Публікував у пресі репортажі та цикли кореспонденцій з Польщі та з-за кордону. Наприклад, у «Варшавському кур’єрі» була надрукована його кореспонденція з поїздки до Мексики в 1926-1927 роках. З 1930 року Ванькович був членом польського ПЕН-клубу. У 1936 році письменника відзначили Срібним лавром Польської академії літератури. Нагороду присудили насамперед за цікаві, написані в яскравому стилі подорожні репортажі. В останні передвоєнні роки письменник із сім’єю – дружиною та двома доньками Крисею та Мартою – жив у Варшаві, в Жолібожі, у знаменитому «Домечку» на вулиці Дзєннікарській, про який зворушливо писав у «Зіллі на кратері».
На початку Другої світової війни Ванькович перебував у Польщі. Був військовим кореспондентом на Люблінщині. Однак боявся арешту від німців, які його справді розшукували, тож ще до капітуляції Варшави 24 вересня 1939 року Ванькович встиг виїхати до Румунії. Там він швидко розпочав свою діяльність в післявересневому польському еміграційному середовищі: читав лекції, писав статті, які під псевдонімом друкували бухарестські видання «Польський кур’єр» («Kurier Polski») та «Польський щоденник» («Dziennik Polski»). У Бухаресті під псевдонімом Єжи Лужиць він також видав книжку про битви в Польщі «Ці перші бої».
Влітку 1940 року Ванькович потрапив на південь Європи, а у вересні того ж року разом з іншими поляками його евакуювали англійці на Кіпр, звідки у 1941 році виїхав до Палестини. Його основною діяльністю було написання літературних, репортерських та публіцистичних текстів. Під псевдонімом Єжи Лужиць писав для видань «Dziennik Żołnierza», «Wiadomości Polskie» та «Głos Polski».
З 1943 року Ванькович був військовим кореспондентом 2-го Корпусу, подорожував по Близькому Сході. У травні 1944 року брав участь у битві під Монте-Кассіно і отримав за цю битву Хрест Доблесті.
Після війни Мельхіор Ванькович не повернувся до Польщі. Його старша донька Крися, солдатка «Парасоля», загинула під час Варшавського повстання, «Домечек» було зруйновано, Варшави не існувало. У 1947 році письменник переїхав до Лондона. Там він співпрацював, зокрема, з виданнями «Відомості» («Wiadomości») та «Польський щоденник» («Dziennik Polski»), публікував репортажі та фейлетони, які підписував як Адольф Чибиґдиби. У своїх текстах він часто критикував представників нової польської еміграції, тому не дивно, що стосунки Ваньковича з лондонськими поляками були не найкращими. А коли 1947 року в Римі письменник видав збірку фейлетонів під назвою «Кундлізм», деякі еміграційні журнали на знак протесту розірвали з ним співпрацю.
Відразу після війни Ванькович почав активно працювати над своєю найбільшою і найвизначнішою книжкою, обсяг якої збільшився до трьох томів, виданих у 1945-1947 роках у Римі під назвою «Битва під Монте-Кассіно». Ця книжка – це великий пам’ятник героїчним солдатам генерала Андерса. Тоді ж письменник також розпочинає співпрацю з польською пресою: друкується у виданнях «Przekrój», «Nowiny Literackie» та «Słowo Powszechnе». Співпраця припинилася в 1949 році, коли Ванькович переїхав до Сполучених Штатів. Там він заробляв на життя різною діяльністю, не тільки написанням текстів, а й, наприклад, фізичною працею на фермі, був учителем російської мови. Однак він продовжував писати публіцистику, фейлетони та читати лекції.
