10 документальних прем’єр, які не можна пропустити
Батько, який шукає у Віслі тіло зниклого сина. Війна в Україні та російські злочини проти жінок. Художники, що готують фрік-шоу до відкриття Музею сучасного мистецтва у Варшаві. Директор Польського конкурсу фестивалю Millennium Docs Against Gravity Войцех Дідушко представляє документальні фільми, які варто побачити на цьогорічному фестивалі.
23-й Millennium Docs Against Gravity триває з 8 до 17 травня у кінотеатрах, а з 19 травня до 1 червня відбудеться онлайн-частина, під час якої можна буде переглянути добірку фестивальних документальних фільмів. Цього року фестиваль проходить у семи польських містах: Варшаві, Вроцлаві, Ґдині, Лодзі, Познані, Бидгощі та Катовицях. До програми увійшло майже 180 документальних стрічок з усього світу, зокрема багато польських. Про десять найцікавіших польських документальних фільмів розповідає директор Польського конкурсу Войцех Дідушко.
«Без кінця», реж. Міхал Марчак
Picture display
standardowy (864px desktop)
«Без кінця», реж. Міхал Марчак, фот. MDAG
Picture image
Bez-konca-rez-Michal-Marczak-MDAG.jpg
Світова прем’єра на фестивалі Sundance, один із найгучніших фільмів цьогорічного MDAG і водночас одна з найважливіших польських стрічок року. Режисер повертається до резонансної історії шістнадцятирічного Кшиштофа Димінського, який кілька років тому вийшов з дому і безслідно зник. Пошуки, які розпочав його батько Даніель, сколихнули всю Польщу. Це фільм про втрату, яку неможливо осягнути, але також про подорож углиб себе, спробу знайти відповіді на найважчі запитання і примиритися з долею. А ще – про метафізику природи. Великий кінематографічний досвід, що впливає на всі органи чуття.
«Тіло війни», реж. Малґожата Шумовська, Міхал Енґлерт
Picture display
standardowy (864px desktop)
«Тіло війни», реж. Малґожата Шумовська, Міхал Енґлерт, фот. Millennium Docs Against Gravity
Picture image
Cialo-wojny-Szumowska-Englert-MDAG.jpg
Протест проти байдужості, яка охоплює нас на четвертому році повномасштабної війни в Україні. Цей фільм-колаж, дія якого розгортається далеко від лінії фронту, показує, що війна робить із нашими тілами та свідомістю, наскільки глибоко вона проникла під шкіру й у душу – як в Україні, так і в Польщі. Стрічка частково спирається на роботи українського колективу, який створив польський павільйон на Венеційській бієнале. Це була одна з найсильніших виставок, які мені доводилося бачити.
«Кандидати смерті», реж. Мацей Цуске
Picture display
standardowy (864px desktop)
«Кандидати смерті», реж. Мацей Цуске, фот. MDAG
Picture image
kandydaci-smierci-fot-mdag.jpg
Фільм, який створювався 17 років – саме таке кіно я люблю. Жодні кляті алгоритми чи демони штучного інтелекту такого не вигадають. Чисте життя: батько щороку бере сина та його друзів у дику природу, де вони знімають фільми жахів. Спочатку йшлося лише про те, щоб відірвати дітей від телефонів, але з часом стало зрозуміло, що справа в значно більшому – у спільному ритуалі, перебуванні разом, розмовах і поступовому перетворенні хлопців на чоловіків. Це історія про дружбу, завдяки якій можна пережити будь-які кризи. Фільм, який безперечно покращує настрій.
«Ева – останній урок», реж. Андреа Мура, Федеріко Савонітто
Picture display
standardowy (864px desktop)
«Ева – останній урок», реж. Андреа Мура, Федеріко Савонітто, фот. MDAG
Picture image
Ewa-Ostatnia-lekcja-rez-Andrea-Mura-Federico-Savonitto-mdag.jpg
Ева Бенеш – легендарна акторка першого складу Театру-лабораторії Єжи Ґротовського. Після вимушеної еміграції до Італії на початку 1980-х років вона пішла власним творчим шляхом. Створює театр, заснований на роботі з тілом, викладає та надихає нові покоління митців. Її життя повністю присвячене мистецтву й театру, і в цій радикальній послідовності є щось винятково чесне. У світі алгоритмів, монетизації контенту та кон’юнктурності цей фільм сприймається як ковток свіжого повітря: він нагадує, що можна жити для мистецтва і з мистецтва, не втрачаючи себе. Пані Ева буде присутня на показах, і я дуже чекаю на ці розмови.
