Єжи Стемповський – один із найвидатніших польських есеїстів, епістолограф, польський і французький письменник. Народився 10 грудня 1893 року в Кракові, помер 4 жовтня 1969 року в Берні (Швейцарія).
Використовував численні псевдоніми, зокрема Павел Гостовець, Леон Фуратик, Б. Серафін. Син публіциста та громадського і масонського діяча Станіслава (життєвого партнера Марії Домбровської). Дитинство провів у маєтку Шебутинець (інша назва: Шебутинці) на Поділлі, а від 1897 року – у Варшаві, де навчався у школі Купецького зібрання. У 1906 році повернувся на Поділля, оселився у маєтку Виниковець, навчаючись приватно. У 1907/1908 навчальному році відвідував у Варшаві приватну гімназію ім. генерала Хшановського, але після конфлікту з катехитом перервав навчання і знову виїхав на Поділля. Екстерном склав іспит на атестат зрілості в Немирові (1911). Вивчав філософію та історію у Ягеллонському університеті (1911 – 1913), згодом медицину в Мюнхені, а також філософію та історію літератури у швейцарських університетах (Женева, Цюрих, у 1916 – 1919 роках – Берн). У 1915 році в Цюриху підготував дисертацію на тему «Антична і християнська філософія історії в I – IV ст.» (робота втрачена). У 1919 році від неформального зв’язку народилися доньки-близнючки (Данута і Ганна Сухецькі).
Після Першої світової війни працював дипломатичним кур’єром у Міністерстві закордонних справ. Брав участь у польсько-радянській війні (1920) – у боях загинув його молодший брат. Потім був кореспондентом Польської телеграфної агенції (PAT) у Парижі та Женеві, а згодом у Берліні, одночасно співпрацюючи з «Nasz Przegląd». Від 1926 року знову у Варшаві – працював у канцелярії голови Ради міністрів, а від 1929 до 1939 року у Державному аграрному банку як економічний радник. Щонайменше від двадцятих років був діячем масонського руху. У 1929 році розпочав співпрацю з «Wiadomościami Literackimi». У 1934 році заснував (разом із Дмитром Філософовим як господарем, Рафалом Блютом, Юзефом Чапським, Леоном Гомолицьким та ін.) варшавський російський літературний клуб «Domek w Kołomnie». У 1935 – 1939 роках вів семінар на режисерському факультеті Державного інституту театрального мистецтва.
18 вересня 1939 року разом зі Станіславом Вінцензом перетнув польсько-угорський кордон. Через хворобу змушений був залишитися в покинутій хаті у Карпатах (це він описав в одному зі своїх найвідоміших есеїв – «Księgozbiór przemytników»). Навесні 1940 року через Югославію та Італію дістався Швейцарії. Спочатку мешкав у Берні, від 1941 до 1952 року – у Мурі поблизу Берна, а потім до самої смерті знову в Берні. Одразу після приїзду до Швейцарії заприятелював і оселився разом зі швейцарсько-нідерландською парою (Анрі та Дінеке Цаут). У 1942 році нелегально вирушив до Савої, у Букероні біля Гренобля відвідав хворого друга, есеїста Болеслава Міцінського. Як делегат Міністерства внутрішніх справ польського еміграційного уряду займався, зокрема, отриманням та аналізом інформації про ситуацію в окупованій Польщі.
Після завершення війни, у листопаді та грудні, подорожував Німеччиною та Австрією, а свої враження опублікував у формі дорожнього щоденника. На межі 1947/48 років мандрував Італією, також ведучи щоденник. У 1948 році розпочав багаторічну інтенсивну співпрацю з паризьким часописом «Kultura», який видавав Єжи Ґедройць (підписувався псевдонімом Павел Гостовець). Від квітневого номера 1954 року і до кінця життя регулярно публікував там цикл «Notatnik niespiesznego przechodnia», що містив різножанрові записи (есеї, спогади, рецензії, фейлетони). У 1951 – 1954 роках працював перекладачем при аргентинському посольстві в Берні. У 1954 році отримав премію кантону Берн за написану французькою мовою книжку про бернську землю.
У період лібералізації (1955 – 1957) виникла концепція видання під редакцією Стемповського політично нейтрального журналу, який друкував би як авторів із Польщі, так і еміграційних письменників; також обіцяли видати у Варшаві двотомний вибір його творів («Czytelnik» – угоду було розірвано у 1959 році). У 1958 році Стемповський подорожував Італією: побував у Венеції та Падуї, у Сульмоні працював над незавершеною книжкою про Овідія. У 1962 році поїхав до Нідерландів, Австрії та Німеччини – враження від подорожі опублікував у циклі «Notatki niespiesznego przechodnia» на сторінках «Kultury».
Отримав спеціальну премію «Kultury» за есе ім. Неймана (1961), премію ім. Анни Ґодлевської (1963), премію ім. Альфреда Южиковського (1964), а також премію «Kultury» (1967).
