ЄК: Все настільки вдалося, що спектакль отримав кілька важливих польських нагород: Ґран-Прі V Фестивалю Нового Театру, глядацький приз фестивалю KONTRAPUNKT, нагороду для найкращої трупи на XXV Конкурсі Польського Сучасного Спектаклю, вас назвали акторкою року.
ОЧ: Коли ми починали репетиції, навіть не думали, що роботу так високо оцінять. Просто працювали. В експериментальному проєкті ніколи не знаєш, яким буде фінальний варіянт. Наприклад, коли я приїхала на місяць репетицій у Жешув, отримала сценарій, 100-150 сторінок. Думаю, що у спектакль увійшло десь 30 відсотків того, що було на папері. Щоб показати розуміння проблематики польсько-українських відносин у середовищі звичайних людей, Катажина Шинґера і Мирослав Влеклий підготували для нас купу документальних матеріялів — інтерв’ю з перехожими, розмови з дітьми у школі, студентами, під час яких вони ставили питання про нашу історію, сьогодення, відкривали стереотипи, торкалися волинської теми.
Йоанна вигадала для нас, акторів, архетипи, і ми їх опрацьовували. Для мене на той момент підготували один монолог під назвою «Як я дізналася, що я бандерівка». Мене це здивувало. Я запитала: «А невже у мене не може бути іншої іпостасі у польському спектаклі, навіть якщо він про стереотипи?» Я запропонувала показати проблему стереотипів і польсько-українських проблем у більш широкому контексті, показати складнощі, з якими стикаються заробітчанки сьогодні, розповісти про важкі умови праці — створити образ справжньої українки, яка їде у Польщу. На щастя, режисерка дозволяла нам пропонувати свої ідеї, свої монологи, щось змінювати.
ЄК: У спектаклі ви граєте польською. Де ви її вивчили?
ОЧ: Справа у тім, що до спектаклю «Lwów nie oddamy» я її майже не знала. Вчила мову разом з роллю. Коли їхала на першу робочу сесію у Жешув, майже не говорила, але місяць там пожила, попрацювала і впоралася.
ЄК: Що було найважче?
ОЧ: Мені не було важко. Порівняно з тисячами українців, які їдуть працювати у Польщу, я жила і грала у привілейованих умовах. Цікаво було спостерігати за ставленням до мене поляків. Хтось, забуваючи моє ім’я, казав «та українка», а хтось був показово уважним і чемним. Під час роботи у нас виник конфлікт. Деяким акторам здавалося, що через усі ці провокаційні сцени, діялоги про погане ставлення до українців у нас виходить антипольський спектакль. Мені ж здавалося, що поляки у виставі занадто багато говорять про Україну. Ми дуже багато дискутували, сперечалися, вели розмови про УПА і Бандеру, ставлення до українських заробітчан, про сучасність в контексті історії. Але це були творчі, професійні дискусії, які вплинули на форму та зміст спектаклю.