Тадеуш Доленґа-Мостович народився 10 серпня 1898 року в Окуневі (деякі дослідники вважають, що 11 жовтня 1900 року в Глибокому Вітебської області, сучасна Білорусь). Відома точна дата його смерті – 20 вересня 1939 року в Кутах.
Говорячи про прозаїків цього періоду, які зверталися до тогочасних проблем, варто згадати Тадеуша Доленґу-Мостовича (1998-1939), який одразу здобув популярність у масового читача завдяки роману «Кар'єра Нікодема Дизми» (1932). Цей роман є гострою сатирою на ситуацію в Польщі часів Санації. Натхненний дебютним успіхом (раніше вийшов роман «Остання бригада»), протягом наступних семи років він публікував по два романи на рік, які крізь сатиричну призму зображували темні аспекти тодішнього колективного життя.
[Юліан Кшижановський, «Історія польської літератури», Варшава 1979]
Батько майбутнього письменника Стефан Мостович був правником, а мати Станіслава, уроджена Потопович, працювала вчителькою. Хлопець з дитинства цікавився літературою (знав напам'ять усього «Пана Тадеуша»). Ще в ранньому віці почав писати вірші й сценарії для шкільних вистав.
Відвідував вільнюську гімназію, після закінчення якої в 1915 році продовжив навчання у Києві. За офіційною версією, він вивчав право в тамтешньому університеті, але, за розповідями родичів, продовжив навчання у гімназії. Був членом підпільної Польської військової організації, створеної Пілсудським. У 1919 році добровольцем вступив до 13-го Вільнюського уланського полку. Брав участь у польсько-більшовицькій війні.
З 1922 року шукав роботу у Варшаві. Свій гіркий досвід бідних початків варшавського життя, зокрема проживання в переповненій мешканцями кімнаті, пізніше використав у своїх романах. Через деякий час поселився на вулиці Ґруєцькій, 44 у свого дядька, Зиґмунта Рителя, професора Варшавського політехнічного університету. Вацлав Ритель, брат його дядька, чернець, який обертався в правому середовищі, в 1924 році рекомендував Тадеуша на роботу в «Rzeczpospolita» – газету, яка дотримувалася християнсько-демократичних, націоналістичних поглядів.
Мостович спочатку працював там коректором і репортером кримінальних новин. У 1925 році став штатним редактором і публіцистом. Свої фейлетони підписував псевдонімами TEM, TM та C. hr. Zan («Chrzan», укр. «Хрін»). З часом поряд із його іменем з'явилося прізвисько «Доленґа» – назва герба родини Мостовичів. У цій же газеті надруковано його перший літературний твір «Сон пані Туньці» (1925).
Після травневого перевороту 1926 року став рішучим критиком табору Юзефа Пілсудського. Його спрямовані проти Санації фейлетони цензурували (Санація – загальноприйнята назва правлячого режиму у Польщі в 1926-1939 роках, прим.ред.). Він коментував політично делікатні питання: арешт генерала Мальчевського, зникнення генерала Заґурського та напад на депутата Здзєховського. Сам також став жертвою невідомих нападників.
Місяцем раніше, 6 серпня 1927 року, за загадкових обставин зник противник руху Санації генерал Влодзімєж Заґурський. Преса почала розслідування, припускаючи, що за його зникненням могли стояти урядовці. Пілсудський на той час був прем'єр-міністром, тому прихильники Санації трактували такі припущення як атаку на маршалка. 10 серпня 1927 року в саркастичному фейлетоні під назвою «Нова товариська гра» Мостович припустив, що Заґурського могли викрасти. У наступних статтях він коментував хід розслідування.
Напад на Доленґу-Мостовича стався 8 вересня 1927 року приблизно о 23:30, коли він повертався додому. На нього напали семеро озброєних кийками чоловіків. Непритомного журналіста кинули в чорне авто престижної марки «Б'юїк» і відвезли до лісу поблизу Сенкоціна. П'ятеро осіб знову побили журналіста, якого кинули в канаву, викрикуючи: «Він не писатиме так про маршалка! Сьогодні перепало тобі, завтра перепаде іншим!» Побитий фейлетоніст виповз до дороги і за допомогою селянина, який проїжджав повз, дістався Варшави о 4:30 ранку.
