«Конрад Валленрод»
Твір «Конрад Валленрод. Історична повість з литовського та прусського життя», опублікований у 1828 році, є зразком романтичної історичної поеми: сюжет розгортається в XIV столітті, місцевий колорит старанно збережний, герой постає перед суперечливими системами цінностей. Розповідь про великого магістра Тевтонського ордену, який відкриває своє литовське коріння і, керований патріотичними почуттями, призводить до поразки Ордену, зрадивши тим самим честь і кодекс лицарства, була сприйнята як метафора морального конфлікту, який переживали тогочасні учасники патріотичних змов. Фрагменти поеми: «Повість Вайделота» та «Альпухара» набули самостійності та функціонують у живій поетичній традиції (це й нині улюблені твори на конкурсах декламаторів).
«Дзяди»
У Дрездені у 1832 році поет написав ІІІ частину «Дзядів». Разом із ранніми II і IV частинами вони утворюють цілісну характеристику романтичної драми: уривчастої, вільно скомпонованої, стилістично непослідовної. Частини II і IV відсилають до язичницького ритуалу виклику духів померлих. Вони репрезентують народну віру в єдність видимого і невидимого світів та можливість їх взаємовпливу, а також схвалення простого, інтуїтивно зрозумілого морального кодексу. Частина IV також створює одну з версій романтичного героя — нещасливого закоханого (Ґустав). ІІІ частина розгортається в сучасній для Міцкевича дійсності й відсилає до ув’язнення та суду над філоматською молоддю. Дія відбувається в тюремних камерах і в салонах царських чиновників. Частини IV і III пов’язані між собою особою головного героя: нещасний закоханий Ґустав перетворюється на Конрада — патріота і бунтаря. Кульмінаційними фрагментами цієї частини є так звані «Велика імпровізація» (монолог Конрада, спрямований проти Бога, який допускає злочини проти нації) та «Видіння ксьондза Пьотра» (у смиренні та Божій любові він переживає видіння майбутньої відродженої Польщі). Останньою частиною дрезденських «Дзядів» є епічний «Уривок», спрямований проти царського деспотизму і завершений віршем «Друзям-москалям».
«Пан Тадеуш»
У Парижі в 1834 році Міцкевич написав і опублікував свій, мабуть, найважливіший твір: «Пан Тадеуш, або останній наїзд в Литві. Шляхетська історія 1811–1812 років в дванадцяти книгах, писана віршами». Використовуючи, серед іншого, традиції історичного роману, поетичного роману, епосу та описової поеми він створив «народну поему», яка не має аналогів у літературі. Використовуючи різноманітні прийоми, застосовуючи ліризм, пафос, іронію та реалізм, Міцкевич відтворив світ литовської шляхти напередодні наступу наполеонівської армії. Барвистий хоровод сарматів, часто пересварених між собою та поглинутих інтригами, в поемі об’єднується в почутті патріотичного зв’язку в надії на швидке повернення свободи. Один із головних героїв поеми — оточений таємницею ксьондз Робак, наполеонівський емісар, у минулому — як виявляється — шляхтич-гульвіса, який спокутує гріхи молодості служінням батьківщині. Завершення поеми просякнуте радістю й надією, якої — як уже знав автор — історія не підтвердила. Твір мав на меті «втішати серця» в очікуванні кращого майбутнього.
Пізній період творчості та публіцистика
Серед найважливіших творів Міцкевича варто також згадати так звану «лозаннську лірику» — цикл віршів, пройнятих містичним відчуттям єдності з природою, роздумами про час, вічність і минущість. Публіцистичні тексти Міцкевича вписані в течію романтичного месіанства, також присутнього, серед іншого, у французькій думці (Сен-Мартен, де Местр, де Ламенне, сен-сімоністи) і в німецькій філософії та літературі. Різні течії месіанства були об’єднані вірою в те, що після періоду страждань і хаосу відбудеться Велика зміна, яку можна порівняти з Другим пришестям Спасителя, і вона принесе втілення християнських принципів у суспільне та політичне життя. У різних варіантах месіанства роль спасителя мала відводитися або видатним особам, або колективам.
Наявні вже раніше (переважно в третій частині «Дзядів») месіанські мотиви були викладені Міцкевичем у творі «Книги народу польського і польського пілігримства» (1832). Видані у формі книги для богослужінь з відсилками до біблійної стилістики, «Книги» мали стати розрадою та дороговказом для численних емігрантів, які прибули до Франції після падіння Листопадового повстання (їх розповсюджували безкоштовно). Тут поет сформулював переконання про особливу керівну роль Польщі в боротьбі народів проти свавілля урядів, про її релігійні та політичні обов’язки в історії людства. Книга була засуджена в папській буллі за використання релігійних аргументів для виправдання радикальної соціальної програми (надання селянам виборчих прав, загальні громадянські права, зокрема для жінок і євреїв).
