Ольга Токарчук «Вікно»

Зі свого вікна я бачу білу шовковицю — дерево, яке мене захоплює і було однією з причин, чому я тут оселилася. Шовковиця — дерево щедре, цілу весну і ціле літо годує десятки пташиних родин своїми солодкими і здоровими плодами.

Тепер шовковиця не має листя, отож я бачу фрагмент тихої вулиці, якою рідко хто проходить, прямуючи до парку. Погода у Вроцлаві вже майже літня, світить сліпуче сонце, небо блакитне, а повітря чисте. Сьогодні під час прогулянки зі собакою я бачила, як дві сороки відганяли від свого гнізда сову. Ми зустрілися поглядами зі совою на відстані заледве метра.

Мені здається, що тварини також чекають того, що відбудеться.
Для мене вже тривалий час світу було забагато. Забагато, зашвидко, заголосно.
Отож у мене немає «травми усамітнення», я не страждаю через те, що не зустрічаюся з людьми. Не шкодую, що закрили кінотеатри, мені байдуже, що зачинені торгові центри. Турбуюся лише, коли подумаю про всіх тих, котрі втратили роботу.

Коли я довідалася про профілактичний карантин, то відчула щось на взір полегшення і знаю, що багато людей чується подібно, хоча цього соромиться. Моя інтроверність, довго пригнічувана і притлумлювана диктатом надактивних екстравертів, врешті стрепенулася і вийшла зі шафи.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Ольга Токарчук. Фото: Forum

Picture image

olga_tokarczuk_forum_port.jpg

Дивлюся крізь вікно на сусіда, завжди зайнятого правника, котрого ще недавно бачила, як виїжджав зранку до суду з накинутою через плече тогою. Тепер у мішкуватих тренувальних штанях він змагається з гілками в саду — взявся за порядки. Бачу пару молодих людей, як вигулюють старого собаку, котрий від останньої зими ледве ходить. Пес похитується на ногах, а вони терпляче його супроводжують, йдуть найповільнішим кроком. Сміттярка з великим галасом забирає сміття. Життя точиться далі, аякже, та у зовсім иншому ритмі. Я зробила порядок у шафі і винесла прочитані газети до контейнера на папір. Пересадила квіти. Забрала велосипед з ремонту. Готування справляє мені приємність.
До мене вперто повертаються картини з дитинства, коли часу було багато і його можна було «марнувати», годинами вдивляючись у вікно, спостерігаючи за мурашками, лежачи під столом і уявляючи собі, що це ковчег. Або читаючи енциклопедію.
Чи часом не є так, що ми повернулися до нормального ритму життя? Що це не вірус становить відхилення від норми, а якраз навпаки — тамтой нищівний світ до вірусу був ненормальний?

Picture display

standardowy (864px desktop)

Ольга Токарчук. Вікно. Фото: Forum

Picture image

olga_tokarczuk_okno_portret_en.jpg

Вірус прецінь нагадав нам те, що ми так пристрасно заперечували — що ми вразливі істоти, збудовані з найделікатнішої матерії. Що ми вмираємо, що ми смертні. Що не відділені від світу свою «людськістю» і винятковістю, але що світ є варіянтом великої сіті, у якій ми сидимо, поєднані з иншими невидимими ниточками залежностей і впливів. Що ми залежні одне від одного і без огляду на те, з яких далеких країв походимо, якою мовою розмовляємо і якого кольору наша шкіра, так само хворіємо, так само боїмося і так само вмираємо.
Усвідомив нам, що без огляду на те, наскільки чуємося слабкими і беззахисними перед загрозою, серед нас є люди, котрі ще слабші і потребують допомоги. Нагадав, наскільки вразливі наші батьки, бабусі і дідусі і наскільки їм належиться наша турбота.
Показав нам, що наша гарячкова мобільність загрожує світові. І поставив перед нами питання, яке ми рідко мали відвагу собі озвучити: чого ми властиво шукаємо?

Picture display

standardowy (864px desktop)

Ольга Токарчук. Фото: Forum

Picture image

olga_tokarczuk_portret_forum.jpg

Отож страх перед хворобою завернув нас із заплутаної дороги і з необхідности нагадав про існування гнізд, з яких походимо і в яких чуємося безпечно. І навіть якби ми були не знати якими великими мандрівниками, то у ситуації такій як ця завжди будемо прагнути до якогось дому. Тим самим нам об'явилися печальні істини: під час небезпеки повертається мислення у категоріях, які замикають і виключають у поняттях народів та кордонів. У цей складний момент виявилося, наскільки слабка на практиці ідея европейської спільноти. Европейський Союз властиво віддав меч без боротьби, у час кризи перекладаючи рішення на національні держави. Закриття державних кордонів вважаю найбільшою поразкою цього нефортунного часу — повернулися старі егоїзми і категорії «свої» й «чужі», тобто те, що упродовж останніх років ми поборювали з надією, що воно більше ніколи не формуватиме нашої свідомости. Страх перед вірусом автоматично викликав найпростіше атавістичне переконання, що винні якісь чужі і що це вони завжди звідкись приносять загрозу. В Европі вірус з'явився «звідкись», він не наш, він чужий. У Польщі підозрілими стали всі, котрі повертаються з-за кордону.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Краянув: дім, у якому творила Ольґа Токарчук. Фото: Kornelia Głowacka-Wolf / Agencja Gazeta

Picture image

krajanow_dom_olga_tokarczuk_fot_kornelia_glowacka-wolf_ag_kgw151006_008-2.jpg

Хвиля закриття кордонів, гігантські черги у пунктах перетину кордону для багатьох молодих людей напевно були шоком. Вірус нагадує: кордони існують і маються добре. Боюся також, що вірус швидко нагадає нам ще одну стару істину: наскільки ми нерівні. Одні з нас вилетять приватними літаками до дому на острові чи в лісовому відособленні, а инші залишаться у містах, щоб обслуговувати електростанції і водогони. Ще инші ризикуватимуть здоров'ям, працюючи у крамницях і шпиталях. Хтось на епідемії доробиться, а хтось втратить усе, що заробив за своє життя.

Криза, що надходить, напевно підважить засади, які видавалися нам стабільними; багато держав не порадить собі з нею і перед загрозою їхнього розкладу з'являться нові порядки, як це часто буває після криз.

Ми сидимо вдома, читаємо книжки і дивимося серіяли, та насправді готуємося до великої битви за нову дійсність, якої навіть не можемо собі уявити. Поволі усвідомлюємо, що нічого вже не буде таким самим, як раніше. Ситуація примусового карантину й ізоляції сім'ї вдома може відкрити нам те, у чому ми зовсім не хотіли би признаватися: що сім'я нас мучить, що подружній зв'язок уже давно зітлів. Наші діти вийдуть з карантину узалежнені від інтернету, а багато хто усвідомить беззмістовність і яловість ситуації, в якій перебуває механічно й інерційно.

А що коли нам зросте число вбивств, самовбиств і психічних захворювань?
На наших очах мов дим розвіюється цивілізаційна парадигма, яка нас формувала останні двісті років: що ми є вінцем природи, можемо все і світ належить нам.

Надходять нові часи.

__________________________________________________

Текст опубліковано в газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung» та на FB-сторінці Ольги Токарчук

Переклала Наталка Римська

Мова Ukrainian

ольґа токарчук