Барбара Скарга – філософиня пам’яті, яка вчила жити без ненависті

Барбара Скарга – перша леді польської філософії, історикиня філософії, академкиня, викладачка. Вона ставила світові, людині та суспільству складні й важливі запитання, вчила не лише філософувати, а й жити – без ненависті, з відкритістю на діалог та до іншого, відважно мислити критично, щоб запитувати, виявляючи вразливість, аби прапори не закрили людину.

Header picture

Tytuł w nagłówku

Барбара Скарга –

філософиня пам’яті,

яка вчила жити без ненависті

Picture size

portrait

Podpis obrazka (umieszczony pod zdjęciem)

Барбара Скарга, 2007, фот. Krzysztof Żuczkowski/Forum

Барбара Скарга народилася 25 жовтня 1919 року у Варшаві в сім’ї інтелігентів, вихідців з Мінщини, маєток яких було конфісковано. Мати майбутньої філософині переїхала до Вільнюса лише після смерті чоловіка, щоб бути ближче до родичів. У 1937 році Скарга закінчила гімназію у Вільнюсі й почала здобувати вищу освіту. Спочатку на електротехнічному факультеті Варшавської політехніки (закінчила 3 семестри), а потім на гуманітарному факультеті Університету ім. Стефана Баторія у Вільнюсі. Вона пристрасно присвячувала себе дослідженню таємниць філософії та математики. Час короткого блаженного навчання перервала війна. Після ліквідації університету Скарга продовжила освіту, зокрема відвідувала таємні семінари професора Генрика Ельценберґа. У підпіллі викладала латинь і математику на рівні середньої школи, водночас брала участь у діяльності Армії Крайової (була зв’язковою, а коли здобула досвід, стала начальником зв’язку у вільнюській окрузі). За підпільну діяльність 8 вересня 1944 року Скаргу арештували енкаведисти. Її засудили до десяти років таборів і вічного заслання. Перебувала в Правенішкійській в'язниці (біля Каунаса), з 1946 року – в таборах Ухти, з 1948 року і до кінця терміну покарання в місті Балхаш, а потім її було заслано в колгосп біля Петропавловська в Казахстані. На батьківщину повернулася лише в 1955 році. Роками пізніше вона описала свої спогади про період заслання в автобіографічній книжці «Після звільнення (1944-1956)», яку вперше опублікувала під псевдонімом Вікторія Красневська в Парижі 1985 року.

Скарга не була людиною, яка зосереджувалася на своїх стражданнях і минулому табірному житті, їй були чужі мартирологічні установки, які звеличували страждання як джерело шляхетності. Колись навіть вона сказала, що до Декалогу додала б ще одну заповідь – одинадцяту: «не мартирологізуй!» У своїх життєвих виборах та текстах на суспільну тематику вона змогла піднятися над особистими травмами, не мстися, не звинувачувати чи навіть пробувати звести рахунки. Тому вона з ще більшою тривогою дивилася на реваншизм нашого часу, «особливо в політиці та щодо історії» і виступала, серед іншого, проти люстрації, яка, на її думку, руйнує міжособистісні зв’язки та послаблює довіру у суспільстві. Нею радше завжди керувало бажання зрозуміти сенс людського життя, зберегти людяність й утверджувати цінності незалежно від обставин. Ці погляди були зумовлені не лише її особистими якостями, особливими психологічними рисами, вони мали глибше коріння, те, чим на думку Скарги є етика. Визначення цьому вона дала в одному з есе у книжці «Людина — не красива тварина» (2007):

Мораль – це не омріяна «декомунізація», бо ми не знаємо, що це слово мало б сьогодні означати, ані засудження політичних опонентів під будь-яким приводом, ані створення суперкомісій із особливими повноваженнями, бо вони руйнують суспільне співіснування, засноване на нормальному, гарантованому конституцією праві, руйнують також довіру в суспільстві, цю тонку тканинку, яка міцніє в дискусіях, де вирішальне значення має правда, але не у прокуроських розслідуваннях. Етичність взагалі підважує сенс помсти. Вона не терпить сили. Також немає довіри до держави, яка зосереджує владу. […] Немає громадянства без свободи.