Акт терору проти журналіста одноголосно засудили всі газети та політичні сили. Доленґа-Мостович у газеті «Rzeczpospolita» подякував за підтримку: читачам, колегам по фаху та «політикам із різних таборів, включаючи урядовців».
Винуватцями нападу виявилися поліцейські. Чорний «Б'юїк» належав полковнику Янушу Ягриму-Малешевському, тодішньому головному комендантові Державної поліції. Незважаючи на зібрані під час розслідування докази, справу закрили й нікого не засудили.
Мотив побиття «невідомими злочинцями» (якого тричі зазнав також письменник, сатирик і публіцист Адольф Новачинський) з’являється в кількох романах письменника («Кар’єра Нікодема Дизми», «Знахар»).
Працюючи в газеті «Rzeczpospolita», Тадеуш Доленґа-Мостович також публікував свої оповідання, повісті, гуморески й новорічні вертепні віршовані п’єси. Його фейлетони часто мали ознаки коротких літературних творів. У листопаді 1928 року він припинив співпрацю з газетою й проміняв політичну журналістику на культурну. Все більше присвячував себе літературній роботі.
Роман Вільгельмі в серіалі «Кар'єра Нікодема Дизми», режисер Ян Рибковський, 1980, фот. INPLUS/East News
У 1930 році Доленґа-Мостович опублікував уривки свого першого роману «Остання бригада» (історія підприємця-ідеаліста Анджея Довмунта, який стикається з реальністю відродженої Польщі), а через рік – «Кар'єру Нікодема Дизми» (влучний образ випадкового життєвого злету неосвіченого простака та шахрая). Обидва тексти вийшли у форматі книжкових видань у 1932 році.
Після успіху «Кар'єри…» наступні твори автора ставали бестселерами. У романі «Покивани» (1932) зображено кар'єру конформіста й безхарактерної людини. Заснована на кримінальній інтризі повість «Прокурор Аліція Горн» (1933) стала першою екранізованою книжкою автора. В романі «Брати Дальч і Ко» зображено світ промисловців, тоді як роман-дилогія «Доктор Мурек скорочений» та «Друге життя доктора Мурека» (1936) описував долю освіченого інтелектуала під час шаленої кризи.
Серед наступних романів найпопулярнішими були «Знахар» (1937) і його продовження «Професор Вільчур» – історія видатного варшавського хірурга, який через втрату пам’яті стає сільським цілителем. «Їхня дитина» (1937) – сміливий роман з алюзіями на польсько-більшовицьку війну. Роман «Три серця» (1938) розповідає про заміну селянської дитини на аристократичну й зображає барвисте життя заможної землевласницької шляхти.
Єжи Біньчицький у фільмі «Знахар» режисера Єжи Гоффмана, 1981, фот. Roman Sumik/Filmoteka Narodowa/fototeka.fn.org.pl
Популярними також були книжки, написані з жіночого погляду: «Третя стать» (1934) і «Світ пані Маліновської» (1934). Їхню ідею визначали поняттям «консервативний фемінізм». Дилогія «Золота маска» (1935) й «Високі пороги» (1935) порушувала проблеми жінок у контексті протистояння світу варшавських театриків із середовищами польської аристократії.
Остання книжка Доленґи-Мостовича «Щоденник пані Ганки» (1939) – це іронічний роман-сенсація, дія якого відбувається у вищих колах Варшави. Він зачіпав тему актуальної міжнародної ситуації кінця 1930-х років, зокрема містив роздуми про прийдешню війну.
Кадр із фільму «Щоденник пані Ганки», режисер Станіслав Ленартович, 1963, фот. Jerzy Szurowski/WFDIF /po Studiu Filmowym "Kadr" Filmoteka Narodowa – Instytut Audiowizualny
Надзвичайна популярність цих творів (більшість з яких екранізовані) була зумовлена захопливими сюжетами, переповненими мелодраматичними, сенсаційними й характерними для бульварних романів перипетіями. До ролі сатирика і критика міжвоєнних реалій Мостович повернувся у своєму останньому романі «Щоденник пані Ганки» (1939).
