За рік до «Емігрантів» Мрожек опублікував «Бойню» (1973), радіодраму, яку згодом поставив Єжи Яроцький на сцені варшавського Драматичного театру (1975). У «Бойні» письменник запитував про стан і сенс мистецтва, показуючи у кривому дзеркалі конфлікт між традицією та авангардом, між культурою та природою. Головний герой радіоп'єси Скрипаль, мамин синок і бездара, продає свою молодість Паганіні в обмін на музичного генія – все для того, щоб повернути собі Флейтистку. Своєю чергою Паганіні перетворюється на м'ясника, а філармонія – на бойню, де має відбутися концерт для двох волів, молота, ножа та сокири. Письменник висміяв тут як міф художника Віткація, якому відкривається Таємниця Буття, так і мистецтво, яке хоче своєю жорстокістю змагатися з життям. Характеризуючи «Бойню», Блонський писав:
Мрожек чітко дає зрозуміти, що він не може вірити в метафізику мистецтва; але й коли хтось валяється в м'ясі та бризкає перехожих фарбою – це викликає в нього нехіть й огиду. [...] Він ніби прагнув поміркованого мистецтва, а водночас — принаймні в «Бойні» — визнав, що міг викликати поміркованість лише глузуванням — «Wszystkie sztuki Sławomira Mrożka»
Однак Блонський зауважив, що вся дія «Бойні» відбувається в уяві Скрипаля, і це підкреслює дистанцію автора до представлених у радіоп'єсі подій. Не можна заперечувати, що все тут є лише продуктом індивідуальної психіки, з якою письменник себе не ототожнює. «Бойню», як і «Шлюб» Ґомбровича, можна віднести до течії так званої Ich-Dramaturgie — драматургії «я». Людина, її суб’єктивний світ, з часом набували все більшого значення у творчості Мрожека.
«У млині...». Інтроспекція
Це видно вже в оповіданні «У млині, у млині, мій пане-добродію» (1967). Цей загадковий твір із гротескно-онейричним сюжетом є монологом людини, яка «була наймитом у мірошника» і яка зводить рахунки з власним минулим. Пам'ять про людей і події повертається до неї у вигляді трупів, принесених рікою. Перший утопленик — вусатий чоловік із золотою зіркою, колись великий авторитет для героя — в цьому мертвому «володарі» можна пізнавати Сталіна. Незабаром наймит виловлює ще кілька трупів, зокрема колегу з війська та жінку, яку колись кохав. Одне за одним він ховає свої колишні кохання, друзів, знайомих – все минуле життя. Однак, коли вода приносить йому його власний труп, він не може поховати його, як інших, бо це означало б втрату себе живого. Герой, повертаючи себе з минулого (хоч би навіть себе-трупа), знаходить своє справжнє «я». Це змушує його почуватися чужинцем серед людей. Тож він вирушає в самотню подорож берегом річки, довіривши труп течії так, щоб постійно мати його на оці.
Мова цього твору – розмовно-архаїчна – виконує іншу, ніж у попередніх творах функцію: вона вже не служить висміюванню провінційності й відсталості. Ян Блонський зауважив:
Раніше стиль Мрожека зазвичай служив пародії. [...] Однак «У млині» архаїчність дозволяє говорити про початок і суть: початок і сутність власного досвіду, який ґрунтується на найпростішому, найелементарнішому. Анархічність уможливлює проникнення у внутрішній світ героя: відсилає до первісної символіки. До води часу й млина подій, до лісового будиночка, який є символом безпеки, до життєвої подорожі, яку, зрештою, можна здійснити тільки пішки, від дому до міста та з ярмарку на храмовий празник... Таким чином, анахронічність (зображуваного світу) і стилізація (жанрова і мовна) вже не мають на меті за допомогою пародії очищувати від пережитків минулого. Вони не підштовхують до думки про фальшиве чи містифіковане «я», а якраз навпаки: до думки про найавтентичніше «я» – «Wszystkie sztuki Sławomira Mrożka».
Посилення інтроспекції характерне для творчої еволюції Мрожека. Крім того, у творах з 1980-х років письменник дедалі частіше відкрито пише на політичні та етичні теми, відмовляючись від масок, алюзій та сюрреалістичних метафор. В еміграції він прискіпливо стежив за подіями у Польщі, про що, зокрема, свідчить п’єса «Альфа» про Валенсу, благородна за задумом, але невдала, як зізнався сам автор у листі до Войцеха Скальмовського. Після введення воєнного стану «Альфу» (опублікована в Парижі 1984 року), «Вацлава» і «Амбасадора» (1982) ставити в театрах заборонили.