Водночас Скарга також усвідомлювала, наскільки руйнівним є страждання. У передмові до своїх спогадів вона писала: «Коли ми ще були в таборі, то обіцяли з гумором описати його як світ пірамідального абсурду. Сьогодні мені важче зберігати це почуття гумору, [...] Я вже не актор, а глядач, який усвідомлює моральне та фізичне спустошення, яке принесли ці роки». Скарзі, як зазначав професор Януш Тазбір, був притаманний «стриманий песимізм». Вона бачила світ і людей такими, якими вони є, не вдавалася до ідеалізації чи таврування, а радше – завжди – намагалася зрозуміти.

Можливо, саме ці переконання та духовні якості спричинилися до того, що після повернення до Польщі вона знову звернулася до філософії. У 1957 році, навчаючись заочно, отримала ступінь магістра філософії, почала працювати у відділі бібліографії та документації польської філософії Інституту філософії та соціології (ІФіС) Польської академії наук (ПАН) і під керівництвом професорки Ніни Ассородобрай-Кулі розпочала дослідницьку діяльність, яка завершилася захистом докторської дисертації «Народження польського позитивізму» (1964) у Варшавському університеті. З 1962 року – співробітник відділу історії модерної філософії ІФіС ПАН. Там же захистила габілітацію на тему «Ортодоксальність і ревізія у французькому позитивізмі» (1967), активно брала участь у науковому житті, дискусіях, очолювала різні комісії, була головною редакторкою журналу «Етика» (у 1993-2006 рр.), організаторкою семінарів (незважаючи на заборону викладати з політичних причин за часів ПНР), які об’єднували учасників та учасниць різних поколінь, прихильників різних філософських напрямків з різними дослідницькими зацікавленнями. Незважаючи на цю різноманітність, їй вдалося створити середовище своїх відданих учнів та учениць. За досягнення та внесок у польську філософію вона отримала багато відзнак і нагород, у тому числі в 1995 році Орден Білого Орла. Вона також очолювала його капітул. З цієї посади Барбара Скарга пішла у відставку 2005 року на знак політичного протесту. Померла 18 вересня 2009 року в Ольштині. Після її смерті друзі, учні та учениці професорки створили фонд імені Б. Скарги «Задля Мислення», який пропагує філософський доробок дослідниці та сприяє філософським роздумам представників наступних поколінь.

Професор Яцек Міґасінський, один із учнів Барбари Скарги, намагаючись систематизувати її доробок, виділяє п’ять основних філософських тематичних напрямків. Спочатку Скарга цікавилася історико-філософською темою, а саме польським і французьким позитивізмом, зокрема контекстом появи позитивізму в Польщі, а також дискусіями навколо батька позитивізму – Оґюста Конта, особливо після його смерті. Далі, продовжуючи досліджувати історію французької філософії XIX століття, Скарга звернулася до непозитивістських течій, таких як французький спіритуалізм, рефлексивна та релігійна філософія, до праць Анрі Берґсона (він стане героєм книжки «Час і тривалість. Дослідження про Берґсона» (1982). На наступному етапі Скарга, спираючись на свої висновки та методологію як історика філософії, мала на меті розробити власну філософію, хоча у неї не було амбіцій створити свою філософську систему, оскільки це суперечило б її зацікавленням жвавістю філософствування і думки в русі. Вона розмірковувала про те, що називала «інтелектуальними формаціями», тобто про певний «дух епохи». Це поняття мало сприяти пошуку відповіді на такі запитання: чому у певний історичний момент переважають саме ті, а не інші позиції? Як одна епоха переходить в іншу? Що ж таке епоха – як філософськи виявляється її єдність? Що спричиняє появу теоретичного novum? Тут заслуговують на увагу такі публікації: "Минуле та інтерпретації. З майстерні історика філософії" (1987) та "Межі історичності" (1989), а також наукова редакція п'ятитомного «Путівника по філософській літературі ХХ століття» (1994–97), який отримав нагороду «Літератури у світі».