[Анджей З. Маковецький у: «Польська література. Енциклопедичний довідник», том I, Варшава 1984 – стаття: Мостович]
Успіх письменника дозволив йому накопичити значний статок. Він отримував щомісячно близько 15 000 злотих від продажу авторських прав на екранізацію своїх творів.
Тадеуш Доленґа-Мостович проживав у розкішній квартирі на другому поверсі Рембелінського палацу (сьогоднішня адреса цього помешкання – вул. Алеї Уяздовські, 6a). Йому належало авто представницького класу марки «Б'юїк» (Модель 41) 1936 року випуску. Письменник вів активне світське життя й захоплювався мисливством і автомобілями.
Як театральний критик, Тадеуш Доленґа-Мостович рано усвідомив важливість кіно. Роман «Прокурор Аліція Горн» був швидко екранізований (1933). Коли продюсери відхилили його сценарій до «Знахаря» в 1936 році, автор переробив його на роман. Успіх книжки швидко спричинився до її екранізації; «Знахар» (1937) виявився найбільшим хітом довоєнного кіно в Польщі. Успішним був і роман-продовження – «Професор Вільчур». Наприкінці 1930-х років екранізовано й інші твори Доленґи-Мостовича. У цих фільмах знімалися найвидатніші польські актори: Ельжбєта Барщевська, Мечислава Цвіклінська, Ядвіґа Смосарська, Францішек Броднєвич, Казімєж Юноша-Стемповський, Юзеф Венґжин, Александр Жабчинський.
Автор прагнув брати активну участь у екранізації своїх романів. У 1939 році за його сценарієм знято фільм «Білий мавр» (за романом Міхала Балуцького), а також реалізовано дві екранізації його романів. Доленґа-Мостович теж бере участь у створенні фільму «Заповіт професора Вільчура». На відміну від попередніх частин трилогії («Знахар», «Професор Вільчур»), письменник сам написав сценарій, співфінансував фільм, був одним із продюсерів та акторів (грав роль свого альтер-его). Водночас із фільмом мав вийти й роман (на жаль, цього не сталося; текст було втрачено). Стрічку зняли влітку 1939 року, а його показ відбувся під час окупації в 1942 році. Останні копії стрічки гуляли по кінотеатрах ще п'ять років по тому (на жаль, жодна не зберіглася).
У 1938 році письменник став членом Товариства розвитку польського кіно (TRFP), установи, яка підтримувала розвиток польського кінематографу завдяки державному фінансуванню (відповідник Польського інституту кіномистецтва). У лютому 1939 року він став співзасновником Курсу кінематографічних знань, що склав основу Польської кіношколи. Безпосередньо перед війною Тадеуш Мостович підписав контракт на два сценарії для Голлівуду, зокрема для Бетті Девіс. Студія Warner Bros також запропонувала йому написати сценарій про війну 1920 року.
Хороша польська література, сучасна чи давня, була для мене малокорисною і небагато чому навчила – і це тому, що вона ніколи не наважувалася зосередитися на окремій людині. […] Але погана польська література була для мене водночас цікавою і повчальною. Вивчаючи жахливі оповідання різних тіток у недільному випуску «Варшавського кур'єра» або романи Германа, Мнішек, Зажицької, Мостовича, я відкрив для себе реальність… бо ці романи демаскують, вони підступні. Їхня незграбна художня література щомиті дає тріщини, крізь які можна побачити весь бруд цих неохайних авторських душ. […] Історія польської графоманії, можливо, розповіла б нам про нас самих більше, ніж історія Міцкевичів і Прусів.
[Вітольд Ґомбрович, «Щоденник 1953-1956», у «Твори», т. VII, Краків 1986]
Тадеуш Кемпінський у своїх спогадах «Вітольд Ґомбрович і світ його молодості» (Краків, 1974) в розділі «Роман для кухарок» розповів, що його приятель Ітек (тобто Вітольд Ґомбрович) «цікавиться Доленґою-Мостовичем, а понад усе він зачитується «Івонкою» Германа, а також романами Зажицької про «сучасного» підлітка та його пригоди у сучасному світі». Ба більше, «одного разу він почав говорити, що було б добре написати роман про молоду дівчину, але по-іншому. З одного боку, він має подобатися читачам легкої, навіть бульварної літератури, тобто це має бути щось на кшталт графоманського чтива, а з іншого – чимось набагато вишуканішим».
