Першою книжкою Бохенського, яка мала більший розголос, є розповідь про подорож до Африки «Прощання з панною Синґілу, або Слон та польська справа» (1960), але найвищі оцінки отримали два есеїстичні романи, героями яких є видатні постаті Стародавнього Риму – Юлій Цезар і Овідій. «Божественний Юліуш. Записки антиквара» (1961) – це белетризований есей-портрет, у якому Бохенський розповідає про драму влади та етичні дилеми історії у зіставленні з сучасністю. Своєю чергою, «Овідій. Назон – поет» (1969) – це роман, основою для якого стало життя найбільшого лірика Стародавнього Риму, але Бохенського передовсім цікавить вигнання Овідія та імператорська немилість до поета.
Обидва твори є певною мірою політичними романами, в яких автор показує процес виродження влади та поступовий розпад суспільства, яке ця влада тероризує. Політичні алюзії (Цезар – культ особи; Овідій – конфлікт митця з владою) супроводжуються історіософським ракурсом; обидві книжки, особливо «Божественний Юліуш», отримали багато відгуків, а Яцек Бохенський здобув славу майстра надзвичайно витонченої полеміки зі світом політики та влади.
У 1970-х роках письменник разом із кількома іншими видатними митцями очолив демократичну опозицію, яка тоді саме народжувалася. Брав активну участь в акціях протесту представників творчих кіл як співзасновник і редактор «Запису» – найважливішого нецензурованого часопису, що виходив у Польщі (з 1977 року). Наслідком опозиційної діяльності була заборона друку та спроба усунути письменника з офіційного мистецького життя.
Необхідні кошти заробляв (під псевдонімом Адам Хоспер) як автор пісень, серед яких є такі відомі хіти як «Рудий рижик» («Rudy rydz»), який співає разом із вокально-інструментальним ансамблем «Блакитно-чорні» («Niebiesko-Czarni») Гелена Майданець. Окрім пісень, письменник має у своєму доробку також комікси.
Під час воєнного стану хтось із видавництва «Спорт і туристика», мабуть, хотів допомогти мені фінансово, за що дякую, і я отримав пропозицію укласти грецькі міфи у вигляді коміксів для дітей. Це мене зацікавило, не тільки з огляду на можливість отримати гонорар. Однак не вдалося знайти художника, який би щось знав про античність і міг би надати цьому оригінальної форми, тому що мені було цікаво працювати лише з кимось таким. Як наслідок, я опублікував один комікс анонімно, художнє виконання якого викликає почуття сорому, а також під своїм іменем одне ілюстроване оповідання «Аталанта», радше не дуже схоже на комікс. На цьому все закінчилося.
[«Після двох ураганів», розмова з Яцеком Бохенським у: Кшиштоф Маслонь, «Любов нам не дана», Варшава 2005]
Також у 1980-х роках Яцек Бохенський був провідною постаттю незалежної, відверто антикомуністичної культури. Найважливішою публікацією цього періоду є роман «Стан після колапсу» («Stan po zaplaści»), надрукований підпільно у 1987 році і того ж року нагороджений Премією «Солідарності». У цьому творі Бохенський передає атмосферу початку 1980-х й описує настрої в Польщі після введення воєнного стану.
Перші місяці воєнного стану герой спостерігає з лікарняного ліжка. Потрапляє туди через колапс. Ним цікавиться служба безпеки, функціонери, які з’являються у відділенні, дають йому зрозуміти, що мають його на оці. Він, лежачи поруч з іншими пацієнтами, стежить за рутинною роботою персоналу. Прислухаючись до розмов пацієнтів, дізнається про їхню долю і водночас про типові польські шляхи, комплекси та парадокси історії. Розмови виявляють стан свідомості поляків, спустошення, яке спричинив комунізм, навчаючи людей усіх підозрювати та діяти напоказ, щоб їх помітили.
Після політичних змін 1989 року Бохенський зосередився на публіцистиці. Його статті регулярно з’являються у найважливіших польських газетах; автор найчастіше висловлюється про етику ЗМІ та громадянські обов’язки людей культури.
Мене не дуже цікавить сюжет. Мене радше мобілізує думка. Наприклад, питання, чому якась подія відбулися саме так.
[Яцек Бохенський]
Його книжка «Античність після античності» у 2011 році була номінована на літературну премію «Nike». В опитуванні, яке провело видання «Gazeta Wyborcza», Бохенський так говорив про свого уявного читача:
Правду кажучи, мені подобається писати так, щоб навіть складні речі було легко читати. Це не ставлення до читача з розрахунку. Це відбувається спонтанно. Ось чому роздуми знову і знову перетворюються на дію, мої есе зазвичай стають короткими оповіданнями.
Він також висловився про те, що важливіше – література чи політика?
Як письменник, мабуть, я мав би зневажливо говорити про політику і надихатися величчю літератури. Однак політика може бути великою, хоча це нечасто трапляється, а література може бути маленькою. У такому порівнянні політика, ймовірно, важливіша за літературу. Політика буває великою, коли змінює щось на краще в історії, але справжнє значення цих досягнень зазвичай можна оцінити лише через тривалий час. Значення літератури теж.
Переклад: Тарас Лильо
