«Полювання на тарганів»
У 1985 році Ґловацький отримав грант від влади Нью-Йорка на написання п’єси. Її герої – польські емігранти сумління 1980-х років, які в занедбаному помешканні на нижньому Мангеттені здійснюють свою версію американської мрії, потерпаючи від безсоння. Він, відомий письменник, якого здобутий у Польщі досвід пережитого і комерціалізований Нью-Йорк позбавили ілюзій та мотивації до творчості, а Вона, його дружина, відома виконавиця шекспірівських ролей над Віслою, не має шансів на американських сценах через її слов'янський акцент. П’єса, позбавлена легкої «комбатантської» впертості, принаймні не ідеалізує життєве становище пари розчарованих героїв, які на обраній батьківщині проходять випробування непристосованістю.
Прем’єру цієї сумно-кумедної історії поставив Артур Пенн у «Manhattan Theatre Club» за участю володарки двох «Оскарів» Даян Віст та Рона Сільвера. Пізніше п’єсу презентували на Форумі Марка Теппера в Лос-Анджелесі (Свузі Курц, Малкольм МакДавелл), в г’юстонському «Alley Theatre», в чиказькому «Wisdom Bridge Theatre», на Шекспірівському фестивалі в Ешленді та на понад 50 професійних американських сценах. А ще – в Торонто, Сіднеї, Марселі, Ліоні, Женеві та Брюсселі, де грав Жан-Луї Трентіньян. Два монологи з вистави увійшли до антології «Соло – найкращі монологи» (видавництво «Applause»). «Полювання на тарганів» надрукували видавництва «Samuel French» та «Northwestern University Press» у збірці п’єс Ґловацького, разом із драмами «Попелюшка» і «Фортінбрас напився».
«Антігона в Нью-Йорку»
«Кожна епоха має ту трагедію, на яку вона заслуговує. Я просто написав комедію про відчай», – зауважував автор. Антична трагедія Софокла, перенесена в реалії населеного безхатченками парку на нижньому Мангеттені, доповнена екзистенціалістським, «бекетівським» абсурдом, має ознаки жорстокого, але й смішного трагіфарсу.
У Томпкінс-сквер-парку гріє лавку ленінградський єврей і художник, хворий на алкоголізм Саша, який після мистецько-політичного конфлікту потрапляє до Нью-Йорка. Його супутник — епілептик Пхелка, втілення пороків і комплексів польського емігранта. Пхелка — дрібний хитрун, лицемір, який сам себе оббріхує і завжди винюхує антипольську змову — особливо коли Саша доводить його в чергове шахрайство.
Вони обоє живуть з дня на день, вживаючи найдешевший алкоголь. Пхелка будує фантастичні плани привезти до США свою наречену, одразу як «стане на ноги», а Саша мріє повернутися до своєї професії художника в Росії, хоча потроху втрачає ілюзії. Є ще «засліплена» пуерториканка Аніта. Вона переконала себе, що мовчазний Джон, який щойно помер вночі, любить її, і вона збирається гідно похоронити його під лавкою в парку, а не під стінами в’язниці, де ховають людей без документів. Вона витратила свої останні заощадження, за які Саша і Пхелка спробують викрасти тіло Джона і закопати його у сквері.
П’єса була написана на замовлення театру «Arena Stage» у Вашингтоні, де й відбулася її прем’єра в березні 1993 року. Журнал «Time» назвав її однією з найкращих постановок року. У 1994 році «Антігона в Нью-Йорку» була показана по всьому світу – в театрах Праги, Бонна, Будапешта, в 1996 році – у «Yale Repertory Theatre» (Атланта) та в нью-йоркському «Vineyard Theatre» (реж.Майкл Мейєр). У 1997 році вона отримала в Парижі нагороду за найкращу п’єсу року «Le Baladin», присуджену Асоціацією критиків, а також нагороду студентів Сорбонни. Жіль Шово писав у «La Revue du Spectacle» так: «Цей чудовий текст поєднує в собі бурлеск і трагедію з надзвичайним талантом». Майкл Борсе у виданні «Telerama» зазначав: «Текст, сповнений гумору. Ніхто не намагається моралізувати. Кожен повинен знайти свою правду. Чудово». У «Passion Theatre» можна було прочитати: «Шедевр, це життя, це все».
Трагікомедію Ґловацького показали на сценах Мехіко, Острави, Белграда та Каунаса. У неї було кілька постановок у Німеччині. Її перекладено понад двадцятьма мовами. Ян Котт вважав її однією з трьох найкращих п’єс, «нещодавно» написаних у Польщі (поряд із «Емігрантами» Мрожека та «У прах» Ружевича). Польську прем’єру «Антігони в Нью-Йорку» поставила Ізабелла Цивінська у варшавському театрі «Ateneum». Казімєж Куц поставив «Антігону...» в Театрі телебачення.
Пхелка – це повноцінна людина, – сказав Пйотр Фрончевський, який грав цю роль у постановці Цивінської. – Бідна, покинута, забута – трагічна. Звичайно, він діє згідно зі своїми духовними та інтелектуальними здібностями, але явно не підлий. Він загублений. Те, що робить, робить із відчаю. Від нестачі всього: місця на землі, любові, співчуття. Звичайно, це можна грати по-різному. Я стараюся, щоб він був зворушливо смішним. […] Так чи інакше, я давно не тримав у руках такий чудовий матеріал.
