В літературній творчості Норвід намагався започаткувати діалог щодо важливих філософських, мистецьких і соціальних проблем сучасності. На жаль, діалог цей майже ніхто не підтримав. Певне визнання йому принесли ранні літературні твори ‒ часів життя у Варшаві. В еміграції Норвід опублікував лише невелику частину творів, які, зрештою, читачі оцінювали як незрозумілі та маньєристські. Єдина за його життя збірка «Поезії», видана в Лейпцигу в 1863, не мала великого розголосу.
Мистецтво Норвіда могло стати зрілою фазою романтизму. Але для цієї фази в літературі вже не було місця. Норвід писав у період занепаду епігонського романтизму, де головну скрипку грала поетика Міцкевича, та під час розквіту позитивізму, який мав геть іншу проблематику та літературні прийоми. Обидва ці напрямки Норвід критикував і з обох черпав натхнення. Цінив велич романтичної літератури, але критикував месіанізм за абсолютизацію народу, глорифікацію страждання, пафос незвичайних героїв і героїчних вчинків. Помічав матеріалізм молодого капіталізму, його комерціалізацію і поверховість людських зв’язків, але цінив технічний прогрес. Його світогляд був найближчим до того, що ми тепер назвали б християнським персоналізмом. У центрі його уваги перебувала звичайна людина, занурена в універсальну проблематику. Він проголошував хвалу щоденності, крізь яку проглядає сакральна реальність. Він будував програму розвитку та модернізації суспільства, але ці дії мали бути втіленням божого плану. Мистецтво він вважав працею, але ця безпосередня, чисто фізична праця перебувала в містичному зв’язку із Логосом ‒ втіленим словом Божим.
Норвід був видатним поетом, творцем лірики та поем, новелістом і драматургом. Його поезія ‒ важка, інтелектуальна, афористична, позбавлена описовості й мелодійності романтичних віршів. Він оперував подробицями, багаторівневою метафорою. Найважливіші поеми Норвіда це «Promethidion», «Квідам» та «Казання про свободу слова».
«Promethidion. Казання в двох діалогах з епілогом» складається з двох частин, а їхні багатословні назви мають філософсько-дидактичні функції: «Богуміл. Діалог, в якому проказується про мистецтво та про місце мистецтва. Як форма» та «Вєслав. Діалог, в якому проказується про істину, її промені та дух. Як зміст». У цьому творі Норвід представляв свою програму «нового прометеїзму» ‒ краси праці та праці, що безперестанно творить красу щоденного життя ‒ на противагу романтичному прометеїзму як апології бунту, боротьби та виняткових дій. Поема містила в собі роздуми про функцією мистецтва для суспільного життя.
Епічна поема «Квідам» зображує особу, загублену в хаосі кризи цивілізації. Головний герой Квідам («якась-людина») прибуває з Греції до Риму, коли стара римська цивілізація занепадає, й народжується нова, християнська. Герой блукає містом, він не може зробити вибір і врешті-решт гине ‒ випадково і дарма. Римська реальність, описана барвисто та реалістично, є очевидною метафорою сучасної поету Європи.
Поема «Казання про свободу слова» ‒ це історіософський нарис історії людства. Поряд з мотивами критики європейської цивілізації та польського суспільного життя, поет підіймає тут проблему суспільної та сакральної функції мови.
В 1865-66 роках Норвід створив цикл своїх найкращих віршів «Vademecum», який містив, між іншим, такі шедеври, як «Жалібний рапсод пам’яті Бема» та «Фортепіано Шопена». Перший ‒ це вірш, складений на честь героя Листопадового повстання* та Весни Народів. У ритмі погребального маршу, в античній стилізації він проголошує хвалу силі духу, але і силі легенди, яка має історіотворчий потенціал. Другий вірш був написаний після зруйнування палацу Замойських, коли на брук викинули фортепіано, на якому колись грав Шопен. Твір містить рефлексію над величчю мистецтва, яке реалізує в світі божий початок добра. Вірш розвиває філософську метафору: «добро як повнота» і «зло як відсутність».
