Що ж польського в найкращій українській виставі усіх часів?
Українські селяни у 1933 вірили, що Пілсудський оголосить війну Сталіну та врятує Україну від Голодомору. На цьому тлі «польськість» «Маклени Ґраси» виглядає моторошно символічною. Курбас і Куліш дивилися у бік Варшави, а не в протилежний, як заповідав Хвильовий. Хоча б формально. Дія п’єси розгортається у 30-х роках ХХ століття у великому польському місті, не у Варшаві, хоч конкретне місто і не називається. Діючі особи мають польські імена й прізвища, часом прямо говорять, що вони поляки.
«Жебрак: Я поляк. Я пишаюся цим. (...) Ось цю дудку я зробив з польської калини і граю по містах у кожному дворі. Під акомпанемент піаніно. І виходить, що я граю, а мені акомпанує мало не вся Польща».
У п’єсі з'являються Варшава, Вісла, Шопен, Пілсудський, Польська Партія Соціалістів. На сцені — католицьке розп’яття. У якості гонорару кілеру пропонується 500 злотих. Навіть пса у п’єсі кличуть по-польськи (Кундель, а не, скажімо, Кабиздох). Чи могло б усе те, що діється в п’єсі (виставі) відбуватися не в Польщі? Так, але не для Курбаса з Кулішем. Чи перенесення дії в Польщу було намаганням перехитрити цензорів, мовляв, ми критикуємо «зогнилу Варшаву»? Можливо, що так. Та цей план провалився. Оскільки «лагідну диктатуру» Пілсудського (Тимоті Снайдер) відрізнити від того, що втілює Сталін чи Гітлер, можна було вже в 1933 році. Курбас змінив фінал п’єси. У Куліша головна героїня, скоївши вбивство і прихопивши пістолет, перелазить через мур і тікає творити комуністичну революцію. У Куліша:
З-за муру, де пролізла Маклена, десь далеко сходило сонце.
Відомо, де сходить сонце. У цьому напрямі за «польським муром» відомо яка країна. От тільки у виставі Курбаса сонце не сходить. Режисер «включив» у фіналі темряву. І не зрозуміло, куди саме тікає Маклена. Аж до 1939 року, коли на Польщу сунулася темрява і з заходу, і зі сходу. І Куліш, і Курбас передбачили хід світової історії. Влучання в Польщу було пророчим.
Легко цензурувати друкований текст. Неможливо цензурувати театральний жест, акторську інтонацію чи світлову партитуру та інші невербальні повідомлення вистави. Але її можна заборонити.
Як сьогодні ми можемо сформулювати низку проблем, яких торкається п’єса Миколи Куліша, над якою він почав працювати ще 1932 року? Економічна та політична криза, проблема бідності, страйк на фабриці, суїцид, проституція серед неповнолітніх, конфронтація митця та влади. У 1931-1934 роках польський драматург, сучасник і майже ровесник Курбаса та Куліша, Віткацій пише своїх «ґротескових і модерністичних» «Чоботарів», у яких описує революцію не тільки соціальну, але й технократичну та бюрократичну. П’єса вийде друком лише 1948 року, а поставлять її в Польщі тільки в 1957. Віткацій скоїв самогубство у 1939 на Волині. Якби він цього не зробив, то цілком міг би зустрітися з Курбасом чи Кулішем у театрах, що діяли в сталінських концтаборах. За умови, що його не розстріляли б, наприклад, у Харкові чи Старобільську. «Чоботарі» поки не перекладені українською. Як і «Маклена Ґраса» польською. Хоч мені здається, що ця п’єса зараз би зацікавила польських режисерів саме через її універсальність та, перепрошую, «актуальність». Це міг би бути вдалий спільний українсько-польський проект.
Професор Шевельов вважав, що Куліш не знав Польщі і не цікавився нею.
Від критиків стилю Щупака пішла легенда, ніби Микола Куліш усю свою творчість присвятив національному питанню. Це стало його офіційним обвинуваченням, і він мусів сам ствердити це, як стверджувалося кожне офіційне обвинувачення. Але, на щастя, це неправда. Національне питання не грає жодної ролі в «Народньому Малахієві». «Мина Мазайло» бере цю тему тільки жартома. Якби «Патетична соната» була тільки про це, її б не ставив Таїров і інші російські театри, найменше в українському питанні зацікавлені. У «Маклені Ґрасі» справжня тема Куліша — тема людини стає на повний зріст і в повній оголеності, без усякого тла часу й побуту.
Можна Куліша розглядати з цього погляду. Це модна хвороба нашого часу. Вислідом цього можуть бути тільки безкінечні дискусії, що нікуди не ведуть.
Єдино значущий був Куліш без політики. І тому радянський режим його знищив.
Іншими словами, польського в «Маклені Ґрасі» Куліша стільки ж, скільки данського в «Гамлеті» Шекспіра. Юрій Дивнич (Юрій Лавріненко) писав:
Уже клясичні червоні драпіровки із золотими китицями, що в усіх обрямовували сцену, говорили про цей намір дати клясичну Шекспірівську виставу в її, так би мовити, пошекспірівській європейській формі. Розрихлені де-не-де окремо виділеними картинами й епізодами дії п’єси Курбас збив у чотири цільних акти. Шекпірівський реалізм Курбаса був утечею від «соціялістичного реалізму.
Між іншим, Польща у «Гамлеті» згадується також і буде згадуватися в кожній новій постановці. Так само місцем дії «Маклени Ґраси» назавжди залишиться велике польське місто. І хоч місце та час дії режисери можуть переносити куди і скільки завгодно, та герої все одно лишаться «поляками», як Гамлет залишається «принцем данським». Нам лише треба подбати про переклади Миколи Куліша іноземними мовами (у першу чергу польською) на наступні 400 років. Для того, щоб подальша сценічна доля «Маклени Ґраси» не була такою трагічною, я б у перекладах називала її «Польською п’єсою» за аналогією з «Шотландською п’єсою» Шекспіра. Люди театру забобонні і не наважуються навіть промовляти вголос назву «Макбет». Не тільки через «кривавий вміст», але також через те, що всіх, хто її ставить, переслідують нещастя.
Курбас ставив «Макбета» тричі. Куліш перекладав українською.