«Амбасадор» — гербертівська по духу п'єса про незламність. Події розгортаються в посольстві демократичної країни на території тоталітарної держави. Посла навідує Уповноважений місцевої влади і пропонує йому подарунок — величезний глобус, на якому не намальовані континенти, бо «політично вони ще не зовсім такі, як треба». Через мить глобус розривається, і з нього з’являється Чоловік — утікач із фабрики глобусів — який просить притулку в посольстві. На вимогу повноваженого представника видати втікача, амбасадор відповідає відмовою. Тоді він дізнається, що його демократичний уряд, з яким не може встановити контакт, припинив своє існування. Місцева влада, однак, готова утримувати посольство неіснуючої країни, бо їй потрібен ворог, нехай навіть і фіктивний, проти якого вона могла б об’єднати одурманене пропагандою суспільство. Але посол не має наміру брати участь у цих іграх.
Його рішення відмовитися від співпраці – тобто героїчне рішення – це безкорисний вчинок і, більше того... позбавлений практичних наслідків. Це нічого не змінить, нікому не допоможе, хіба що морально. [...] Після довгої дискусії з Уповноваженим [Амбасадор] заявляє, що перед лицем тотального нігілізму лише опір – навіть ціною власного життя – може довести, що «все це» не є «одним великим, космічним блефом». Тому що ця жертва – хоча мотивована лише честю – доводить, що людина може вийти за межі порядку природи, порядку, який спирається тільки на силу, тобто на необхідність – Ян Блонський, «Wszystkie sztuki Sławomira Mrożka.
Амбасадор, цілком самотній, покинутий не тільки далеким урядом, а й найближчими людьми, залишається непохитним. Він також до кінця відчуває відповідальність за Людину, якій надав притулок. Такого благородного, незламного героя у Мрожека ще не було. Ніколи раніше письменник так відверто не говорив про необхідність виявляти мужність та солідарність перед загрозою насильства.
Це не означає, що у 1980-х роках його покинув дух протесту. Під час воєнного стану Мрожек пописував такі «Доноси»:
ДО МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ
Доповідаю, що ми добровільно завершили акцію з ліквідації неписьменності в повіті.
Останній неписьменний ховався в кущах на П’ястовській гірці, але ми його знайшли.
Він трохи захищався, але шваґер вдарив його палицею, і я йому ще додав. Та так, що вже нема неписемного.
У знищеного ми знайшли окуляри та книжку іноземною мовою «Les Pensées». Отож, він не вмів читати польською.
У правій кишені мав посвідчення члена Спілки польських письменників, але цю Спілку давно розпустили, тобто посвідчення недійсне.
Тому ми просимо припинити розслідування і нагородити нас як просвітянських діячів на місцях.
З алфавітним привітанням
Я і Шваґер
І все ж у драмах цього періоду переважає серйозна тональність: гіркий діагноз дійсності, раніше подаваний у легких формах, у творах 1980-х років постає без камуфляжу. Моральне послання більше не прикривається гумором.
«Портрет», «Пішки». Порахунок із молодістю
У «Портреті» (1987), повному звернень до «Дзядів», «Кордіяна», до Ґомбровича та Мілоша, Мрожек зводить порахунки зі своїм юнацьким захопленням комунізмом. Це п’єса про «дітей Сталіна» — людей, чиї життя зламала або сліпа покора режиму або нищівна боротьба з диктатурою. Письменник зіштовхнув колишнього інформатора Бартодзєя з політв’язнем Анатолем, який виходить на волю після п’ятнадцяти років ув’язнення. Зіткнення їхніх доль, здавалося б, абсолютно різних, виявляє приховану схожість героїв – обоє вони є слабкими людьми, без життєствердної ідеї; для обох жахливий тиран справді був єдиним сенсом існування, втіленням Духу Історії.
