ЄК: Ви казали, що вперше приїхали у Польщу у 1988 році — за рік до відновлення незалежності. Ви тоді відчували, що наближаються великі зміни?
ОК: Я і мої друзі дивилися на поляків, на активність профспілки «Солідарність» і вболівали за них. Скажу більше, ми навіть їм заздрили. Друзі повезли мене у Ґданськ, щоб я побачив все на власні очі. Я привіз тоді у Київ маленький значок «Солідарність», який потім носив мій тато.
ЄК: Зараз відносини між Україною і Польщею помітно погіршилися.
ОК: На щастя, у середовищі музикантів цього немає. Так, в Україні і Польщі є люди, які охоче сварять наші народи. Вони живуть минулим. Вибачте, я не знаю, що з цим робити, як це змінити. Але у непевні часи, а вони щось затягнулися в Україні, існують дві речі, які можуть допомогти людині. Це самоосвіта і внутрішня еміграція. Прошу це не плутати з підходом «моя хата скраю». Я нещодавно читав цитати Тома Вейтса. Він колись написав: «Ми всі поховані під тонами інформації, які замінюють нам знання». Я з ним згоден. Мені важко говорити про поляків, я тут не живу, але українські процеси розумію добре. В голові майже кожної людини — бардак. Все це відбувається тому, що ми багато думаємо про те, що діється зараз, і мало про країну, у якій будуть жити наші діти і онуки. Коли я дивлюся на наших депутатів, я хочу поставити їм лише одне запитання: «Хто бачить життя своїх дітей у цій країні?» Я не знаю тих, хто може чесно відповісти: «Я».
ЄК: А як зараз виглядають стосунки українців з російськими джазменами?
ОК: Після анексії Криму деякі польські колеги мені сказали: «Тепер ти розумієш, чому у нас таке складне ставлення до Росії?» Так, ситуація така, що ми зараз не запрошуємо російських музикантів на фестивалі. Прошу ставитися до цього з розумінням. Все, що відбувається, мені не подобається, але у нашу українську хату увійшли не постукавши, не знявши брудного взуття. Все це наслідки того, що сталося у 2014 році і триває до сих пір.
ЄК: Ви є людиною, яка сама себе зробила?
ОК: Ключову роль відіграло виховання. Я не сам себе зробив. Мене зробили батьки, дядько, який підсадив мене на джаз, вчитель скрипки Веніамін Григорович, який за те, що я не вивчив всі три частини концерту Генрика Венявського, відкрив переді мною двері і тихо сказав: «Йди геть». Саме тоді закінчилася кар’єра подільського босяка-скрипаля Льоші Когана і почали відкриватися двері у нове життя.
ЄК: Розкажіть про Когана-скрипаля.
ОК: Я народився у музичному середовищі. Попри те, що тато був лікарем, він міг написати вірш, добре співав, грав на гітарі. Мама все життя працювала у дитячому садочку музичною вихователькою. Дядько 42 роки працював скрипалем в оперному театрі. Він був переконаний, що я пов’яжу своє життя із музикою.
ЄК: У музичну школу ходили з дитинства?
ОК: Так. Але дядько вважав, що я ніколи не буду скрипалем, оскільки соромлюся свого інструменту. У дворовій футбольній команді я був найкращим півзахисником. Я втягував голову у плечі, коли йшов у музичну школу, а хлопці кричали: «Льоха, що ти робиш? Коли ти вже перепилиш цю грьобану скрипку? Ми без тебе програємо». Я ненавидів цей інструмент, рвав струни.
ЄК: Але музику любили.
ОК: Любив! Інший мій дядько слухав «ворожі голоси». У нього я вперше і почув музичну програму Вілліса Коновера в ефірі «Голосу Америки». У 1971 році дядько прийшов з заводу, забрав мене до себе. Потім він одягнув білу сорочку, краватку, костюм і сказав: «Ми йдемо на всі концерти Дюка Елінґтона. Коли ти виростеш, він вже помре». І ми три дні ходили на концерти в київський Палац Спорту. Пам’ятаю, мене це страшенно вразило. Музиканти отримували такий кайф від того, що вони роблять! Я досі зберігаю журнал, у якому всі музиканти залишили мені тоді свої автографи.
ЄК: Так все і почалось…
ОК: Я збирав вініли, почав грати на бас-гітарі, потім у житті з’явилось радіо.