до епохи Регентства на межі XVIII та XIX століть у третьому сезоні й вивершується пронизливим антивоєнним памфлетом, події якого розгортаються на тлі Першої світової війни – у сезоні четвертому. Серіал крутиться навколо пригод такого собі Едмунда Чорної Гадюки, що має амбітний план стати одного дня королем. Роки минають, змінюються епохи, змінюються покоління Чорної Гадюки. Цікаво, що кожен новий Едмунд опиняється на нижчому соціальному щаблі, ніж його попередники: від сина короля до придворного вельможі, камердинера і простого капітана на полі бою. Незмінним лишається Ровен Аткінсон, який зіграв усіх Едмундів, і майже незмінним – бажання героя стати королем. Останній сезон «Чорної Гадюки» стоїть трохи окремо: там Едмунд хоче тільки вижити в м’ясорубці Великої війни.

«Чорна Гадюка» досі лишається найамбітнішим явищем у піджанрі історичної сатири, яке й визначає його обличчя. Серіал з перших кадрів першої серії завзято розхитує фундамент британської культури. Наприклад, показує, що Шекспір був відверто заангажованим автором, і його «історичні драми» абсолютно не варто вважати достовірним історичним свідченням. Прикметно, що до шекспірівського спадку «Чорна Гадюка» звертатиметься регулярно й постійно насміхатиметься з нього. У фінальному спеціальному епізоді 1999 року черговий Едмунд навіть особисто зустріне знаменитого драматурга, щоб узяти в нього автограф… заїхати йому в зуби і принизити, мстячись за «кожного школяра і школярку наступних 400 років».

Шляхта не працює

Показово, що майже всі вищезгадані фільми та серіали вельми літературоцентричні: Біблія, «Смерть Артура»… Шекспір. Чи є подібна праоснова у польського «1670»? Авжеж! Генрік Сенкевич і його знаменита історична трилогія («Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володиєвський»). Власне, в польській попкультурі XVII століття завжди сприймалося крізь призму його творчості. Не дивно, що низка польських істориків одразу охрестила «1670» пастишем на знаменитого нобелівського лауреата. Родина Яна-Павла виявляє зрозумілу нелюбов до шведів і згадує незлим тихим словом козаків. Чим «1670» Сенкевича доповнили, так це – несподівано – серіалом «Офіс». Саме звідти історія про Адамчиху перейняла свій псевдодокументальний стиль. Герої свідомі того, що за ними невідступно слідують оператори з камерами, і часто ламають четверту стіну, звертаючись до глядачів напряму. Загалом, зіткнення минулого та сучасного і використання навмисних анахронізмів – це той фундамент, на якому тримається гумор серіалу. А ще – на тяжкій праці селян...

«1670» – особливо в першому сезоні – робить велику ставку на чорний гумор. І такий підхід себе окупає. У центрі уваги – далеко не найпростіші часи, і милі беззубі жарти про погоду в такому антуражі виглядали б дивно. Серіал свідомо працює з дражливими темами, говорячи про проблеми, які хвилюють сучасне польське суспільство: національний гонор, релігійна реакція й відверто непрості стосунки з сусідами. Ружило, Бухвальд і Кондзеля працюють без табу. Сміючись над смертями й стражданнями – тобто над часто неприйнятними для сучасної комедії речами – творча команда серіалу скидає білі пальта лицемірства й дає ляпас суспільній моралі, привертаючи увагу до нагальних питань, витоки яких – так уже часто буває – лежать у площині минулого.

Робота з національними міфами особливо важлива, коли політичний вектор країни спрямований у бік історичного реваншизму. І тим складніше стає їх «розхитувати» в умовах поляризованого та наелектризованого суспільства. Автори «1670» наважилися зробити предметом гумору польські націєтворчі концепти – Бога, честь і вітчизну, тобто, як каже серіальний Ян-Павел, «три найпоширеніші причини смерті польських шляхтичів». В образі самого Адамчевського висміюється архетип дріб’язкового й зацикленого на власній честі шляхтича. Не дивно, що в Адамчисі настільки популярна ідея сарматизму – принадна для польської аристократії XVI–XIX століття концепція про її вищість над усіма іншими народами та верствами. Інший популярний міф про Польщу як колиску європейської демократії підважується демонстрацією принципу liberum veto – механізму, який дозволяв одному-єдиному шляхтичу заблокувати рішення цілого сейму і спричинити політичний параліч.

Не та Адамчиха, що колись...

Багатьом героям пиха так застилає очі, що вони не здатні віднайти істинних себе у веремії масок та нав’язаних соціальних ролей. Можна було б апелювати до того, що життя в XVII столітті було жорстко детерміноване і не передбачало особливо різких стрибків за межі установлених норм, але «1670» – все ж полотно псевдоісторичне: яке б лахміття чи дорогі кафтани не носили герої, а перед нами – сучасні поляки, й ставитися до них треба відповідно. Серйозні й веселі, щирі й лицемірні, симпатичні й не дуже. Автори «1670» спрямовують сатиру на самих себе: у численних інтерв’ю вони підкреслюють, що люблять Польщу і сміються не з неї, а з її проблем. Під таким кутом серіал можна сприймати як інструмент психотерапії, і його популярність демонструє, що запит на це в Польщі дуже високий.

Однак другий сезон, що вийшов на Netflix у вересні 2025 року, сильно змінив естетичні орієнтири, відмовившись від гумору на історичну тематику заради традиційного мелодраматичного ситкому в історичних шатах. Нібито майже те саме, але ефект зовсім інший. Масштаб історії збільшився, географія розширилася, якість костюмів та декорацій покращилася. Прикро тільки, що паралельно з цим із серіалу зникла реальна історія та сатира. Тобто формально вона досі присутня, але гострі дотепи про релігію та політику перетворилися на заяложені жарти про туристів, які крадуть рушники з турецьких готелів. Створюючи перший сезон, творці гадали, що працюють над нішевим проєктом для невеликої аудиторії, однак бурхлива реакція глядачів і слава не могли не вплинути на кінцевий продукт. Популярність та великий бюджет позбавили команду тієї творчої свободи, яку вона мала на початку. Тому і зник гумор на межі: тепер відчутно, що серіал дуже не хоче нікого образити, а для сатири це смерть. Глядачі потрапили у зовсім не ту Адамчиху, що була колись.

Чи повернеться серіал до витоків, чи лишиться розвагою для масового глядача, покаже час. Для нас цікавіше інше: «1670» сподобався не лише полякам, а і їхнім сусідам, ставши регіональним феноменом. Ми не виняток. Певний час пригоди Яна-Павла посідали друге місце за популярністю на платформі Netflix серед мешканців України. Як і решта «пострічпосполитської» спільноти, українці сміялися і з поляків (бо сміятися з сусідів – то святе), і, що важливіше, разом з ними. Зрештою, саме гумор допомагає вибудувати міжкультурний діалог навіть у такому дражливому питанні, як історія, що повсякчас стає об’єктом політичних і не тільки маніпуляцій.

Серіал «1670»
Польща, 2023 (сезон 1) / 2025 (сезон 2)
Режисура: Мацєй Бухвальд, Кордіан Кондзеля
Сценарій: Якуб Ружилло
Виробництво: Akson Studio / Netflix
Мова: польська
Кількість сезонів: 2
Кількість епізодів: 16 (по 8 у кожному сезоні)

Мова Ukrainian