Тарантіно чудово відтворює в своєму фільмі цей образ «загадкового поляка», який підкорив Голівуд. Роман Полянський, як і Рафал Завєруха, завжди знав, що так буде. План втечі на Захід існував завжди. Та після першої подорожі до Парижа Полянський повертається до кіношколи в Лодзі, де показує своїм друзям, як грають кінозірки у фільмах, яких не можна побачити в Польщі.
Однак Париж цікавив не тільки моїх приятелів. Мене відвідали також функціонери служби безпеки в цивільному, випитуючи про подробиці перебування за кордоном. Чи хтось мене вмовляв залишитися? Чи нав’язали зі мною контакти редактори еміграційного місячника «Культура»? Ніхто зі мною не зв’язувався, та я подумав, що це власне ті люди, з якими варто зустрітися наступного разу. Мені видавалося, що я знайду з ними спільну мову.
Так і сталося. Це важливо знати для розуміння феномену Полянського та природи його успіху.
Тімоті Снайдер в розмові з Тоні Джадтом, розмірковуючи про східноевропейських інтелектуалів, говорить:
Дозволь згадати ще одного поляка, який, мабуть, вплинув на світову історію більше, ніж будь-який польський інтелектуал, за винятком хіба що Папи: Єжи Ґедройць, редактор «Культури», найважливішого польського журналу комуністичної доби. Ґедройць був, можливо, найважливішим лібералом холодної війни, хоча сам нічого особливого не написав, а за межами Польщі про нього майже ніхто не чув. З будинку в Мезон-Ляфіт неподалік Парижа він зумів створити цілком паралельне польське й загалом східноевропейське інтелектуальне життя. Він створив східну політику, чи радше велику стратегію, яка провела Польщу через важкі 1990-ті після розпаду Радянського Союзу. Однак все це він зробив так, що ніхто у Франції, де він жив і працював, насправді не зауважив його праці від 1950-х до 1980-х.
У розмовах Єжи Ґедройця з Барбарою Торуньчик 1981 року є кумедний момент: вона питає, чи Захід якось на нього вплинув, а він категорично відказує «ні». Потім питання, чи він намагався вплинути на Францію. І Ґедройць каже щось на кшталт: «Шановна пані, це не має жодного сенсу, із Заходу не видобудеш нічого, крім сліз і грошей».
Грошей і сліз у житті Романа Полянського не бракувало. Він, безперечно, вплинув на світовий кінематограф. Але за цим впливом стоїть також і Ґедройць, і «Культура», і Кароль Войтила. Ще у краківському ліцеї образотворчого мистецтва Полянський познайомився з творчістю Ґомбровича, що відкрило йому шлях до Бруна Шульца й Кафки. Звісно, тогочасна польська освіта не включала в програму чогось поза соцреалізмом. Та вчителі виробили свою систему заповнення цих прогалин. Вони залишали на видному місці розгорнуту книжку з «незатвердженими» ілюстраціями кубістів чи сюреалістів і кожен охочий міг роздивлятися досхочу.
На зйомках у Вайди Полянський стирчав на знімальному майданчику незалежно від того, чи це його епізод, чи ні. Він уже перечитав про творення кіно все, що було доступно. Крім акторства його цікавила операторська робота, світло, запис звуку, спецефекти тощо. У повоєнній кіношколі у Лодзі було дуже добре технічне устаткування та високопрофесійний викладацький колектив. Керівництво школи вважало, що студенти-режисери мають знімати якомога більше. Студенти-другокурсники мусили зняти два однохвилинні німі етюди, п’ятнадцятихвилинний документ і такий же ігровий фільм, а також дипломну роботу, яка могла бути довшою. Можна було знімати і більше, співпрацюючи зі студентами-операторами та асистуючи иншим режисерам. Думаю, Тарантіно міг би цьому позаздрити. Обов’язковими були заняття з історії кіно, як і лекції з марксизму-ленінізму.