Потім Скарга звернулася до метафізичних питань, ведучи своєрідний діалог із сучасними мислителями (зокрема Мартіном Гайдеґґером, Еммануелем Левінасом, Жаком Деррідою) і спираючись на традиції минулих філософій, щоб шукати відповіді на питання сенсу людського життя, походження зла, цінностей, людяності. Скаргу радше цікавили такі питання, як постійне з’ясування суті проблем, критичне мислення, раціональність – так, але не ціною втрати чутливості до досвіду повсякденного життя з його мінливістю, двозначністю та складністю, яка не вписується в усталені шаблони, – ніж пропонування однозначних відповідей та розв’язань — у цьому вона бачила сенс філософської праці. Про це філософиня написала у збірках есе: «Метафізичний квінтет» (2005), «Метафізичний терцет» (2009) та «Ідентичність і відмінність» (2009). Останній етап творчості Скарги позначений турботою про моральні, соціальні та політичні проблеми, а також відповідальністю за спосіб життя в Польщі. Скарга переймалася зменшенням ролі інтелігенції, браком для неї місця. Результатом цієї небайдужості стали публічні виступи та статті не лише суто наукового характеру, а й есеї та інтерв’ю в щоденній пресі.

Для Скарги суспільно-політичне життя має чіткі моральні риси:

Громадянство має не лише політичне значення, а й моральне, можливо, насамперед моральне, тому що воно вчить бути з іншими, воно вчить бути разом, не в натовпі, який незабаром розійдеться, а в спільноті, об’єднаній спільною діяльністю та взаємними зобов'язаннями. Породжене ідеалом рівності та свободи громадянство є джерелом співпраці, стабільності, безпеки людей і благ, безпеки, необхідної для функціонування кожної держави. Цей моральний сенс є важливим для кожного з нас. Саме у спільноті народжується наша мета, сенс нашого «як бути». Ба більше: громадянська позиція дозволяє нам розвіяти два постійно присутніх і протилежних один одному страхи: страх зобов’язань і страх самотності. В добровільній праці з іншими і для інших ніхто не почувається самотнім.

Близькі Скарзі цінності спільноти, рівності та свободи не були пустослів’ям, а безпосередньо надавали сенсу та ваги людському життю.

Скарга не тільки окреслювала горизонт ідеальних цінностей, якими ми повинні керуватися як у приватному, так і в суспільному житті, вона також поставила точні соціальні діагнози сучасності. Бачила цинізм, який на порозі ХХІ століття руйнує польську політику, світ вартостей і гальмує діалог. Помітила кризу уяви, відсутність проєктів на майбутнє, що об’єднали б людей, які переймаються кращим завтрашнім днем. Вона скаржилася на розпад суспільних зв’язків, що проявляється у зникненні розмови, домінуванні форм спілкування, які створюють ілюзію єдності, а не справжньої спільноти, на брак громадянської активності (сенсація привертає увагу більше, ніж розмова про цінності, спроба зрозуміти чи подумати про громаду та її майбутнє, а стиль життя, який пропагують медіа, стає ідеалом, до якого ми прагнемо), на занепад критичного мислення (прагматизм, корисливість, власне задоволення та комфорт перемагають) та на домінування особистих інтересів над суспільними. Усе це робить нас, як писала Скарга, більш приватними, «[і] коли ми стаємо все більш приватними, суспільні зв’язки руйнуються, і люди [...] почуваються самотніми та безпорадними, позбавленими захисту», який може давати довіра, міжособистісних зв’язків, розмови (що є сутністю демократії) і, як наслідок, порозуміння.