Чоловіки по черзі писали кожен розділ – вимучили чотири. У них, як писала Марія Яніон у «Романтичній гарячці» (Варшава, 1975), можна «впізнати обриси «Одержимих» Ґомбровича». На її погляд, «здається, ми маємо справу з думкою, яка постійно непокоїть автора «Одержимих» […], що можна висловити мотлох лише тоді, коли є дистанція до мотлоху».
Попри все Ґомбровичу імпонувало те, «що коли Доленґа-Мостович, на вечірках в якого він часто буває, тільки щось пише, євреї вже чекають біля будинку, пропонуючи щедру винагороду за кіносценарій», – зазначала Клементина Суханов у своїй біографії «Ґомбрович. Я, геній», том I (Воловець 2017). Не секрет, що автор «Фердидурке» мав комплекс щодо неймовірного успіху «літературного мотлоху», який творили деякі тогочасні письменники.
Однак Тадеуш Доленґа-Мостович чудово орієнтувався в досягненнях своїх літературних суперників. Про це свідчить його відповідь на опитування «Яка з прочитаних мною у 1937 році книжок була найцікавішою?»:
Книжка Ґомбровича, попри одностайний хор критиків, які вважали її ледь не гуморескою, жартом інтелігентного письменника, вразила мене не лише сміливою концепцією, а й передовсім чесністю, ретельністю й вагою, яку автор надав пошукам внутрішньої правди. Письменник не приховує перед собою чи читачем жодної з найдивніших, найнезбагненніших, найпотворніших чи найбільш сороміцьких частин своєї психіки. У «Фердидурке» немає таких таємниць, яких міг би зректися навіть Руссо, Селін чи інші письменники, що практикували літературний ексгібіціонізм. «Фердидурке» – це не лише твір виняткової цінності, а й автентичний документ, документ без приховувань чи збентежень, що викликає довіру кожного дослідника людської душі в наш час.
[«Prosto z mostu», 1938, № 5, в: «Ґомбрович і критики», антологія, Краків-Вроцлав 1984]
Тадеуш Доленґа-Мостович зустрічався з багатьма жінками, але так і не завів тривалих стосунків. Наприкінці 1930-х років він зустрічався з Катажиною «Кейт» Півніцькою, дочкою аристократів, які володіли маєтком у Сікожі (улюблене місце відпочинку митців; саме там знімали фільм «Професор Вільчур»). Їхні офіційні заручини мали відбутися у листопаді 1939 року, після того, як дівчина стане повнолітньою, а весілля планували взимку.
Письменник брав участь в оборонній війні 1939 року як віськовослужбовець Польської армії у званні капрала. Загинув від радянських куль 20 вересня 1939 року в містечку Кути, розташованому на польсько-румунському кордоні (сьогодні це територія України). Його обстріляли з танкового кулемета, коли він доставляв їжу інтернованим у Вижниці солдатам. Тадеуш Мостович був єдиним польським солдатом, який загинув під час відступу польських військ (30 000 солдатів, зокрема, 6 000 офіцерів) до Румунії через міст на Черемоші.
Спочатку його поховали в Кутах. Місцеві поляки профінансували встановлення йому надмогильного пам’ятника з написом (на вимогу) українською мовою: «Польський письменник Тадеуш Доленґа-Мостович» і роками доглядали за ним. 24 листопада 1978 року прах письменника перевезли до Варшави й поховали в катакомбах Повонзківського кладовища (ряд 113-3). Присвячену популярному прозаїку епітафію можна знайти в клуатрі (ліворуч) церкви Святого Антонія Падуанського у Варшаві.
Незважаючи на плин часу, Тадеуш Доленґа-Мостович залишається одним із найбільш читаних польських письменників. Було опубліковано кілька збірок його коротших літературних творів, зокрема «Письменник-невдаха та інші оповідання», «Польський двір. Креси і внутрішня політика», «Паніка в Капітолії», «Абстиненти з утримання», «Погана система» та «Жінки, будьте обережні!».