У 1965 році поїхав до Югославії на зустріч із дисидентом Михайлом Михайловим (автором книжки «Літо московське»), а роком пізніше – до Генуї, де шукав публікації про історію лігурів – варварського народу, який мешкав на північному заході сучасної Італії та був підкорений римлянами. Попри численні заклики у початковий період «Солідарності», перша книжка Стемповського, видана після війни у Польщі, з’явилася лише у 1984 році («Eseje») і була понівечена цензурою. Лише від 1988 року есеї та листи Стемповського почали систематично виходити у Польщі, підтверджуючи його статус «батька польської школи есею».
Широкі знання та легкість у вивченні нових іноземних мов зробили Єжи Стемповського одним із найбільших ерудитів серед польських письменників ХХ століття. Він поєднував ґрунтовну гуманітарну освіту (досконале знання класичної грецької та римської літератури) із сучасними економічними та соціологічними знаннями (під час закордонних студій слухав, зокрема, лекції Ґульєльмо Ферреро та Вільфредо Парето). Прикладом тонкого аналізу зв’язків між літературою (у цьому випадку – футуризмом і сюрреалізмом) та економічними змінами є його довоєнне есе «Chimera jako zwierzę pociągowe».
У надзвичайно різноманітній тематично есеїстиці Стемповського можна виокремити кілька повторюваних мотивів і тем. Однією з найважливіших є відчуття історичності ландшафту. Поряд із есеями, що відтворюють дитячі спогади (шум річок у східних Карпатах, який він пізніше впізнавав у Швейцарії), слід насамперед згадати книжку про «бернську землю» як блискучий приклад глибокого прочитання ландшафту, яке дозволяє відкрити історію описуваних територій через демонстрацію культурного значення окремих елементів (наприклад, платанів як ознаки університетських міст). Іншим важливим для Стемповського топосом була бібліотека. Як пристрасний бібліофіл, автор «Księgozbioru przemytników» цікавився всіма аспектами книжки, а також – можливо, особливо – людьми, які стоять за нею: від автора через редактора, видавця, друкаря, книгаря і критика до читача (яким він сам був надзвичайно чутливим). Стемповський також належав до дедалі меншого кола людей, для яких спадщина античної культури залишалася чимось живим, близьким, а частково навіть знаним напам’ять.
Важливою рисою життєвої позиції Стемповського, що впливала на тематику та звучання його есеїв, був песимізм. У загальному вимірі він проявлявся у відчутті занепаду певної епохи та катастрофічному сприйнятті історії ХХ століття. «Esej dla Kassandry» свідчить про те, що він усвідомлював марність застережень і повчань – подібно до доньки Пріама, він бачив наближення катастрофи, але не міг їй запобігти.
Стемповський реалізував себе насамперед як есеїст і кореспондент – його листи були своєрідними вправами, у яких він випробовував на адресатах окремі думки, асоціації та формулювання. Його есеїстика стримана, виважена, не демонструє ерудицію напоказ, хоча й не приховує її (бо приховати її неможливо). За нею стоїть авторитет мудрої людини, безкомпромісної у політичних питаннях, незалежної. Ці есеї мають власний стиль, упізнаваний завдяки зазвичай коротким реченням, після яких настають паузи – ніби для того, щоб перевести подих або засвоїти чергову порцію інформації чи роздумів. Іншою характерною рисою цієї есеїстики є постійна присутність історичної аналогії та широкого культурного контексту, завдяки яким коментовані події, соціологічні явища чи людські долі набувають несподіваного освітлення і постають у зовсім іншому ракурсі.
Після смерті Стемповський відкрив ще одне, маловідоме обличчя – прозаїка. Це сталося завдяки знайденому інтимному щоденнику, який він вів на початку сорокових років, у перший період свого перебування у Швейцарії. Цей щоденник, написаний у тривожний час, коли в Європі здійснювалися найпохмуріші сценарії, передбачені Стемповським та іншими мислителями наприкінці тридцятих років, витриманий у формі довгого листа частинами, адресованого нещодавно померлій коханій жінці (Людвіці Реттінґеровій). Але адресатка цього листа-щоденника є чимось більшим: завдяки своєму статусу примарної істоти, яка мандрує між світом живих і світом мертвих, вона стає новою Еврідікою. Таким чином «Записки для примари» вписуються у традицію елегійної літератури середземноморського кола.
Ян Котт писав:
Стемповський навчив мене писати, читати й не довіряти. Найшвидше я навчився писати, багато років тривало моє навчання читанню, а не довіряти я навчився лише тоді, коли голос пана Єжи став уже таким тихим, що його ледве можна було почути.
(«Listy Kassandry z ziemi berneńskiej», «Życie Literackie» 1981, № 37; передрук у томі «Kamienny Potok», Лондон, 1986).
Це парадоксальне зізнання одного з найуважніших учнів майстра польського есею показує людський вимір інтелектуальної пригоди, до якої Єжи Стемповський запрошує своїм неспішним писанням.
Автор: Ян Зелінський, жовтень 2010.