Лекції в Коллеж де Франс були опубліковані з нотаток слухачів як «Cours de la litterature slave» (повністю видано в 1849 році). У I і II курсах Міцкевич обговорював польську, російську, чеську та сербську літературу в контексті історії та культури цих народів, відкриваючи її для західних інтелектуалів. У III курсі він представляв — часто полемічно — сучасну літературу. У IV курсі повернувся до месіанської історіософії, представивши власне бачення філософсько-релігійного життя слов’ян. Вказуючи на кризу духовного життя Західної Європи, де панував вузький раціоналізм, він бачив противагу в духовній глибині слов’ян, які зберігають «живі істини» і здатні привести людство до морального відродження. Тепер же месіанська місія поширилася на весь слов’янський світ, а також на Францію, яку було йменовано «нацією дії».
Вплив
Творчість Міцкевича мала тривалий вплив на польську культуру: на колективну свідомість, літературу та мистецтво. Протягом двох століть вона була постійним елементом літературної освіти та патріотичного виховання. Його поезія впливала на мову та уяву, знайшла місце навіть у розмовній мові. Література ХІХ-ХХ століть сповнена метафор, цитат та алюзій на твори Міцкевича. Він надихав таких митців як Юліуш Словацький, Болеслав Прус, Станіслав Виспянський, Стефан Жеромський. На нього посилалися й сучасні поети, серед яких Чеслав Мілош і Тадеуш Ружевич.
Конрад із «Дзядів» став архетипом польського трагічного героя. «Дзяди» були викликом для найкращих польських театрів, а «Велика імпровізація» — для найвидатніших акторів. Кожна постановка стає культурною подією. (Найважливіші вистави: Ст. Виспянський — Краків 1901; Леон Шиллер — Львів 1932, Варшава 1934; Казімєж Деймек — Варшава 1967; Конрад Свінарський — Краків 1973. У 2000 році Анджей Северин поставив фрагменти французькою мовою в Брюсселі.)
Робилися також спроби перекласти «Пана Тадеуша» мовою театру і кіно. Мєчислав Котлярчик поставив його у формі живих картин (Краків 1945). Адам Ганушкевич створив телевізійний серіал (1970-71); у 1928 році Ришард Ординський зняв фільм, а у 2000 році — Анджей Вайда. Фільм Вайди отримав широке визнання у світовому кіно.
Міцкевич також надихав живописців і графіків (ілюстрації до його творів виконували, зокрема, Ґерсон, Андріоллі, Смоковський, Лессер), композиторів (музику писали, зокрема, Шопен, Монюшко, Шимановський, Падеревський, Чайковський, Римський-Корсаков).
Сам Міцкевич, часто як символ поета-національного пророка, був героєм портретів, зображень і медальйонів (його увіковічнили, серед інших, Валентій Ванькович, Юзеф Олешкевич, Норвід, Делакруа).
Найвідоміші пам’ятники Міцкевичу нині знаходяться у Варшаві (Ципріан Ґодебський), Кракові (Теодор Ріґер), Познані (Базилій Вуйтович) і Парижі (Еміль Антуан Бурдель).
Великий вплив на суспільство мали також філософсько-соціальні погляди Міцкевича. Особливе поєднання релігійності, романтичного націоналізму та соціального радикалізму спричинилося до того, що на нього посилалися різні політичні групи — від лівих до крайніх правих. Його слов’янське месіанство мало велике значення для формування національної свідомості в країнах Центральної і Східної Європи, позбавлених власної державності.
У поточних дискусіях про форму майбутньої об’єднаної Європи Міцкевича згадують як попередника бачення федерації вільних націй і громадян, а також як творця ідеї батьківщини як спільноти, побудованої на почутті культурних зв’язків і системи цінностей. Ці мотиви присутні в збірці «Le Verbe et Histoire. Mickiewicz, la France et l’Europe», виданій у Парижі в 2001 році.
Численні пам’ятні речі Міцкевича можна знайти в Польській бібліотеці в Парижі, де 1903 року син поета Владислав заснував музей його пам’яті.
Твори Міцкевича, повністю або частково, неодноразово перекладали на понад 20 мов. Найважливіші польські видання: Зібрання творів в 11 томах, 1860-61; Зібрання творів у 16 томах, 1948-55 (Wydawnictwo Narodowe); Зібрання творів у 16 томах, 1953 (Wydawnictwo Jubileuszowe). Література, присвячена Міцкевичу, надзвичайно багата і продовжує зростати. Цінним джерелом інформації про поета є «Хроніка життя і творчості Міцкевича» («Kronika życia i twórczości Mickiewicza») в 9 томах, видана Інститутом літературознавства (томи 2 і 3 досі не видано).
Джерела:
«Literatura polska. Przewodnik encyklopedyczny», Варшава 1984 (колективна праця)
А. Вітковська, Р. Пшибильський, «Romantyzm», Варшава 1997
Опрацювала Галина Флоринська-Лялевич, лютий 2003 року
Переклад: Марія Шагурі