«Арек.Мама.Панорама», реж. Міколай Янік
Picture display
standardowy (864px desktop)
«Арек.Мама.Панорама», реж. Міколай Янік, фот. MDAG
Picture image
ArekMamaPanorama_rez_mikolaj-janik-MDAG.jpg
Арек Паразит – художник, якому вже за тридцять. Він береться за проєкти з мінімальними шансами на успіх, ніяк не може остаточно виїхати з батьківського дому і, як сам каже, «не вивозить». Але чи справді кожен мусить усе тримати під контролем? Можливо, у цьому невеликому безумстві є своя логіка. Це напрочуд теплий фільм про те, як справлятися з тиском успіху та суспільними очікуваннями. А ще – про найбільшу картину в історії Польщі.
«Течія», реж. Рафал Скальський
Picture display
standardowy (864px desktop)
«Течія», реж. Рафал Скальський, фот. MDAG
Picture image
Nurt-rez-Rafal-Skalski-MDAG.jpg
Амазонія, 1980-ті роки. Дещо невротичний француз збирає команду байдарочників, щоб здійснити майже неможливе – пройти Амазонкою від її витоків до гирла. Від самого початку все йде не за планом: губиться спорядження, на шляху з’являється угруповання «Сяючий Шлях», а в команді швидко спалахують конфлікти, що не дивно, адже вона складається з багатьох чоловіків і лише однієї жінки. Народжуються романи, ревнощі, боротьба за лідерство, але водночас – шалений дух пригод із часів, коли ще не існувало Instagram і супутникових телефонів. Надзвичайно енергійний фільм. Дуже тішуся, що через 30 років учасники цієї експедиції зустрінуться у Варшаві – і знову поспілкуються з глядачами. Вони навіть планують сплав Віслою.
«Мої Темерсони», реж. Марцін Борхардт
Picture display
standardowy (864px desktop)
«Мої Темерсони», реж. Марцін Борхардт, фот. MDAG
Picture image
Moi-Themersonowie-fot-MDAG.jpg
Францішка і Стефан Темерсони очима їхньої прийомної доньки Ясі. Марцін Борхардт, чиї дописи про авангард у Facebook, мабуть, є найрозумнішим, що там можна прочитати, вибудовував із нею довірливі стосунки протягом багатьох років. Саме завдяки цьому перед ним відчинилися двері до справжньої скарбниці: архіви, які ніколи раніше не показувалися, нові інтерпретаційні ключі та будинок Ясі в Лондоні – водночас капсула часу і зачарований сад. Над її довгим життям, цілковито пронизаним мистецтвом, лежить тінь Голокосту. Варто уважно слухати таких героїнь, які несуть у собі і біль, і красу ХХ століття. Таких людей майже вже не залишилося.
«Зізнання родимки», реж. Мо Тан
Picture display
standardowy (864px desktop)
«Зізнання родимки», реж. Мо Тан, фот. MDAG
Picture image
Wyznania-pieprzyka69aedf2b8139469aedf2bc6379.jpg
Польсько-китайська копродукція, у якій головну роль виконує Мо Тан, знайома глядачам за фільмом «Листи з Вільчої». Цього разу вона спрямовує камеру на себе та свою китайську родину. Заплутана в мережі сімейних залежностей, тиску й любовних пригод, Мо не боїться дуже інтимних і зворушливих сцен. Виявляється, китайська родина багато в чому нагадує польську. А єдиним порятунком у токсичних ситуаціях часто стає почуття гумору.
«Сліди», реж. Аліса Коваленко, Марися Нікітюк
Picture display
standardowy (864px desktop)
«Сліди», реж. Аліса Коваленко, Марися Нікітюк, фот. MDAG
Picture image
Slady-rez-Alisa-Kovalenko-Marysia-Nikitiuk-MDAG.jpg
Розповідь про надзвичайно сильних жінок, які беруть свою долю у власні руки. Від 2014 року російські окупанти використовують сексуальне насильство як зброю війни. Його жертвами стали численні жінки на окупованих територіях України. Ірина Довгань об’єднала постраждалих навколо себе і зробила так, щоб світ почув про ці жахливі злочини. Фільм тричі викликав овації стоячи на Берлінському кінофестивалі, демонструється по всьому світу, сприяє змінам у законодавстві та руйнує суспільні табу. Водночас це стрічка, сповнена поезії та краси української землі й її героїнь. Фінальні сцени розбивають серце, але водночас дарують надію. Обов’язковий до перегляду.
«Фрік-шоу», реж. Лукаш Рондуда, Філіп Павляк
Picture display
standardowy (864px desktop)
«Фрік-шоу», реж. Лукаш Рондуда, Філіп Павляк, фот. MDAG
Picture image
Freak-Show-rez-Lukasz-Ronduda-Filip_Pawlak-fot-Mdag.jpg
Група молодих художників готує перформанс до відкриття Музею сучасного мистецтва у Варшаві. Як анархічний дух фрік-шоу витримає зіткнення з великою культурною інституцією? Що самі митці дізнаються про себе в процесі роботи? І чи готова польська публіка до нового, радикального мистецтва?
***
Текст уперше був опублікований як допис Войцеха Дідушка у Facebook. Дякуємо авторові за згоду оприлюднити його на сторінках Culture.pl.