В «Історії польської літератури в нарисах», том 2 (Варшава, 1989), у присвяченому воєнному періоду розділі є перелік загиблих літераторів (цитую): «багато видатних письменників: Стефан Баліцький, Галіна Гурська, Ґустава Ярецька, Тадеуш Доленґа-Мостович, Юліуш Каден-Бандровський, Галіна Крахельська, Бруно Шульц, Антоніна Соколіч». Звертаю увагу на слово «видатні». Навіть беручи до уваги поважний і, що важко заперечити, ввічливий тон, з яким група науковців з Інституту філології Яґеллонського університету підійшла до трактування складної теми в цій антології, можна побачити, як підхід до творчості автора «Кар'єри Нікодема Дизми» еволюціонує з часом і як він набуває дедалі тепліших відтінків.
Щоб уникнути голослів’я, пропонуємо стислу добірку коротких цитат з прози Тадеуша Доленґи-Мостовича, які собі вподобали такі шукачі крилатих висловів як Чеслава і Йоахім Гленски, автори книжки «Думаю, отже існую. Афоризми, максими, сентенції» (Кенти, 1993) чи Данута і Влодзімєж Масловські, автори збірок «Польські афоризми» (Кенти, 2001) й «Велика книга польської думки» (Варшава, 2005).
- Дурня не навчиш, а мудрець не потребує науки.
- Варто бути ввічливим, навіть коли таким бути не хочеться.
- Ситі люди нічим так не гидують, як спостереженням за тим, як їдять голодні.
- Одна з найнудніших речей у світі – це вислуховувати чужі гріхи.
- Чоловіки, які люблять солодощі, мають добрий характер.
- Не сумнівайся: якщо про когось говориш щось погане, тобі завжди повірять.
- Щастя полягає у можливості віддати все, що маєте, тому, кого ви любите.
- Жоден обов'язок не може бути сильнішим за справжнє кохання.
- Чужа власність – це власність, яку ми ще не змогли привласнити.
- Ніщо так не плямить жінку, як чорнило.
- Справжній чоловік – це хижак, який переслідує лише велику здобич: владу або жінку.
- Є три вічні речі: вічне перо, вічне кохання та вічна завивка, найтривалішою з яких є вічне перо.
- Роздуми – це звичайний наслідок поганого травлення.
- Творчість
- Романи
- «Остання бригада» (1930/1932)
- «Кар'єра Нікодема Дизми» (1931/1932)
- «Покивани» (1932/1987)
- «Прокурор Аліція Горн» (1933)
- «Брати Дальч та компанія» (1933)
- «Третя стать» (1934)
- «Світ пані Малиновської» (1934)
- «Золота маска» (1935)
- «Високі пороги» (1935)
- «Доктор Мурек cкорочений» (1936)
- «Друге життя доктора Мурека» (1936)
- «Знахар» (1937)
- «Їхня дитина» (1937)
- «Три серця» (1938)
- «Професор Вільчур» (1939)
- «Щоденник пані Ганки» (1939)
-
- Сценарії
- «Доктор Мурек» (1939)
- «Три серця» (1939)
- «Білий мавр» (1939)
- «Заповіт професора Вільчура» (1939)
-
- Фільми
- «Прокурор Аліція Горн» (1933) з Ядвігою Смосарською
- «Знахар» (1937) з Казімєжем Юношею-Стемповським та Ельжбетою Барщевською
- «Професор Вільчур» (1938) – продовження «Знахаря»
- «Остання бригада» (інша назва «Право на щастя», 1938)
- «Доктор Мурек» (1939) з Францішеком Броднєвичем
- «Три серця» (1939) з Александром Жабчинським та Ельжбетою Барщевською
- «Золота маска» (1939, прем'єра 1940).
- «Заповіт професора Вільчура» (1939, прем’єра 1942) – продовження «Знахаря» й «Професора Вільчура»; фільм втрачено
- «Нікодем Дизмa» (1956) з Адольфом Димшею
- «Щоденник пані Ганки» (1963)
- «Знахар» (1981) з Єжи Бінчицьким, режисер Єжи Гофман
- Телесеріал
- «Доктор Мурек» (1979) з Єжи Зельником
- «Кар'єра Нікодема Дизми» (1980) з Романом Вільгельмі, режисер Ян Рибковський
- «Кар’єра Нікозія Дизми» (2002) – вільна адаптація оригіналу з Цезарієм Пазурою в головній ролі
-
