Французька та інші
Другою рідною для вродженого шляхтича була французька. Є маса свідчень, що французькою він розмовляв вільно, вишукано і без натяку на жоден акцент. Мало того, своєю мрією про море цей доволі континентальний юнак завдячує книзі француза Віктора Гюго «Трудівники моря». Сподіваємося, проте, що не всі наші читачі, аки Конрад, кинули все і вирушили до Марселя після її прочитання. Одеса нічим не гірша за Марсель. Її теж заснував француз.
Збереглася навіть історія вельми шляхетних залицянь Конрада до французької панянки з острова Маврикій в Індійському океані. Якщо його пропозицію руки та серця було відхилено, то не за іноземний акцент, а через непевність становища польського емігранта у французькому колоніальному флоті. Ця непевність невдовзі печально підтвердилася. Через чотири роки, коли Конрад уже виправляв штурманський диплом, з’ясувалося, що він нелегал, тобто працює на французьких суднах без дозволу російського уряду. Це ледве не призвело імпульсивного поляка до самогубства. На сімейній нараді його дядько й ангел-хранитель усього життя, Тадеуш Бобровський, запропонував просто перевестися в англійський торговельний флот, який не мав угоди з царським урядом про видачу втікачів і визнавав французькі морські дипломи.
А мова? Що ж, доведеться вивчити англійську.
Ось так несподівано французька література програла англійській «битву за мариністику», як трохи раніше битву під Трафальґаром та колонії, — усі найвеличніші мариністи світової літератури в результаті написали свої романи англійською. Втім, охочі спитати у Конрада, чому не французькою, не переводилися. Він віджартовувався тим, що англійська мова — дуже пластична, доступна кожному, а щоб писати французькою, потрібно знати її не гірше за Анатоля Франса. А без жартів відповідав, що англійській він завдячує свободу, професію, друзів, книги і найяскравіші пережиття свого життя.
З друзями ситуація особливо показова. Дослідники його текстів виявили, що більшість героїв його романів та повістей про незворушних капітанів, наприклад, і капітан Мак-Вір з повісті «Тайфун», зберігають справжні прізвища флотських товаришів Конрада. А самою думкою про те, що з нього, попри всі неймовірні обставини його життя, будуть люди, тобто англійський письменник, Конрад завдячує дружбі з Джоном Ґолсуорсі.
Сліпий випадок. Вони познайомилися на пароплаві, на якому відомий британський письменник був пасажиром (наслідуючи Стівенсона, мандрував південними морями), а Джозеф Конрад — служив помічником капітана. Море щедре на друзів. В ньому нема інших розваг, окрім теревенів та щирого інтересу до співрозмовника. Недарма більшість романів Конрада подано саме як наратив його «альтер его» — капітана Марлоу. Моряки — завжди незрівнянні оповідачі, в них є можливість відшліфувати свої оповідки, «проїхавши по вухах» десятків, кожного разу нових, слухачів. До честі Ґолсуорсі, він зумів переконати балакучого колоніального штурмана, що його історії треба записувати й публікувати. І нема чого комизитися й шарітися. Та Конрад навпаки — зашарівся й зізнався, що перший роман вже написано.
«Дай почитати», — не розгубився Ґолсуорсі.
Роман «Олмейрова примха» справив яскраве враження на видавця Едварда Ґарнета. Втім, він дуже сумнівався щодо мови. Було очевидно, що думка автора рухається вздовж ліній неанглійського синтаксису та фразеології, текст нагадує переклад з якоїсь іноземної мови. Все ще у сумнівах, він дав почитати рукопис дружині. І ця ласкава пані змогла переконати чоловіка, що «іноземний акцент» цьому тексту аж ніяк не шкодить, а радше вносить необхідний колоніальний колорит та освіжає англійську граматику.
Справді, Конрад лякав лаконічних англійців своїми складносурядно-складнопідрядними реченнями довжиною в абзац, як Оксана Забужко лякає такими реченнями довжиною в сторінку сучасних українців. А для Гоголя такі речення — норма. До честі місіс Констант Ґарнет, вона була не з полохливих читачів — складні речення анітрохи її не відлякали, мало того, невдовзі вона сама стала відомою перекладачкою російських романів.
Стосунки ж Конрада й англійської літератури найкраще ілюструє такий літературний анекдот. Джозеф Конрад та Герберт Велс шпацерували вздовж берега моря. Вони і справді товаришували. Як і з Ґолсуорсі, Бертраном Расселом, Бернардом Шоу тощо.
— Велсе, ви бачите цей двощогловий баркас з клівером, що полоще на вітрі; ви бачите це зловісне криваве світанкове сонце, що віщує жорстокий шторм від норд-весту, ці пінні океанські вали, що беруть свій розбіг від самих берегів півострова Нантакет на Американському континенті, цих мужніх людей, що кидають виклик стихії та самій долі на вутлій шкаралупці? Якими словами ви описали б усе це, Велсе?
— Плив човен, — відповів Велс.