Книга пограниччя
«Національна та мовна єдність, — писав колись австрійський письменник Йозеф Рот, — може бути силою, але національне та мовне розмаїття є силою завжди». Так, «Книги Якова» є романом про релігію, свободу та їхні складні переплетіння, але ще більшою мірою — романом про те, що все найцікавіше народжується на стиках, швах мов, релігій і культур. Більше того: все найцікавіше під сонцем є наслідком вільного вибору ідентичности або, принаймні, усвідомлення можливости такого вибору. Це — непростий меседж для значної частини польського суспільства з його все ще актуальними фантазіями про абсолютно монокультурну та монорелігійну державу. Що ж, роман про євреїв-франкістів, яких багато хто й досі вважає «п’ятою колоною», котра, влившись свого часу в лоно польської нації, мала на меті зруйнувати її зсередини, мусив стати зубним болем для ура-патріотів. Так само, як і чесна оповідь про Річ Посполиту XVIII століття, яка, виявляється, на своїх східних берегах («кресах») була не такою вже й польською — радше, українською, єврейською, вірменською, турецькою, волоською і якою там ще.
Не знаю, чи великим перебільшенням буде сказати, що «Книги Якова» — це оповідь про побудову політичної нації. Такої нації, яка ґрунтується саме на спільній для всіх, уважній до розмаїття й відмінностей оповіді, а не на генах і крові. На спільних цінностях, а не на образі спільного ворога.
Саме тому мені дуже хочеться, щоб цей роман уважно прочитали і в Україні, де поле зору одних майже цілковито займає фігура ворога, заступаючи собою решту реальности, а инші намагаються будувати «мирну» спільноту без цінностей.
Передчуваю невдоволення деяких українських читачів: хоча значна частина дії роману відбувається на теренах сучасної України, серед героїв не знайдемо українців — за винятком одного-єдиного хлопця-сироти, якого взяли під свій дах рогатинські євреї і навернули у свою віру, та й то про його українськість можемо судити лише з імені (Грицько). Але обурюватися цим не варто. Треба пам’ятати, що реальність у романі показана з позицій східноевропейського єврейства, до того ж їхньої невеликої групи, і зроблено це чесно й правдоподібно: ясна річ, їх обходять насамперед їхні власні справи, а ще — справи тих, від кого вони залежать, тобто світської і церковної влади Речі Посполитої, в коридорах якої їхні шанси зустріти українців (русинів) дорівнювали нулю. Проте це не означає, що роман — не про нас. І не лише тому, що, як жартував один письменник із нашої частини світу, досить глибше колупнути будь-якого східноевропейця, і обов’язково визирне щось єврейське. «Книги Якова» — це роман про те, що ми мусимо знати, якщо хочемо бути відповідальними господарями своєї землі. Який відсоток сучасних українців щось чув про франкістів, чия історія невіддільна від минулого Поділля, Буковини й Галичини, і які певний час мали свій осідок у селі Іване (сучасне Іване-Пусте) на Тернопільщині? А що ми знаємо про сабатіянців — євреїв-месіяністів, яких у XVII–XVIII століттях у нашому регіоні були тисячі?
Якову Франку, за словами Ольги Токарчук, був властивий «розум людини з пограниччя культур — синкретичний, синтетичний, а не догматичний та аналітичний». Ось цієї відкритости, синкретичности й рухомости розуму — яка є куди важливішою рисою «рухомої людини», ніж фізична мобільність, — нам усім точно варто повчитися в цього героя. Цілком можливо, що для нас, українців, яких останнім часом так розриває між крайніми догматизмом та нігілізмом, це — єдиний рецепт майбутнього.