Розвиток політичних подій у Польщі спонукав Скаргу до роздумів над постаттю демагога (тут вона спирається не тільки на власний досвід, а й пропонує свої міркування в діалозі з Аристотелем):

Жадібний влади демагог не любить обмежуватися законом. Він постійно говорить про закон, але не прислухається до закону. Щоб заручитися підтримкою людей для своїх незаконних дій, він намагається їм сподобатися. Тому він лестить народу, оспівуючи його велич і водночас обманюючи його. Тому він багато народу обіцяє, хоча знає, що ніколи не зможе виконати своїх обіцянок, він пропонує людям великі можливості, а обраним обіцяє посади, привілеї та багатства. А народ задоволено слухає, вірячи і не зважаючи на політику, яка порушує права і «непомітно підриває державу». […] Демагог перекручує факти, заперечує чужі аргументам, цитуючи слова, яких ніколи не вимовляв його опонент, неправдиво описує події. А ще шукаючи підтримки в народу, він звинувачує сильних і мудрих, тобто тих, кому народ зазвичай заздрить, полює на них, висуває різні неправдиві звинувачення, «влаштовує злосливі суди» і, поборюючи їх, «прагне приховано і відкрито знищити і викинути їх з країни як суперників і перешкоду на шляху до влади».

Саме демагог зводить демократію на манівці, використовує брехню, розпалює ненависть, вказуючи на ворога, спонукаючи до відплати, пускає слова на вітер, не бере за них відповідальність, маніпулює ними. Однак для ефективності своїх дій демагог потребує інших – покірних людей, конформістів і «людей, які хочуть визнання і заздрять іншим». Таким чином «створюється держава не з вільних людей, а з рабів і деспотів, одні з яких сповнені заздрощів, інші – презирства», крихка і внутрішньо конфліктна держава.

Проти такої держави виступає Скарга. Свобода, діалог, повага до відмінностей і рівність є, на її думку, центральними цінностями демократії, які філософиня захищає від демагогічних зазіхань:

Справжня демократія не боїться мовної різноманітності, традицій, суспільних устроїв, релігій, навпаки, вона бачить у них сили різноспрямованого розвитку. Розвиток вимагає різноманітності; якщо народжується щось нове, то це результат суперечки, переходу до іншого, а не до зодноріднення. Ми добре знаємо, що всі спроби такого інтелектуально-політичного зодноріднення закінчувалися трагічними актами насильства. Будь-яка спроба влади, якою б вона не була, нав'язати свою волю може стати смертельною. Є й інші способи примирення суперечливих поглядів. І ніщо не є таким ефективним для зменшення розбіжностей і встановлення міцніших суспільних зв’язків, як взаєморозуміння та примирення. На ненависті ніколи нічого не побудуємо.

Література:

J. Migasiński, Biografia, https://barbaraskarga.org/content/biografia.
B. Skarga, Kwintet metafizyczny, Universitas, Kraków 2005.
B. Skarga, Człowiek to nie jest piękne zwierzę, Wydawnictwo Znak, Kraków 2007.
B. Skarga, „Innego końca świata nie będzie”. Z Barbarą Skargą rozmawiają Katarzyna Janowska i Piotr Mucharski, Wydawnictwo Znak, Kraków 2007.
B. Skarga, Po wyzwoleniu (1944-1956), Wydawnictwo Znak, Kraków 2008 (wydanie piąte).
B. Skarga, Tercet metafizyczny, Wydawnictwo Znak, Kraków 2009.
B. Skarga, Tożsamość i różnica, Wydawnictwo Znak, Kraków 2009.
B. Skarga, Narodziny pozytywizmu polskiego: 1831-1864, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa 2013 (wydanie drugie).
B. Skarga, Czas i trwanie. Studia o Bergsonie, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa 2014 (wydanie drugie).
B. Skarga, Granice historyczności, Wydawnictwo Stentor, Warszawa 2014 (wydanie drugie).
B. Skarga, Przeszłość i interpretacje. Z warsztatu historyka filozofii, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa 2014 (wydanie drugie).
B. Skarga, Ortodoksja i rewizja w pozytywizmie francuskim, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa 2016 (wydanie drugie).
M. Środa, „Moralność życia publicznego”, w: Medytacje filozoficzne, praca zbiorowa, Fundacja na rzecz myślenia im. Barbary Skargi, Warszawa 2015.
J. Tazbir, Pierwsza dama polskiej filozofii, „Nauka” 4, 2009, s. 7-12.
Przewodnik po literaturze filozoficznej XX wieku, red. B. Skarga, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa 1994-1997 (pięć tomów).

Переклад: Тарас Лильо

Авторка: Моніка Роговська-Станґрет

філософія

барбара скарга