«З голови»
Світовий успіх драм Януша Ґловацького не позбавив його потреби висловлюватися прозою. Він продовжує публікувати романи та книжки, що межують з есеїстикою та документальними фільмами. Такий характер має його мемуарно-автобіографічна проза «З голови».
Автопортрет письменника, який постає з цієї книжки, є запереченням поширених уявлень про Ґловацького як насмішника, який дистанціюється від світу гротеском чи іронією. Так, він любив наголошувати, що генерал Ярузельський, запроваджуючи воєнний стан у Польщі, посприяв його рішенню залишитися на Заході і зробити світову кар’єру. Все інше – міжнародне визнання та успіх – було похідною від його таланту, підкріпленого титанічною працею.
Беккет писав, що немає нічого смішнішого за нещастя. Мені здається, що смішне треба шукати в трагізмі. І це виходить дуже добре, тому що ми всі сміяємося, коли хтось зазнає невдачі. На жаль, це людська природа.
«З голови» — одне з найцікавіших свідчень польської літератури після Другої світової війни. Це інтригуюче доповнення до попередніх досягнень на зразок «Прекрасних двадцятилітніх» Марека Гласко чи «Календаря та клепсидри» Тадеуша Конвіцького. З майстерністю фокусника Ґловацький змінює теми своїх есеїстичних мініатюр, щоб читач не нудьгував, включаючи не конче популярні теми, як-от свою добровільну участь у церемонії «відкриття в Єдвабному пам’ятника євреям, які були замордовані поляками при більш-менш заохочувальній допомозі німців».
У підготовлені на Повіслі автобуси ніхто не хотів входити, окрім як в один транспортний засіб, яким їхали делеговані представники посольства. У моєму шістдесятимісному автобусі було дуже комфортно, тому що в ньому було семеро людей, і не було бізнес-князів, відомих режисерів та акторів. Були, звичайно, президент і прем’єр-міністр, який, за його ж словами, здається, усвідомлював, що його приїзд може коштувати Союзові демократичної лівиці (SLD) 20 відсотків голосів виборців на майбутніх виборах, але SLD може собі це дозволити. Тепер вже ніхто не міг би дозволити собі такої екстравагантності.
Дув сильний вітер, місто розпливалося в тумані й дощі. Священник забарикадувався в костелі. Спочатку на ринку, звідки все почалося кілька десятків років тому, президент вибачився перед євреями за те, що сталося в Єдвабному. Пізніше це вибачення викликало застереження у частини громадськості та політиків, але, ймовірно, воно булу безпідставним, оскільки президент вибачився лише від імені тих поляків, які були шоковані подіями в Єдвабному…
Потім ми повернулися туди, де все закінчилося. Довга шеренга охоронців, за якими перед убогими будиночками, стояли недовірливі, вороже налаштовані, знечулені алкоголем мешканці. Жінки тримали на руках маленьких дітей. Згодом там, де колись була стодола, співав кантор Мальований. І слухаючи цей стогін чи плач, а не спів, що відбивався від лісів і пагорбів і повертався відлунням — і який місцеві жителі лише на мить намагалися заглушити, вмикаючи диско-поло, — я уявив, яким потужним відлунням віддавав передсмертний крик сотень спалених заживо жінок, чоловіків , і на мить мені стало соромно за те, що я людина.
[«З голови», Świat Książki, Варшава 2004]
Есеїстичний характер має і його книжка «Я прийшов, або як я писав сценарій про Леха Валенсу для Анджея Вайди» (2013). Фактично це вівісекція повоєнної реальності Польщі з її дивовижними парадоксами. Їх промовистим символом є герой книжки та фільму Вайди «Валенса. Людина надії» — робітник, народний трибун, в’язень сумління, лауреат Нобелівської премії, який відштовхнув багатьох союзників і розчарував як президент країни.
Януш Ґловацький мав рідкісну здатність вловлювати парадокси людської природи. Передовсім, надто коротку пам’ять, яка зберігає лише те, що є тимчасово корисним, забуваючи про не дуже просту цілісність, що призводить до непохвальної нашої схильності применшувати переваги успішних людей і виводити на світло їхні справжні чи уявні помилки і недоліки. Значною мірою це стосується автора «Я прийшов».
Ґловацький є творцем світу, – каже Анджей Марія Марчевський. – Перший польський письменник, якому вдалося подолати бар’єри дуже герметичного творення та використання мистецтва на західному ринку. Його успіх у світовому театрі, особливо американському, можна порівняти з успіхом Поланського у світовому кіно. Звичайно, це викликає велику напругу та печію в певних польських середовищах, серед людей, заражених комплексом невдахи.
Януш Ґловацький читав лекції та викладав драматургію в Університеті Айови, був лектором у Колумбійському університеті, Беннінґтонському коледжі та запрошеним драматургом у Нью-Йоркському публічному театрі, Форумі Марка Теппера в Лос-Анджелесі та Атлантичному центрі мистецтв у Флориді. Багато його статей і есе з’явилися в «The New York Times» і «The New York Times Magazine».
Письменник проживав з актрисою та співачкою Оленою Леоненко. Мав дочку Зузанну.
[Усі висловлювання без зазначення джерела взяті з інтерв’ю, які автор цього тексту брав у 1990–2009 роках для газети «Rzeczpospolita»].
Переклад: Тарас Лильо
