Тепер місцем інтеграції для акторів є буфет театру, де святкують дні народження, спільно дивляться спортивні змагання, проводять тематичні костюмовані вечірки. 18 акторів працює в театрі постійно (10 акторок і 8 акторів). Ще 5-6 запрошуються на окремі проекти, але вони все одно пов’язані з театром досить глибоко. У переважній більшості спектаклів зайнята вся трупа, бо директор вважає, що актор, який не працює в театрі — неприпустима розкіш.
Ґломб ставить один спектакль на сезон, або на два сезони. Старається запрошувати режисерів з різними естетичними підходами. Дотримується ґендерної рівності. «Прижитися — подружитися» в цьому театрі вдається режисерам та режисеркам, які добре знають, чого вони хочуть і яким є що сказати. Актори говорять, що вони, звісно, витягнуть і слабеньку режисуру, але такий спекталь не житиме довго на цій сцені. Тут усі звикли працювати серйозно. Їх часто перепитують — як це «серйозно»? І тут я вже згадую Миколу Куліша, а не Антона Чехова. «Ви серйозно чи по-українському?» — питають одне одного герої комедії «Мина Мазайло» . Серйозно «по-ліґницьки» — це ретельна, грунтовна, кропітка праця на всіх етапах творення театру. Це і нові спектаклі, і поглиблений діалог з потенційним глядачем, і репертуарна політика, і технічний бік театральної справи, і освітні проекти, і багато чого іншого.
Ліґницький театр не є багатим. Він фінансується з різних джерел: з області та міста, подає проекти міністерству культури, шукає спонсорів. В залі 220 місць і велика сцена, оскільки будувався він як музично-драматичний. На сцені є коло і дві оркестрові ями. Камерні вистави грають з глядачами на сцені для ста глядачів. 35 відсотків спектаклів грається поза стаціонарним приміщенням, себто на вулицях міста. Театр багато подорожує в Польщі та закордоном, займається міжнародною копродукцією.
P.S. Я не знаю, з ким можна порівняти Яцека Ґломба та його театр в Україні. Хоча ні, знаю. З режисеркою Русланою Порицькою та її театром «Гармидер», які уже десятиріччями збагачують культурний ландшафт Луцька. Театр Руслани вважається аматорським з формальної точки зору. Та насправді їхня вперта та послідовна праця є дуже професійною, відданою і вже вписаною в історію українського театру. Цікаво, що «Гармидер» багато років підтримував польський консул у Луцьку, Кшиштоф Савіцький, зокрема їхні «польські» проекти — постановки Віткація, Корчака чи Шульца.
Шлях Ліґницького Театру неможливо повторити, оскільки він унікальний і неповторний. Але цей досвід надихає багатьох на творення власних унікальних театрів чи проектів деінде. Нам цей досвід особливо придасться, коли ми повернемо Крим і, вивчивши помилки, будуватимемо там українські та кримсько-татарські театри і запросимо у консультанти Яцека Ґломба. Ну й організуємо гастролі Театру ім. Моджеєвської. Обов’язково.