До часів своєї юності, а точніше дозрівання, Мрожек повернувся також і в написаній сімома роками раніше драмі «Пішки» (1980). П’єса представляє переломний момент в історії Польщі: останні дні Другої світової війни та початок комунізму. Батько з чотирнадцятирічним сином, в якому неважко розгледіти alter ego письменника, блукають у тилу рухомого фронту, бажаючи знайти хвору матір хлопчика. На покинутій залізничній станції вони зустрічають інших мандрівників: ексцентричного мислителя-митця Суперія (прототипом для нього є Віткацій) і Паню, яку він мучить; самотнього Учителя; хитру Бабу – гендлярку та її вагітну дочку; підозрілого лейтенанта Зелінського і Драба. Усі вони ночують на пероні, чекаючи на потяг та впиваючись самогоном з Бабиних запасів, а сліпий Музикант Ґраєк підіграє їм на скрипці. Коли вони нарешті чують стукіт коліс, що наближається, з’ясовується, що це зловісний, невидимий потяг-привид, який Учитель окреслює одним словом: транспорт. Виснажені мандрівники засинають – за винятком переляканого Сина та Суперія. Останній чинить самогубство – як і його прототип Віткацій у 1939 році.
Коли в епілозі герої п’єси знову зустрічаються, вже після того як Польщу «визволила» Червона армія, ми бачимо їх у нових ролях і конфігураціях. Тільки Батько і Син не піддалися спокусам конформізму, але їм також чужі пориви протесту – вони просто хочуть повернутися додому і почати звичайне, гідне життя. Згідно з простим гаслом Батька: «Людина має бути чесною і стільки».
«Пішки» — зразок епічної драматургії. У чому проявляється ця епічність? По-перше, у витриманій дистанції автора до героя. По-друге, за відсутності драматичного напруження між ними – їхні взаємодії в основному випадкові; не конфлікт настроїв, а історична буря визначає, як складатимуться й перетинатимуться долі героїв. Причиною напруги в мистецтві, зазначив Блонський, є не міжособистісні сутички, а загальний страх перед смертю. Нарешті, про епічність драми «Пішки» свідчать фантастичні сцени: вони виявляють присутність прихованого, всемогутнього оповідача, який вибирає наступні епізоди й представляє їх читачам.
У 1980-х роках цю п’єсу читали як полеміку Мрожека з фальсифікованою візією реальності в «Попелі та діамантах» Анджеєвського. Донині «Пішки» залишається проникливою панорамою польського суспільства перших років ПНР, а також драмою про світ, у якому владарює смерть, про привиди пам'яті та совісті. За Тадеушем Ничеком, «Пішки» можна трактувати як історію дорослішання молодого митця:
Цей твір, один із найбільш незвичних текстів, які написав Мрожек, можна віднести, хоча це дещо ризиковано, до дантівської тенденції: ось Батько-Вергілій веде Сина-Данте, майбутнього автора, через пекло війни. Їм зустрічаються душі, по-різному засуджені, адже вони – сільські жінки, солдат АК, вчитель, митець, філософ. Усі вони проходять через пекельну війну, пов’язані спільною долею, а синові залишається лише спостерігати за цією химерною спільнотою, Польщею в піґулці. Син колись виросте і стане одним із них, дорослих; проте він назавжди запам’ятає досвід кільканадцятилітнього свідка. Він буде учасником і водночас спостерігачем, роздвоєним у собі – «Танго з Мрожеком».
Із чотирьох п’єс Мрожека, написаних у 1990-х роках, найважливішою є «Любов у Криму» (1993), у якій тема почуттів поєднується зі спробою загального зображення історії Росії — царської, більшовицької та пострадянської.
Повернення з еміграції та повторний виїзд. «Щоденник»
Останнє десятиліття минулого і початок ХХІ століття – складний період у житті й творчості письменника. Мрожек повернувся з еміграції 1996 року – до зовсім іншої Польщі, ніж та, яку він покинув. У 2002 році письменник переніс інсульт, який спровокував афазію. У рамках терапії, яка слугувала відновленню втраченої внаслідок хвороби пам’яті, з’явилася автобіографія Мрожека «Балтазар» (2006). Згодом письменник також видав «Особисті нотатки» (2007) — збірку раніше надрукованих фейлетонів зі вступом, у якому автор «про всяк випадок прощається з читачами».
Наприкінці свого життя Мрожек підготував читачам великий сюрприз: три томи щоденникових нотаток 1962–1989 років. Також було опубліковано листування Мрожека з Адамом Тарном (Listy. 1963-1975, WL, 2009).
У червні 2008 року Мрожек разом із дружиною переїхав у Ніцу, де і помер 15 серпня 2013 року.
Авторка: Кристина Домбровська, вересень 2009, актуалізація - серпень 2013, 2023
Переклад: Тарас Лильо