Фредро написав десятки сценічних творів: одноактні та багатоактні комедії, фарси, гротески та водевілі. Вони швидко знаходили шлях до театрів Львова, Варшави та Кракова. Потім письменник замовк, а після перерви він уже не публікував своїх творів і не передавав їх театрам. Вони побачили світ лише після його смерті. Найкращі і нині найвідоміші п’єси були створені в перший період творчості. Його дебютом стала не дуже вдала комедія «Швидка інтрига» («Intryga na prędce», прем’єра: Львів, 1817), згодом перероблена у «Новий Дон Кіхот, або Сто безумств» («Nowy Don Kichot czyli sto szaleństw»), музику до якої написав Станіслав Монюшко. У 1818 році Фредро поїхав до Варшави з готовим рукописом «Пана Ґельдхаба» («Pan Geldhab»), але спочатку йому не вдалося зацікавити ним театральних режисерів. Однак у 1821 році п’єсу було поставлено у Варшаві, а після неї, окрім слабших творів, у Львові відбулися прем’єри його найвидатніших комедій: «Чоловік і дружина» («Mąż i żona», 1822), «Чужоземщина» («Cudzoziemszczyzna», 1824), «Дами та гусари» («Damy i huzary», 1825), «Пан Йовіальський» («Pan Jowialski», 1832), «Помста» («Zemsta», 1833), «Дівочі обітниці, або Магнетизм серця» («Śluby panieńskie czyli magnetyzm serca», 1833), «Аннуїтет» («Dożywocie», 1835).
Основні інтриги цих комедій зазвичай зосереджені навколо грошей, кохання та шлюбу, а головна дилема полягає в тому, чи одружуватися заради грошей (чого зазвичай хочуть батьки чи опікуни), чи все ж заради кохання.
Головний герой «Пана Ґельдхаба» заробив свій статок на військових поставках, найімовірніше — не дуже чесних. З гордістю нувориша він хизується своїм багатством: розкішно облаштовує свій будинок за допомогою Купця, Кравця, Оббивника тощо, виставляє на загальний огляд срібло (і при цьому не виплачує хворій сестрі її коштів). За допомогою грошей він прагне потрапити у вищі прошарки суспільства, і для цього планує шлюб своєї доньки Флори з князем Радославом. Князя переслідують кредитори, тому він ладен погодитися на шлюб із великим приданим. Флора теж хоче стати княгинею, тому відкидає щире кохання офіцера наполеонівської армії Людомира. Але тут за іронією долі Радослав отримує спадок від тітки і, вдаючи зворушення коханням Людомира, відмовляється від весілля. У цій ситуації дівчину міг би потішити Людомир, але він уже переконався в лицемірстві та прагматизмі Флори.
«Пан Ґельдхаб» — одна з небагатьох комедій Фредра, яка не має щасливого фіналу. А от яким мало бути закінчення вистави «Чоловік і дружина», невідомо. На сцені чотирикутник. Ельвіра, дружина графа Вацлава, зраджує йому з Альфредом. Водночас обидва чоловіки підбивають клинці до жвавої служниці Юстисі. Вся справа з’ясовується, і тоді (фінал п’єси, який грали за життя Фредра) у всьому звинувачують Юстисю, яку в якості покарання мають відправити до монастиря, а трикутник залишається. Через це закінчення автора звинуватили в аморальності, адже він не засудив розпусту і подружню зраду. У посмертному виданні 1880 року був уже інший фінал, авторство якого невідоме: Юстисю прощають, невірну дружину також, а моральність врятована. У 1938 році Адам Полєвка поставив п’єсу в театрі Кріко з обома фіналами.
У «Чужоземщині», як і у п’єсах «Мене ніхто не знає» та «Пан Йовіальський», використано мотив переодягання, виконання чужої ролі. У маєтку Радоста двоє юнаків домагаються руки його доньки. Астольф, щоб догодити батькові, прикидається знавцем далеких країн і шанувальником іноземної моди. Зджіслав, який справді знає світ, бо мандрував ним із армією Наполеона, прикидається простаком. Звісно, саме він перемагає і надихає Радоста на виголошення сентенції, якою закінчується п’єса: «Хороша чужина, але краща батьківщина».
«Дами та гусари», одна з небагатьох прозових комедій, представляє галерею типажів наполеонівської армії. У сільському домі Майора, окрім нього самого, перебувають Ротмістр, Поручик, Капелан і «двоє старих гусарів». У цей чоловічий світ з візитом вриваються дві огрядні сестри Майора, донька однієї з них, юна Зося, і зграйка служниць: Юзя, Зузя та Фрузя. Мати хоче видати Зосю заміж за заможного Майора, а та із взаємністю кохає Поручика. Після численних перипетій і непорозумінь Зося виходить заміж за коханого, а Майор заповідає йому свої статки.
«Пан Йовіальський», також у прозі, є однією з найцікавіших комедій Фредра. У Пустаківці, маєтку Йовіальських, проживають дуже дивні люди. Він сам — старигань, який впав у дитинство (або таким прикидається), його дружина, син Шамбелян, який, здавалося б, трохи несповна розуму і займається лише ловлею птахів і спорудженням кліток, дружина Шамбеляна, яка постійно згадує свого першого чоловіка. Є також Гелена, племінниця Шамбеляна, і провінційний шляхтич Януш, який прагне з нею одружитися. Шамбелянова наполягає на цьому шлюбі, Гелена вагається, бо стосунки без кохання здаються їй не надто романтичними, але, з іншого боку, роки летять... Пан Йовіальський любить веселощі та змушує оточення веселитися. Януш бачить сплячого і вирішує скористатися ситуацією. Комедія починається так: поет Людмир і художник Віктор відпочивають на лузі. Вони прогулюються околицями — виглядає на те, що від корчми до корчми. Людмир вдає, що спить, коли Януш планує витівку: вони викрадуть сплячого і змусять його повірити, що він султан. Людмир включається в забаву і прикидається шевцем Куреком, який таємничим чином перетворився на правителя. Це дає йому можливість маніпулювати оточенням, говорити всім неприємну правду, а також добиватися прихильності Гелени — тут роль відіграє також те, що Гелена є багатою. Шамбелянова змиряється, коли з’ясовується, що Людмир є її загубленим у дитинстві сином.
У комедії Фредро використовував мотиви різного походження: вже згадане перевдягання, романтичні походи на природу, мрійливу панночку, сентиментальний мотив зниклого немовляти, впізнаного через роки завдяки родимій плямі на стегні. Однак головною перевагою комедії є головний персонаж. Пан Йовіальський провокує смішні ситуації, говорить сентенціями та прислів’ями, для кожної обставини має відповідну байку. Однак не зовсім зрозуміло, чи це старечий маразм, чи він просто знущається над усіма, чи, може, своєю буфонадою прикриває якусь суттєву порожнечу життя в Пустаківці та гіркоту споглядання виродження родини.